Після анексії Криму та початку війни на Донбасі у вжиток українців повернулися призабуті слова: військовополонені, полонені, політв’язні. Аби потрапити до одного з цих списків, не обов’язково виходити на проукраїнські протести на окупованих територіях чи воювати на Донбасі. Достатньо опинитися не в тому місці і не в той час. Наприклад, влітку 2014-го у Донецьку після 20:00 натрапити на патруль проросійських бойовиків, як сталося із частиною полонених із підвалів «ДНР». Або ж бути військовим і просто йти з Чорного в Азовське море з дотриманням усіх міжнародних законів, а в результаті пережити захоплення судна і полон, як це було з українськими моряками 2018-го. Можна перебратися до Криму після окупації, знайти роботу, а потім стати одним із «диверсантів», які планували «підривати важливу інфраструктуру» півострова. Врешті, достатньо переписки з невідомою дівчиною із Сочі і єдиного побачення у Білорусі, аби стати терористом.
Читайте також: Україна подала список з 11 осіб на обмін полоненими з Росією
Станом на грудень 2020 року на території Росії та в окупованому Криму перебуває понад 100 політв’язнів — людей, яких РФ та окупаційна влада переслідують за активну проукраїнську та громадянську позицію. Більшість із них — кримські татари. Звинувачення різні: тероризм, екстремізм, шпигунство. Подібна ситуація й на окупованому Донбасі: там проросійські бойовики з «ДНР» та «ЛНР» утримують щонайменше 200 полонених — цивільних та військових, звинувачених у різних «злочинах» проти «молодих республік». Ще взимку минулого року в Офісі президента давали обережні обіцянки про підготовку обміну, в який мали потрапити і полонені з Донбасу, і політв’язні Кремля. Велике звільнення відбулося наприкінці грудня 2019-го: тоді Україна повернула 76 своїх громадян. Натомість віддала проросійським бойовикам людей, причетних до війни на Донбасі й звинувачених у криміналі. Наприклад, п’ятьох екс-беркутівців, яких судили за розстріли на Інститутській (див. Втрачений рік. Як просувається суд у справі про розстріли на Інститутській). Після того відбувся ще один обмін на Великдень, менший за масштабами. І відтоді — тиша. Не вдалося звільнити людей ані з тюрем Росії, ані з підвалів бойовиків.
Загалом за сім років війни відбулося кілька значних обмінів, під час яких вдалося повернути найбільш «медійних» бранців Кремля. Наприклад, Надію Савченко, Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Павла Гриба тощо. Також додому поверталися і військовополонені з окупованого Донбасу. Щоправда, у більшості випадків про такі звільнення домовлялися на рівні адміністрацій президентів. І всі вони були ситуативні.
Водночас із 2014 року у Мінську відбуваються зустрічі Тристоронньої контактної групи (ТКГ), до складу якої входять представники України, Росії та ОБСЄ. Вона має опікуватися цілими блоками питань, пов’язаних з війною на Донбасі. Наприклад, політичним. Чи гуманітарним. Скажімо, тут неодноразово домовлялися про «перемир’я» на лінії фронту. Тут же точаться переговори, пов’язані з українськими полоненими. І в цій же групі представники України час від часу намагалися порушувати питання щодо політв’язнів, пропонували узгоджувати обмінні списки, які б дозволили повернути з російських тюрем бодай частину політичних ув’язнених. Проте, як неодноразово пояснювали Тижню родичі бранців, правозахисники й учасники переговорів, Росія у Мінську всіляко уникає тем, пов’язаних із окупованим Кримом чи політичними в’язнями.
«Ми ніколи не сприймали Мінськ як профільну чи бодай опосередковану платформу, яка опікується питанням політв’язнів. За часів Петра Порошенка нам говорили, що Мінськ створений для вирішення проблем, пов’язаних із Донбасом. І не задіяний у питаннях Криму, адже росіяни не хочуть це обговорювати. І нам прямо пояснювали, що не варто очікувати від Мінська результату (у питаннях звільнення бранців Кремля — Ред.). Водночас нас запевняли, що президент активно порушує питання наших рідних під час різних міжнародних зустрічей», — пояснює Тижню голова об’єднання родичів політв’язнів Кремля Ігор Котелянець.
Читайте також: Україна наполягає на обміні полоненими не пізніше 15 грудня
Він додає: сім’ї ув’язнених передовсім сподівалися на переговори у Нормандському форматі — за участі України, Росії, Франції та Німеччини. «Саме переговори в Нормандському форматі — це переговори про нас, про нашу проблему. Саме там зустрічаються президенти, саме там немає обмежень, про що говорити можна, а про що ні. І обидва президенти використовували ці можливості для того, щоб домовитися про звільнення наших родичів», — зауважує Котелянець.
