Діагностувати проблеми розвитку демократії та прав людини в пострадянській Східній Європі – завдання зовсім не пріоритетне в американському політичному контексті. Але якщо все-таки братися за цю справу, то в ній має бути чіткий раціональний сенс, політичний і навіть економічний. І він з’являється, коли ситуація в конкретній країні далеко не безвихідна й коли самі поняття «демократія» та «права людини» таки вписуються в схему її розвитку, принаймні офіційно декларовану владою. З огляду на це, аналізувати білоруські реалії – все ще безнадійно. Заглиблюватися в російські – немає жодного натхнення, бо схема поступу країни згадані поняття обходить стороною. І тут поміж білоруською та російською безнадіями в Східній Європі миготить Україна. Сьогодні поміж експертів у Вашингтоні до неї, на щастя, щирий інтерес зберігається. Це добрий знак. Тиждень зустрівся з віце-президентом Атлантичної ради Деймоном Вілсоном, одним із авторів квітневого спеціального звіту Freedom House про ситуацію з демократією та правами людини в нашій державі, щоб почути найсвіжішу думку симпатиків України із протилежного боку Атлантичного океану про останні події в ній та навколо неї.
Читай також: Януковича закликали до демократії
МОВЕТОН
У.Т.: Півтора року тому в інтерв’ю Тижню ви зауважили, що наступне десятиліття буде визначальне для долі України. Час минає, що скажете сьогодні?
– Є кілька сигналів тривоги, які ми сьогодні чуємо. Якщо Україна справді хоче стати сучасною вільною державою-нацією та європейською демократією, вона діє частково правильно, частково зле. З одного боку, це добрий знак, що влада в Києві таки переймається своїм іміджем та репутацією в світі. Це ще раз доводить: дуже важливо, щоб Вашингтон та Брюссель і далі активно долучалися до українських справ та критикували, коли це потрібно, і сприяли, коли змога. І якщо ваша влада розчарована критикою, котра лунає із цих геополітичних центрів, то вона має не гніватися на них, а відповідати на неї позитивними змінами у внутрішній політиці.
У.Т.: Українська влада переймається своєю репутацією на Заході, але при цьому застосовує вибіркове судочинство, порушуючи політичні справи проти колишніх високопосадовців. Коли Росія собі дозволяє подібне: говорити одне, а робити інше, – то вона може прикритися хоча б своїми великодержавницькими, імперськими масштабами. Які наслідки для сприйняття в США України, якій немає чим прикритися й за що сховатися, може мати така непослідовність?
Ваше порівняння з Росією цікаве. Ця країна не виглядає ринково-орієнтованою демократією, що розвивається й ступає на шлях наближення та, зрештою, повної інтеграції до Європи. Вона не бачить свого майбутнього в такому ключі. І очевидно, що прем’єр-міністр Путін не вів свою країну по такому шляху. Росія – це велика країна. Тому США розвиваються з нею стратегічні відносини, щоб вирішувати певні справи у світі, але вони не спираються на спільні цінності й не залежать від руху Росії до єдиного європейського дому. Я сподіваюсь, що зрештою це таки відбудеться. Європа як певна цілісність не зможе бути по-справжньою вільною без того, щоб Росія інтегрувалися в її простір. І ось, з іншого боку, український уряд заявляє, що його мета – бути ринковою демократією у Європі. Це добра звістка. Але якщо він має справді серйозні наміри, то повинен запроваджувати й дотримуватися інших стандартів, щоб справдити вищі очікування. І це не повинні бути подвійні стандарти. Тобто Україна має піти значно далі й досягти більшого, щоб відповідати своїм уявленням про саму себе в майбутньому.
У.Т.: Якщо Юлію Тимошенко буде засуджено, як це, на вашу думку, позначиться на українсько-американських відносинах?
– Гадаю, це кине на них густу тінь. І зовсім не тому, що США мають якісь зобов’язання чи сентименти до Тимошенко. Ні про що таке не йдеться. Коли говорити відверто, для нас вона як прем’єр-міністр виявилася розчаруванням, важким співрозмовником у діалозі щодо низки питань. Тому в США ніхто не говорить, ніби ми підтримуємо Юлію Тимошенко, бо вона була нашим блискучим партнером, і ніби ми хочемо, щоб її обрали президентом України в майбутньому. Ні. Але, не забуваймо, вона колишня очільниця Кабміну, популярний лідер, друга на президентських виборах. І ось переможець у демократичних перегонах намагається усунути дієспроможну опозицію. Це справді небезпечно для нестабільної демократії. Це знищує стимули для демократичного передання влади в майбутньому. Якби Джон Маккейн хвилювався, чи не запроторять його до в’язниці після участі в президентських перегонах проти Барака Обами, наша політична система просто розлетілася б у друзки. Якщо ви встановлюєте стандарти й високі вимоги лише для своїх політичних ворогів, а не для друзів, це викликає великі побоювання, надто коли йдеться про демократію з незміцнілими інституціями й правосуддям. Ось чому справа Юлії Тимошенко така важлива.
