Зі своїх перших перемовин у «нормандському форматі» Володимир Зеленський повернувся фактично ні з чим. Домовленості про продовження обміну полоненими та розведення військ можна вважати хіба що призом за участь, оскільки ці процеси тривали й раніше. Натомість кардинальних зрушень на Донбасі, обіцяних під час передвиборчої кампанії, Зеленському домогтися не вдалося. Схоже, президент особисто переконався, що «сісти й зійтися посередині» з Москвою не вдасться, тож закон про особливий порядок самоврядування в ОРДіЛО пролонгували ще на рік. Новий документ «слуги» обіцяють розробити навесні 2020-го, але невідомо, чи дійде до його практичного застосування на Донбасі. Хоч би які закони ухвалювалися в Києві, усе залежатиме від того, чи виконає свою частину мінських угод Москва. А вона тим часом демонструє бажання та готовність усіляко затягувати мирний процес, випробовуючи на політичну міцність нове українське керівництво.
У такій ситуації замороження ситуації на Донбасі видається далеко не найгіршим сценарієм для України. Однак для команди Зеленського це не надто зручний варіант, оскільки він суперечить її передвиборчим обіцянкам та сподіванням електорату. Тепер, коли міф про 73% підтримки розсіявся, час дбати про рейтинги. Лише з жовтня по листопад 2019-го підтримка діяльності президента впала з 64% до 54%, уряду — з 51% до 37%, парламенту — з 53% до 36% (КМІС). Причому 51% вважає, що над проблемою Донбасу влада працює неефективно. Допоки перемовини в «нормандському форматі» не принесуть кардинальних зрушень, влада гостро потребуватиме бодай невеликих історій успіху на Донбасі, які можна пред’явити дедалі більше роздратованим виборцям.
Читайте також: Девід Саттер: «Деокупація Криму та Донбасу — це питання часу»
Чільне місце серед передвиборчих заготовок Зе-команди посідає тема порозуміння з мешканцями окупованих територій. Про створення «потужного російськомовного каналу» для «боротьби за уми» в Криму та на Донбасі Зеленський говорив ще будучи кандидатом у президенти. Сьогодні це є пріоритетом державної політики. «Головна мета — реінтеграція ментальна, а вже потім відновлення територій», — заявила на останньому засіданні Генасамблеї ООН міністр у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Оксана Коляда. Що ж до телеканалу, то, за словами міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського, він створюватиметься на базі державного UATV й обійдеться це в 440 млн грн. Як стверджує міністр, уже в лютому 2020-го його мовлення буде доступне на 80% території ОРДіЛО. Які політичні меседжі ретранслюватиме цей канал, наразі можна тільки здогадуватися. Вочевидь, акцент буде зроблено на примиренській риториці, яку нині активно апробує радник секретаря РНБО Сергій Сивохо. «Наша мета — діалог, примирення людей, а не розпалювання конфлікту, як це робила стара влада», — твердить він, закликаючи відмовитися від штампів «сепари-укри».
Крім того, РНБО планує створити «платформу примирення та єдності», на якій, за словами Сивоха, з мешканцями ОРДіЛО говоритимуть «мовою спорту, культури та бізнесу». Такі заходи справді можна буде подати як приклад проактивної політики щодо Донбасу. Питання лише в тому, чи матимуть вони практичні результати. Свого часу Міністерство інформаційної політики так само презентували як інструмент для проактивних дій, але результати його роботи виявилися досить скромними. Що ж до «платформи примирення», то головне, аби вона не перетворилася на майданчик прямого діалогу між українською владою та представниками самопроголошених «республік». Це був би крок до капітуляції, оскільки саме того Москва домагається від перших перемовин у Мінську. І така небезпека цілком реальна. Оскільки будь-яка політична діяльність в ОРДіЛО суворо контролюється, важко уявити, що на «платформі примирення» ці території зможе представляти хтось, окрім маріонеток окупаційної адміністрації. І тоді будь-який діалог автоматично втрачатиме будь-який сенс, позаяк діячі «республік» озвучуватимуть виключно московські меседжі, а не реальні настрої місцевого населення. Утім, ніщо не перешкоджатиме владі оголосити здобутком навіть такий псевдодіалог.
