«Так у вас війна закінчилася?» — часто запитують французькі приятелі, які не надто пильно стежать за подіями в Україні. Це й не дивно: останнім часом французька преса дуже мало пише на українські теми. Натомість російські ресурси, які мають франкомовні версії, — RT та «Спутник», — активно заповнюють порожнечу фейками про Україну. Отже, якби хтось не дуже поінформований раптом схотів більше дізнатися про те, що відбувається за східним кордоном ЄС, то, скориставшись Google, він одразу натрапив би на добірну колекцію брехні та маніпуляцій made in Russia. Публікації французькою Українського кризового медіа-центру відображаються хіба що на другій сторінці, статті з франкомовної версії Укрінформу де-не-де пробиваються крізь чорний піар «Спутника» ще далі, час від часу виринають франкомовні тексти StopFake… І це все. Перелік франкомовної комунікації з України на тому вичерпується. Коли держава не завдає собі клопоту сама про себе розповідати, це за неї роблять інші. Не завжди доброзичливо та правдиво.
«Навіть якщо Україна має свою давню історію, свої трагедії, не кажучи про геноцид — Голодомор 1932–1933 років, треба чесно визнати, що для більшості експертів із геополітики, до кола яких я належу, ця нація сприймається переважно крізь призму російської політики, — розповів в інтерв’ю Тижню політолог, дослідник Французького інституту геополітики (Париж VIII) та Інституту Томаса Мора Жан-Сільвестр Монґреньє. — Амбіція Москви повернути собі всі або частини територій, які називають близьким зарубіжжям, приєднання Криму зі зброєю в руках, гібридна війна на Донбасі вкупі з протистоянням, що знову й знову забирає людські життя, привертають нашу увагу до України. Отже, особисто я бачу цю країну насамперед територією конфлікту та буферною зоною, що протистоїть російським амбіціям».
Читайте також: Без білих плям? Як змінився образ України на Заході після Революції гідності
Пан Монґреньє наголосив, що сприймає Україну насамперед як геостратегічний фактор, і це пов’язано з його професією. «Я знаю, що вона більша за територією, ніж Франція, і містить у собі чимало різнопланових аспектів, — уточнив політолог. — В Україні, як і скрізь у світі, життя виявляється потужнішим за політичні розрахунки, стратегічну аналітику та дослідження геополітичних конфігурацій. Для мене все це є абстракцією. Передусім Україна — місце тривалого силового протистояння з Росією і місце конкуренції за контроль над газогонами, але це нас знову приводить до геополітики та російського питання. Також додам сюди її функцію «енергетичного моста» між Сходом та Заходом».
Безперечно, на якісну комунікацію за кордоном необхідні чималі кошти, яких, до речі, та сама Росія зовсім не шкодує. Тільки земельна ділянка під так званий духовно-культурний центр на набережній Бранлі неподалік Ейфелевої вежі коштувала Адміністрації Путіна €70 млн. Франкомовна редакція RT, що починає повноформатне мовлення з грудня, має бюджет €20 млн. А ще ж є кілька прокремлівських асоціацій, «Франко-російський діалог», чимало лобістських структур… Увесь цей ресурс, за логікою гібридної війни, злагоджено працює на очорнення України. «Єдине, що нам допомагає, — правда у війні на нашому боці», — якось зазначив у розмові з Тижнем один український дипломат. Безперечно, це потужна зброя. Але до неї бракує чіткої державної стратегії формування іміджу за кордоном, яку має більшість країн світу.
«Щоб французи краще знали й розуміли Україну, потрібно, аби самі українці комунікували про неї набагато активніше, — вважає Патрік Масон, працівник одного з автомобільних концернів Франції, який відкрив для себе Україну в 2008-му, підтримав Майдан і донині активно допомагає жертвам російської агресії. — Насамперед українське посольство мало б краще роз’яснювати ситуацію в країні. Бракує якісних репортажів про конструктивні зміни, що сталися після 2014 року. Українська громада лишається надто замкненою в собі, у той час як потрібно оперативно шукати методи протидії російській пропаганді, що надходить від RT та «Спутника».
