Щоразу я даю собі слово, що від цієї миті більше ніколи не писатиму про них — ані про політику їхню з економікою, ані про, з дозволу сказати, суспільство, ані про мову, ані про культуру. Хай забуття стане найкращою для них долею. І щоразу черговий інформаційний привід або чергова гримаса змушує порушувати власну заборону, переконуючи, що тема безпосередньо стосується мого / нашого порядку денного. А тут разом збіглося декілька подразників: по-перше, неясна перспектива, з дозволу сказати, перемир’я в Україні, по-друге, невдале повстання проти маріонеткової влади Грузії… В принципі досить, бо решта міжнародних подій лише затулятиме суть конфлікту, який має шанс повстати перед нами в усій своїй неприхованій потворності.
Отже: війну поставлять на непевну паузу — не так швидко, як зараз здається, але рано чи пізно, причому ціною неймовірного приниження, якого ніхто, крім самих українців, не усвідомлюватиме повною мірою. Приниження, бо для нас єдине можливе, морально прийнятне відшкодування — це покарання військових злочинців разом із банкрутством і розпадом потворного утворення на північний схід від державного кордону, а цього не станеться, принаймні буквально зараз. Отже на нас чекає період холодного відчаю. Військові дії припиняються, обстріли припиняються, воєнний стан припиняється. Далі ми залишаємося в розгубленості, частина нас за кордоном, і я не засуджую жодного чи, точніше, жодної, хто не поспішатиме додому. Величезна кількість травмованих фізично й психологічно людей повертаються до умовно мирного життя, пробуючи віднайти себе в, будьмо зовсім відверті, в цілому ворожій для них країні. Економіка потроху відновлюється, наскільки це можливо, принаймні в деяких галузях, не пов’язаних із великими капіталовкладеннями. Втім у порядку компенсації за компроміс нам влаштують якийсь міні-план Маршалла, який відразу стане годівницею для тих, хто й без того не почувався обманутим. Якісь електростанції, заводи будівельних матеріалів, знову-таки клята інфраструктура, на яку одного разу вже купилися посполиті.
Наступний неминучий крок — зміна влади. Мається на увазі, звісно, центральна влада, бо на місцях усе буде так, як складалося десятиліттями — десь краще, десь гірше, але загалом, як звикли. Але від центральної влади далі залежатиме практично все: або перезавантаження, або його імітація. Нинішні еліти, боюся, навіть приблизно не уявляють ступінь зневаги й презирства до них з боку електорату, вони переконані, що все можна розрулити технологічно (себто політтехнологічно) й залишитися біля керма / корита. До їхніх коґнітивних здібностей жодних претензій, вони відпочатково так влаштовані й налаштовані. Крім них, решта країни розуміє або хоча б інтуїтивно відчуває, що всі гілки, всі-всі-всі виконавчі органи треба перезібрати на нових засадах, а для цього потрібні, щонайменше, кадри та ідеї. Тут і розгорнеться справжня боротьба.
Про план справжніх перетворень поговоримо іншим разом, а от щодо сценарію імітації, точніше, одного із, проте найімовірнішого, то він розроблений не в нас, але спиратиметься на колективні уявлення частини українців про те, як влаштований світ і як має бути або може бути влаштована країна й держава. Ця частина нас уже наявна, понад те, вона значна, а часом переважна, її треба тільки розбудити або спрямувати, щоби вона обрала (вчергове) катастрофу. Гасла імітативного сценарію прості, бо якби вони були не прості, то не мали б шансів бути підхопленими. Вони сходитимуть на «перестати стріляти» в будь-якій обгортці. Мир за всяку ціну. Набігалися, намерзлися, набоялися, досить. Далі неминуче, підкреслюю, неминуче просуватиметься ідея якимось чином замиритися з агресором. Наприклад: Захід нас зрадив, на нього покладатися марно, варто спробувати прагматичнішу альтернативу. Ідеологічна оболонка може бути якою завгодно — правою, лівою, еклектичною, аморфною — головне, що вона міститиме в собі більш-менш прихований антизахідний і безсумнівно прихований проросійський імпульс. І це фактично означатиме перемогу Кремля на українському напрямку. Адже ми ніби домовилися, що метою Ерефії в нашій багаторічній війні була не окупація України, а її підкорення волі Кремля, перетворення на слухняний придаток із можливим, але не неминучим подальшим поглинанням. Головне — відірвати нас від Заходу, а далі розкладати зсередини, перетворювати на Малоросію, водночас поступово, плазом просуватися на захід, забезпечуючи собі нові плацдарми: Словаччина, Угорщина, Румунія (упс, наразі не вийшло, але ще не вечір), далі як вийде.
Я не перший, хто доходить таких або схожих висновків, тож не варто було би зайвий раз ділитися ними, якби не одне але. Кожен із новонабутих московських союзників має свій ідеологічний порядок денний. Подекуди він націоналістичний у найпримітивнішому, найобмеженішому розумінні цього політичного терміну, подекуди соціалістичний, подекуди позірно ліберальний, бо електоральне «болото» в усіх країнах різне, а оформлення популістичної маячні не має практичного значення: скажімо, «Фідес» Орбана позиціонується як право-консервативна партія, а партія Фіцо ніби соціал-демократична — от зовсім байдуже, що вони самі собі декларують! Головне, що в наших конкретних умовах вододіл між проєктами пролягатиме по мовно-цивілізаційному кордону. Спробую пояснити, що я маю на увазі.