Ще однією історією успіху на Донбасі може бути реформування контрольно-пропускного режиму на лінії розмежування. Нинішня влада приділяє цьому особливу увагу: недарма одним із найперших проектів Зеленського було відновлення мосту в Станиці Луганській. «Перше, що бачать наші громадяни з окупованого Криму та Донбасу, коли їдуть до України, — КПВВ. І дуже важливо, щоб умови там були максимально комфортними. Тому що це фактично наша вітрина, яка наочно демонструє: Україна — це круто, безпечно, людяно», — казав президент. Проблем на лінії розмежування справді чимало. За даними Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та ВПО, лише в листопаді 2019 року лінію розмежування (в обох напрямках) перетнуло 1,15 млн осіб. При цьому, за даними моніторингу БФ «Право на захист», на КПВВ є проблеми не тільки з чергами, а й із електропостачанням, обігрівом, вентиляцією та іншими базовими умовами. Найімовірніше, їхнє вирішення стане пріоритетом Зеленського, який уже ініціював реконструкцію КПВВ «Каланчак» і «Чонгар» на кордоні з окупованим Кримом. У разі успішного розведення військ на Донбасі відкриватимуться нові контрольні пункти, а правила перетину спрощуватимуться аж до цілковитого скасування перепусток. Цей процес уже триває: наприкінці листопада Кабмін спростив правила, а перепустки, які раніше оформлялися на рік, ще в березні стали безстроковими. Очільник МЗС Вадим Пристайко не виключає навіть відновлення залізничного (зокрема, і вантажного) сполучення з ОРДіЛО. Питання лише в тому, як усе це узгоджуватиметься з вимогами безпеки, нехтувати якими ще зарано.
Читайте також: Військово-юридичний формалізм
Найбільш неоднозначною (і водночас найяскравішою) історією успіху команди Зеленського може стати виплата пенсій мешканцям окупованого Донбасу. Власне, їх і не припиняли виплачувати — окупація тільки ускладнила процедуру отримання. До сьогодні це відбувається у формі так званого пенсійного туризму, коли літні люди з ОРДіЛО реєструються як переселенці, але де-факто живуть на окупованих територіях. Щоб не втратити статусу ВПО й отримати кошти, вони мають регулярно перетинати лінію розмежування: саме «пенсійні туристи» становлять близько 60% тих, хто проходить через КПВВ. Така процедура не лише принизлива, а й виснажлива, тому скористатися можливостями «пенсійного туризму» можуть не всі: за підрахунками ООН, близько 560 пенсіонерів Донбасу не отримує виплат саме через бюрократичні перепони. Крім того, така практика вносить хаос в облік ВПО й створює безліч корупційних ситуацій. У листопаді на розгляд Верховної Ради було внесено законопроект, який передбачає спрощення правил видачі пенсій мешканцям ОРДіЛО, зокрема скасування обов’язкової реєстрації як ВПО. Його ініціатором є депутатка від «Слуги народу» Тетяна Третьякова, яка очолює Комітет із питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, а також група інших нардепів. Звичайно, видачі коштів безпосередньо на непідконтрольних територіях законопроект не передбачає, тому пенсіонерам усе одно доведеться їздити через КПВВ. Однак у разі, якщо законопроект підтримає Рада, Зеленський зможе пред’явити чергову «історію успіху» не тільки українцям, а й міжнародній спільноті, зокрема ООН, яка давно спонукає до цього Київ.
Словом, простір для «креативу» щодо Донбасу в Зеленського чималий. Щоправда, невідомо, як це позначиться на рейтингах влади. Цільова аудиторія, якої торкатимуться ймовірні нововведення, насправді має невелику електоральну вагу, а мешканці ОРДіЛО взагалі не беруть участі у виборах. Натомість для решти громадян залишатиметься очевидним простий факт: будь-які діалоги, платформи, ремонти на КПВВ та інші «кроки назустріч» мешканцям ОРДіЛО не наближають звільнення окупованих територій, оскільки це залежить не від тамтешнього населення, а від Москви. Ну а на Москву така проактивність Зе-команди жодним чином не вплине. Щоправда, у Зеленського буде шанс скористатися цими історіями успіху під час чергових перемовин у «нормандському форматі», пред’явивши їх західним союзникам як докази своєї наполегливості та доброї волі. Але навряд чи того буде достатньо, щоб обґрунтувати введення нових санкцій проти Росії. Тож за великим рахунком без суттєвих зрушень у переговорах «нормандської четвірки» усе, що може зробити Київ на Донбасі, — це дрібні заходи з другорядних питань, які не віддалятимуть і не наближатимуть реальної деокупації регіону.