У Мінську ж натомість більше говорили про полонених із Донбасу. Однак і тут не обходилося без участі представників адміністрацій президентів України та Росії. Наприклад, у березні цього року великодній обмін узгоджували керівник Офісу президента Андрій Єрмак та заступник керівника адміністрації президента РФ Дмітрій Козак. Понад те, питання звільнення українських громадян завжди йшло поряд із політичними вимогами росіян. Наприклад, серед таких вимог — продовжувати розведення військ на Донбасі. Відкрити нові контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ). Або закрити їх. Провести вибори на окупованих територіях Луганської і Донецької областей тощо. Коли ж Україна не йшла на поступки — звільнення людей з полону виявлялося заблокованим. На цій проблемі впродовж кількох років наголошували правозахисники, які відстежують тему полонених та бранців Кремля.
«Навіть людям далеким від Тристоронньої контактної групи очевидно, що перемовини йдуть складно, а Мінськ навіть із натяжкою не можна назвати ефективним. І тут проблематично щось кардинально змінити. Росія використовує незаконно ув’язнених людей для банального шантажу України. Кремль вимагає в обмін на людей виконання геополітичних поступок. Саме тому серед умов обміну фігурують то внесення змін до Конституції, то звільнення беркутівців, обвинувачених у розстрілах, то відновлення постачання води до Криму, то ще щось», — пояснює у коментарі Тижню голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.
І цю проблему не змогли вирішити ані в часи Петра Порошенка, ані в часи Володимира Зеленського. Правозахисники, родичі бранців Кремля й полонених говорили про те, що варто знайти інший формат переговорів. Наприклад — залучити до вирішення проблеми переговорника з іменем, який би зайнявся звільненням людей. Однак на ці пропозиції влада не пішла. І, судячи з усього, досі розглядає Мінськ як єдиний можливий майданчик для вирішення проблеми полонених та політв’язнів. Хоча його ефективність доволі сумнівна.
Читайте також: Окупанти погрожують зірвати обмін полоненими – Казанський
«Ефективність перемовин не можна визначати лише за кількістю звільнених людей. Навіть якщо сьогодні Росія звільнить усіх зі списку, то їй ніщо не заважає завтра захопити в полон удвічі більше людей. Тому важливо домогтися стратегічних змін. Наприклад, вільного доступу до ув’язнених Міжнародного комітету Червоного хреста. Закриття тюрми «Ізоляція». Надання можливостей побачень із рідними. І за сім років у цьому напрямку ми не зсунулися ані на крок. Тому я дуже дивуюся, коли чую, як високо оцінює свою роботу представник ОБСЄ у Мінській підгрупі», — зауважує Матвійчук.
Мінськ мав би вирішувати не лише питання звільнення людей з полону, але й певні проміжні завдання. Як зазначалося вище — це доступ представників міжнародних організацій, медиків, рідних до ув’язнених. Адже в полоні проросійських бойовиків утримують людей, які мають хронічні захворювання, у декого є підозри на онкологічні захворювання, серйозні травми.
«Від Мінська не варто очікувати більше, ніж він може дати. Давно заявлена офіційна модель, за якої рішення приймаються в рамках Нормандського формату на рівні керівників чотирьох держав. Мінськ лише визначає спосіб, у який все реалізують. Але якщо домовленості не досягнуто — виконавці можуть довго товкти воду у ступі. Водночас варто ставити для себе і проміжні завдання. У неволі є люди, які можуть не дожити до звільнення. Я знаю приклади, коли людей утримують із переламаним хребтом, частково паралізованим тілом, підозрами на онкологію. І у таких випадках навіть доступ до медика та вільна передача ліків важать дуже багато. Наскільки такі проблеми можливо вирішити та чи ставить собі таке завдання українська делегація — питання відкрите», — зазначає Матвійчук.
Попри гучні заяви, влада так і не спромоглася знайти альтернативи Мінським перемовинам. І на сьомий рік війни все ще немає переговорного майданчика, на якому б обговорювали суто питання політв’язнів та полонених. А це означає, що доля українців, ув’язнених бойовиками і російською владою, й надалі залежатиме від адміністрацій президентів Росії та України. Разом із тим українська влада досі не вирішила цілу низку проблем, які могли би якщо не спростити вирішення питання, то полегшити життя ув’язненим. Досі не прийнятий закон про політв’язнів. Родичі полонених усе ще не знають, хто та за яким принципом складає обмінні списки. Все ще немає адекватної комунікації між родинами полонених, бранців Кремля та Адміністрацією (чи то пак Офісом) президента. Хоча розмови про призначення людини, яка б відповідала за цей напрям роботи, тривають не перший рік.
На нові затримання українська влада досі реагує ситуативно. У неї все ще немає відпрацьованого алгоритму дій, який повинен запускатися під час захоплення нових політв’язнів і полонених. Ані попередня, ані нинішня влада не сприймали цю ситуацію як історію, що триватиме роками. І не маючи відповідей на питання, адміністрації і Порошенка, і Зеленського здебільшого відмовчувалися. Разом із цим на окупованих територіях все ще лишаються кілька мільйонів людей. Досі на відпочинок до Криму та на заробітки до Росії їздять українські громадяни. Щодня лінію розмежування переходять сотні осіб. І кожен із них може стати бранцем Кремля чи полоненим, поповнивши російський «обмінний фонд».