Зазвичай їх одразу називають доленосними, говорять про подолання геополітичних викликів для всього людства, а потім під мікроскопом розбирають кожне слово пресрелізів чи жест співрозмовників, намагаючись передбачити майбутнє планети. Приблизно на такому тлі відбулося й нинішнє спілкування президента США Джо Байдена зі своїм російським візаві Владіміром Путіним, хай і було воно лише віртуальним. Майже за канонами воєнного мистецтва розмові передувала серйозна артпідготовка. Поважні американські видання одне за одним публікували новини про «нечувану» концентрацію російських військ поблизу кордону з Україною, з картами та супутниковими знімками. Дійшло до того, що навіть очільник українського ГУР бригадний генерал Кирило Буданов дав інтерв’ю американському виданню The Military Times, знов-таки з картами та стрілочками. Потім до рук німців із видання Bild нібито випадково (привіт портфелю з планами британського есмінця HMS Defender на автобусній зупинці) потрапили карти наступу, в яких детально розписані напрямки ударів ЗС РФ по нашій державі.
Лунали заяви з боку західних політиків — від «серйозної занепокоєності» аж до «готовності захищати» Україну. З російського боку також пролунало кілька залпів від Путіна та від Сєрґєя Лаврова про гарантії неприєднання України до НАТО (згадали навіть нафталіновий міф про обіцянки, нібито дані Горбачову). Свої п’ять копійок намагався вставити навіть Аляксандр Лукашенка, мовляв, білоруські війська будуть підтримувати Росію у випадку бойових дій проти України, утім, з огляду на його нинішній статус, навряд чи Москва чекатиме його дозволу чи рішення.
З наближенням до дати проведення відеоконференції рівень напруження зростав. Дійшло до того, що журналісти з Bloomberg помітили, як між Лавровим та його американським колегою Ентоні Блінкеном відбулася суперечка через українське питання на полях саміту ОБСЄ в Стокгольмі. І, якщо вірити публікаціям у медіа, доля незалежної України висить на волосинці, а на кордоні реве двигунами танків багатотисячна російська армада.
Читайте також: «Напруга, яку не вдалося розвіяти» та «діалог глухих». Як західна преса відреагувала на перемовини Байдена і Путіна
Дещо інша картинка вимальовується, якщо прочитати повідомлення більш уважно. Тоді виявиться, що перекидання військ іде не до українського кордону, а радше всередині РФ чи Білорусі (згадаємо хоча б Єльню, супутникові знімки якої постійно показують у закордонних виданнях). Про накопичення сил, яке нагадувало б ситуацію навесні цього року (не кажучи про 2014–2015 роки), наразі не йдеться. Суперсекретні плани наступу, які потрапили в західні ЗМІ, навряд чи можна назвати новинкою. Саме такі сценарії відпрацьовують у ЗСУ під час військових навчань приблизно з 2016–2017 року. План ударів із боку Криму, Білорусі та «ДНР/ЛНР» з оточенням угрупування в зоні ООС видається єдиним логічним варіантом й очевидним навіть для людей, далеких від армії. До того ж, якщо знову вертатися до військових азів, досвідчений командир має розробляти не один, а кілька планів, відповідно ми не можемо знати, скільки насправді варіантів наступу РФ існує та за яких умов запуститься той чи інший задум. Викликає питання й медіасупроводження ймовірного наступу. З одного боку, такий розголос справді служить найкращим запобіжником від агресії. Але з другого, що ж це за агресор такий, який за кілька місяців «попереджає» про напад.
Водночас із боку РФ не фіксувалися заходи, необхідні для реальної підготовки атаки: проведення мобілізації, злагодження підрозділів, розгортання баз логістики та польових шпиталів. Не вистачає і серйозної дестабілізації всередині країни. Для повторення успіху 2014-го Кремлю мало стягнути свої війська до кордону, потрібно ще повністю підірвати довіру населення до влади, порушити командну вертикаль від конкретної військової частини й до Верховного Головнокомандувача (як це було під час захоплення Криму). Також для посилення паніки та зменшення спротиву українців Москва могла би провести кілька диверсій на об’єктах критичної інфраструктури, у тому числі й потужні кібератаки. Але всього цього, принаймні станом на сьогодні, не зробили.