За роки незалежності, а надто за роки війни всі українці, хто мали хоч які претензії на власні політичні погляди, від фермера, що привіз на ринок картоплю, до CEO айтішної компанії визначилися із системою координат. Ті, хто орієнтувалися на Європу й майбутнє, або перейшли на українську, або хоча б визнали її примат у суспільному обігу, й тут питання не в патріотизмі або не лише в патріотизмі, а й у розумінні чи відчутті самої суті національного проєкту з усіма його складовими. Й навпаки, ті, хто вперто намагалися відстояти свою російськомовність, бачили майбутнє країни як м’який варіант СРСР: культурні зв’язки з колишньою метрополією, вільна торгівля й вільне пересування в межах колишнього спільного простору, а також «я політикою не цікавлюся». Головне — повернутися в тепле й вологе «як колись», яке, звісно, в реальності ніколи не існувало. Культурні маркери в цієї спільноти найрізноманітніші, від журналу «Новый мир» до, перепрошую, «Голубого вогника», різниця парадоксальним чином мінімальна. Має значення лише заперечення українськості та її агресивне незнання. Для них кожен україноцентричний — «нацик», обмежений правий догматик і чомусь водночас лівий вихованець Сороса.
Умовно просунуті проповідники повернення до «великої культури» можуть упевнено оперувати категоріями філософії Томи Аквінського або «шостого технологічного устрою», з пенсіонеркою, яка сповідує цінності «Книги о вкусной и здоровой пище» їх споріднює зверхність і образа, вони невимовно пихаті й самовпевнені, випромінюють презирство до опонентів, а час від часу їх неминуче пробиває на мракобісся. І всі вони разом за першої ж нагоди, хором і синхронно розповідатимуть нам і собі про незграбність українського проєкту, нездарність національних еліт і недосконалість західної демократії.
Я далекий від ідеалізації першого, другого й третього, проте чітко бачу різницю між відкритою, здатною до самовдосконалення системою на ім’я Україна й примарою, саме примарою нібито трохи підрихтованої імперії, що тримається на відповідній ідентичності. Ось чому, а зовсім не через травматичну зацикленість, знову повертаюся до суті російськості в її сучасному вигляді. Звісно, що не мається на увазі етнічна приналежність, вона взагалі в даному контексті не має жодного значення. Йдеться лише про певну культурну прошивку, коридор уявлень, цінностей та імовірних реакцій на той чи інший стимул, ту чи іншу життєву обставину. У різних соціологічних традиціях це називають або ментальністю (дехто вважає це поняття ненауковим), або просто культурою. Чим небезпечний коридор російської культури? Своїми проявами, наслідками й, найголовніше, повторюваністю цих наслідків. Роcійськість упродовж століть — це перманентні пошуки підступів і перманентна образа: на поляків, католиків, євреїв, англійців, капіталістів, американців, масонів, кавказців, загалом азіатів і, звісно ж, хохлів! І, гаразд, поділюся власною мудрістю: той, хто схильний без кінця ображатися, так само схильний без кінця ображати. Залежність тут пряма. А ще ряд не менш іманентних масових звичок я шаблонів, як от: ієрархічність; довіра лише до «своїх»; маскулінний культ сили; відсутність потреби в свободі, а відтак і відповідальності; брак суб’єктності; відчуття географії як продовження власної тілесності… і таке інше. Якщо когось зацікавить саме такий розріз проблеми, можу порадити свіжу книжку Марини Стародубської про крос-культурні відмінності, легко ґуґлиться.
В будь-якій успадкованій культурі немає жодної фатальної визначеності, кожен може розширити коридор власними зусиллями, й кожен із нас так чи так особисто відповідає за свої рішення, а за великим рахунком і за свої думки. Ти не можеш відмовитися від своєї свідомості, ти можеш її усвідомити. Проте якщо ти за неї тримаєшся після стількох років випробовування на міцність за допомогою найнаочніших уроків, ти за фактом визнаєш свою залежність і належність.
Ще й ще раз: російська ідентичність всередині України весь час вилазить на поверхню у вигляді а) заперечення (зречення) українськості; б) ностальгії, яка, в свою чергу, спонукає до в) дурниць і мракобісся, готовності вірити в дикі забобони, причому з боку як цілком собі освічених, так і, делікатно кажучи, інтелектуально незайманих. Я вже питав, що робить на ток-шоу в одного нашого дуже відомого ватного тележурналіста азербайджанський політолог, який знову пояснює всі міжнародні катаклізми боротьбою Ротшильда з Рокфелером і, на додачу, папою Римським? Я вже мовчу про маячню колишнього улюбленця-психотерапевта (мого теж, збереглися докази), яку він нині генерує в кожній проповіді під гаслом боротьби з «апартеїдом». Або така маленька деталь: мабуть не всі забули, як слідчі в справі вбивства Павла Шеремета цілком офіційно інкримінували обвинуваченим «захоплення ультранаціоналістичними ідеями» та «культивування величності арійської раси». Слуги закону виходили з того, що троє майже довільно обраних українців є расистами-нацистами тільки тому, що ті… українці. А ви х*лу дивуєтеся! Ось так це працює.
До чого це все я? А до того, що найімовірніший імітаційний сценарій базуватиметься на його підтримці нашим латентно російським болотом. Якщо комусь здалося, що мовне змагання вигране або близьке до того, боюся, що таке припущення передчасне. Відтак, як і було сказано раніше, мовно-культурна опірність є частиною спротиву подальшій гібридній агресії. Влаштовуючи страшний демографічний експеримент, коли частина нації вибита, а частина перебуває за межами країни, завдання не для слабких. Зрозуміло, що розраховувати в цьому опорі можна не на державні інституції, а на суспільство, як, власне, було всі ці роки. Рецептів немає, тільки мобілізація після демобілізації. Якщо вам здасться, що все викладене вище — набір банальностей, що ж, вибачте, що потурбував.