У.Т.: А щодо чого саме США було важко домовлятися з нею?
– Ми не досягли значного прогресу в питаннях покращення транспарентності енергетичного ринку України, навіть переговори з ЄС посувалися вельми непросто. Так само важко було домовлятися стосовно приходу у вашу країну американської компанії Westinghouse, що постачає ядерне паливо.
ФРОНТМЕН ЧИ ТЯГАЧ?
У.Т.: Чи не час Україні та її друзям у демократичному світі дуже чітко артикулювати й зробити зовнішньополітичним рингтоном очевидну закономірність: від долі демократії саме в нас залежатиме її стан в усьому регіоні неєесівської Східної Європи? Тобто або пан, або пропав. Чи це занадто ідеалістично звучить?
– Україна неймовірно важлива з погляду її масштабів, території. Вона має потенціал стати однією з найважливіших держав на континенті. Але наразі це лише гіпотетична можливість. І якщо ми говоримо про нову Східну Європу, то напрямок розвитку саме України є вкрай значущим для неї. Ми спостерігаємо кроки вперед або ж назад у Грузії, Молдові. Це істотно, адже саме ваша держава могла б стати фронтменом регіону й допомагати йому рухатися до Європи. Так само вона може зробитися й тягачем, за котрим увесь регіон посуне в якийсь пострадянський туман. Москва не сприятиме реформам у колишніх республіках СРСР. Майбутнє перетворень у регіоні залежатиме від того, що відбуватиметься в Кишиневі, Тбілісі та Києві й, можливо, навіть у Мінську. Успішна, високорозвинена ринкова демократична Україна також впливатиме на дебати всередині Росії щодо її майбутнього.
У.Т.: Яким чином бюджетні проблеми в США та спричинена ними політична криза вплинуть на зовнішню політику? Східна Європа відійде на ще дальший план у системі американських пріоритетів?
– Безперечно, ми маємо дуже серйозні проблеми з нашим бюджетом, із тим, як подолати його дефіцит. Але не треба думати, що в нас ніколи не було таких серйозних дебатів щодо імміграційної політики та соціального забезпечення в адміністраціях Буша-молодшого, Клінтона, Рейґана чи Картера. Проте сьогоднішні суперечки у Вашингтоні абсорбують весь кисень в американському політичному просторі. Отож зовнішньополітичні питання є тепер другорядними. Мене особисто непокоїть, як це вплине на зобов’язання США в усьому світі. Але водночас ми є наддержавою. І живемо в реаліях, коли наш президент має значно більше свободи дій на міжнародній арені, аніж у внутрішній політиці. Йому важко вирішувати якісь проблеми всередині країни, коли до цього процесу має долучатися також Конгрес. І це одне з пояснень, чому американський президент діє активно саме в зовнішній царині – там він самостійний. І якщо ми говоримо зараз конкретно про Україну, то ви маєте рацію: вона не буде в списку головних пріоритетів його порядку денного. Однак ваша держава має багато друзів у Вашингтоні. У США є чимало людей, які хочуть, щоб українська історія стала історією успіху. Фахівці в Білому домі, Державному департаменті, Пентагоні мають намір працювати над американсько-українськими відносинами незалежно від того, що відбуватиметься у внутрішній політиці вашої країни.
Читай також: Захід стурбований.Світова спільнота несподівано різко відреагувала на арешт Тимошенко
ЧОРНИЙ ПІАР
У.Т.: Цьогоріч МЗС України представило стратегію покращення іміджу держави за кордоном. Що ви порадили б для його зміни на ліпше конкретно у Вашингтоні?