З цього можна зробити висновок, що напередодні розмови обидва лідери вирішили погратися в підняття ставок, промацати червоні лінії та простір для власного маневру. Для РФ наразі головними забаганками на міжнародній арені є отримання якоїсь офіційної гарантії того, що Україна не буде членом НАТО, безперебійна робота «Північного потоку-2» та зняття питання деокупації Криму з порядку денного.
У цьому контексті варто згадати президентські вибори в США у 2016 році, а точніше настрої, які панували в Україні після перемоги Дональда Трампа. Тоді теж з усіх боків лунали крики про зраду й те, що Київ «зливають». Пізніше такі самі розмови були під час зустрічі між Дональдом Трампом і Владіміром Путіним у липні 2018 року в Гельсінкі. Однак далі низки доволі скупих офіційних заяв справа тоді не зрушила, нас ніхто не кинув. А ось співпраця між Вашингтоном і Києвом поступово посилювалася, ми отримуємо дедалі більше озброєння та військової техніки, у тому числі й летальної. І хоча розраховувати на те, що в короткостроковій перспективі Україна отримає ПДЧ у відповідь на зазіхання Кремля, поки що не варто, але й «зливати» нас Вашингтон навряд чи збирається. Певним підтвердженням цього є стабільне надходження військової допомоги з боку США. Та й американському оборонпрому кудись свою продукцію треба продавати, особливо після припинення підтримки Афганістану.
Так і цього разу: після віртуальної розмови не варто було чекати революційних зрушень. Фактично два лідери руками журналістів створили віртуальне напруження, а тепер не менш віртуально його розрядили. Така собі Карибська криза в інформаційну добу. Проте обидва президенти змогли заробити цілком реальні політичні бали. Байдену було вигідно показати себе жорстким щодо РФ і якось нагадати про США (надто після Афганістану). Для Росії — чудова нагода знову заявити про себе як про потужного геополітичного гравця, якого бояться та поважають. Задля цього Кремль не цурається банального шантажу силою. Водночас не слід забувати, що ВВП Росії ледь дотягує до рівня ВВП штату Техас, не кажучи вже про порівняння потенціалу армій. Якщо не брати до уваги офіційні заяви та пресрелізи, то навряд чи двом президентам вдалося насправді про щось домовитися. Надто різні погляди й цілі мають США та РФ і щодо Ірану, і щодо Китаю, і, звичайно, щодо України. До того ж, на відміну від Москви, у Вашингтона ще є в запасі кілька невикористаних санкційних козирів, про що Байден не забув нагадати як напередодні віртуальної зустрічі, так і в підсумковому пресрелізі. Дипломатичною мовою це прозвучало як «США та наші союзники відреагують сильними економічними та іншими заходами в разі військової ескалації», тоді як Кремль може погрожувати лише своїм арсеналом і лише слабшим за себе противникам.
У підсумку є кілька моментів для нашої країни. Негатив полягає в тому, що, з одного боку, ми дещо втрачаємо суб’єктність, фактично про долю України розмовляють без нас. З другого боку, саме Україна стала головною темою розмови, і, принаймні виходячи з офіційних заяв, перемовини завершилися на нашу користь. Позитивом є і той рівень підтримки, який висловили країни-союзники. Україна знову повернулася до порядку денного західних політиків, про нас знову пишуть на шпальтах міжнародних видань. Світові вкотре нагадали, що всередині Європи триває реальна війна з провини конкретного агресора, і він не збирається заспокоїтися.
Зі свого боку ми маємо пам’ятати, що війна триває вже сім років і загроза наступу з боку РФ для нас існує постійно, а не лише зараз, чи навесні, чи тоді, коли напише умовна The New York Times. І Україна має єдиний справжній гарант незалежності й територіальної цілісності — це її Збройні Сили. Отже, як і раніше, зберігаймо тверезий розум, мислімо критично й підтримуймо армію.