– Це проблема не іміджу, а урядової політики. Я відзначив би, що ваше міністерство працює професійно. Але ті проблеми, на які Україна наражається сьогодні на міжнародній арені, не мають нічого спільного із зовнішньої політикою. Вони стосуються генерального прокурора, Міністерства юстиції, Конституційного суду, Верховної Ради. Тож якщо спробувати оцінити державу суто з погляду її нинішньої зовнішньої політики, то вона добре дає собі раду. Серйозно підходить до відносин із ЄС, підтримує стратегічне партнерство з Польщею, конструктивно налагоджує зв’язки з Росією. Питання енергетичного співробітництва зі США, інвестицій, проблеми з податками, з якими стикаються американські громадяни в Україні, – з усім цим ваше міністерство доволі ефективно працює. Вся проблема у вашій внутрішній політиці, яку в усьому світі сприймають негативно. І зарадити цьому, використовуючи піар-план покращення іміджу за кордоном, годі. Це можливо тільки за допомогою внутрішніх реформ, забезпечення незалежності правосуддя. Найкраще, що може Україна сьогодні зробити для покращення свого іміджу у Вашингтоні, – знайти вихід і розсудливо припинити кримінальні переслідування відомих представників політичної опозиції, починаючи з Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Крім того, важливо тримати руку на пульсі стратегічних для американсько-українських відносин питань. Ми наразі маємо певний відступ назад у перемовинах стосовно високозбагаченого урану. Якщо Україна не зможе ефективно їх продовжити, то втратить великий шанс у відносинах із нинішнім Білим домом.
Читай також: Золота нагода. Українці повинні не розчаровуватись, а боротися за свою державу
У.Т.: А як стосовно питання наступних перегонів?
– За нинішньої влади відбулися поки що лише одні вибори – минулорічні місцеві, які було проведено погано. Це був перший крок назад від 2005 року. Чи зможе нинішній уряд забезпечити вільний, чесний, прозорий електоральний процес? Це насправді завдання номер один. І випробування. Україна має всі шанси сповзти знову в автократію і клептократію, якщо ця влада заблокує шлях до вільних виборів.
У.Т.: Ви були одним із експертів, які відразу після підписання Харківських угод щодо Чорноморського флоту, визнали: це обмежить спроможність України ухвалювати самостійні політичні рішення. За час, що минув відтоді, ви особисто бачили цьому підтвердження?
– Я мушу визнати, що й досі доволі негативно ставлюся до Харківських домовленостей. Від самого початку мене особисто цікавило, які наслідки це матиме для суверенітету України в тривалій перспективі. Але я також гадаю, що вже після тих угод нинішня ваша влада вельми успішно справлялася з викликами у відносинах із Росією. Здається, багато хто в ній зрозумів: що більше ви віддаєте Москві, то більше вона проситиме, і Україна просто не в змозі вдовольнити її апетити. Харківські угоди – це був спад. Але відтоді так чи інакше уряд спромігся довести: він збирається робити те, що потрібно насамперед Україні. Думаю, Янукович збагнув, що значно приємніше бути президентом незалежної, аніж васальної держави. Погляньмо, як він діяв у ситуації, коли постав вибір: зона вільної торгівлі з ЄС чи Митний союз із Росією. Все ж таки українська влада засвідчила тоді свій стратегічний вибір – продовження перемовин із євроспільнотою. Хоча гарні політичні та економічні відносини з Росією – це дуже важливо, але вони не можуть розвиватися за рахунок ваших європейських перспектив.
У.Т.: А як бути, наприклад, із Білоруссю? Україна не засудила так різко й однозначно дій Лукашенки, як це зробив ЄС. Тут ми радше в одній когорті з Росією.
– Якщо Україна хоче приєднатися до Європи, то вона повинна щодалі, то активніше діяти саме як її частина. Це, звісно, має цілком конкретні наслідки для вашої зовнішньої політики. Але й нинішній стан справ не є чорно-білим. Якщо у випадку Білорусі ваш міністр закордонних справ вважає, що пріоритетом номер один є домогтися звільнення політичних в’язнів і він може цьому посприяти, діючи за лаштунками, це добре. Тож я утримуюся від того, щоб критикувати ваше МЗС за реакцію на ситуацію в Білорусі. Думаю, його очільник Костянтин Грищенко вірить: наразі приватна дипломатія ефективніша.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Деймон Вілсон
Американський експерт-міжнародник та дипломат. Народивсь у Чарльстоні, штат Південна Кароліна. 1995 року здобув ступінь бакалавра в Університеті Дьюка, а 1998-го – магістерський ступінь у Школі суспільних та міжнародних відносин імені Вудро Вілсона Прінстонського університету. Згодом працював заступником директора офісу генерального секретаря НАТО лорда Джорджа Робертсона, директором центрально-, північно- та східноєвропейських справ у Раді національної безпеки США, виконавчим секретарем американського посольства у Багдаді, старшим директором європейських справ у Раді національної безпеки, де координував питання, пов’язані з НАТО, ЄС, Україною, Грузією, Балканськими країнами, енергетичною безпекою в Євразії, брав участь у підготовці візитів Буша-молодшого до Європи. Від 2008 року – віце-президент і директор програми з міжнародної безпеки вашингтонського дослідницького центру «Атлантична рада» (Atlantic Council).