Читайте також: Боротьба за Україну: що радять українським реформаторам західні аналітики?
Брак інформаційних франкомовних ресурсів, речників, українських студій в університетах, а також цілковита відсутність на рівні Києва системного бачення, як саме формувати модерний, привабливий імідж держави за кордоном, спричинилися до того, що прості французи України так і не знають. За 26 років незалежності чіткої стратегії формування іміджу держави за кордоном не напрацьовано. Інтерес до України, зокрема у Франції, виникав хвилями, від Майдану до Майдану. І в 2004-му, і в 2013-му увагу публіки підживлювали численні телевізійні, радійні, газетні репортажі французьких журналістів. Жодного разу Україна навіть не спробувала, скориставшись несподіваною популярністю, запустити яскравий медійний іншомовний проект, що допоміг би не втратити зацікавлених, не розгубити симпатії.
«Недостатня якість еліт — проблема більшості постколоніальних країн, — каже письменник Рено Ребарді. — Політики, яким вдається зайняти керівні позиції, рідко мають державницькі пріоритети. В Україні та Хорватії, в Алжирі та Вірменії, у багатьох країнах третього світу спостерігаємо ту саму тенденцію: замість продуманої стратегії інтриги в інтересах самозбагачення, самопросування, зосередження влади в руках лідера. Проблема спільна для багатьох держав. Конкретно в Україні броунівський рух, що живиться енергією ентузіастів, волонтерів, громадянського суспільства, попри недоладність колективного чиновника, сприяє суспільному прогресу. Але розвиток міг би бути швидшим, якби українцям вдалося здійснити люстрацію та якісно оновити політичний клас».
Прокремлівські лобістські кола, як, до речі, й іншомовні блоги представників Опоблоку, регулярно підкидають до французької опінії думку, ніби французи (німці, американці, британці та всі інші) від України «втомилися», а західним політикам «набридло» чекати від Києва швидких і незворотних змін. Ця послідовна негативна комунікація, звичайно, дає свої результати. Але вони не абсолютні. «Аналізуючи українську геополітичну ситуацію з відстані, не відчуваючи на собі ані загроз, яких зазнають бійці на фронті, ані навіть економічних труднощів, від яких потерпає населення, я не дозволив би собі вживати слово «втома», — каже Жан-Сільвестр Монґреньє. — До того ж я не належу до тих, хто вважає, що Україна має бути «королевою краси» й перетворитися на просунуту ліберальну демократію, аби бути гідною допомоги. Ця прикордонна для ЄС земля є буферною державою, геополітична роль якої визначальна для цілої вільної Європи. Саме тому їй потрібно допомагати політично, економічно та навіть збройно.
Читайте також: Опитування: Як іноземні експерти збирають інформацію про Україну
Міжнародне право, правила коректної поведінки, що дають змогу зупинити вияви міждержавного насильства, збереження загальноєвропейського порядку безпеки теж поставлені на кін. Реформи, на які чекають дружні до України партнерські країни, не є платою за допомогу, про котру йдеться, це передумова того, щоб держава стала потужнішою, вагомішою, ефективнішою. Звичайно ж, варто брати до уваги й суспільні настрої, принаймні найосвіченіших її представників, які хочуть знати, куди спрямовуються гроші платників податків. Загалом той факт, що Україна не розпалася в 2014 році, як, схоже, сподівався Владімір Путін, і, відійшовши від шоку через російську окупацію Криму, змогла змобілізуватися, вселяє надію та довіру. Триває випробування, і щоб пройти його, потрібно вміти чинити опір. У цьому сенсі українці можуть дати урок Заходу: «патріотизм цивілізації», що мав би нас надихати, на периферії часто живучіший, ніж у центрі».
Отже, якою бачить Україну експертне середовище Франції? Незалежне крило формує своє бачення відповідно до власних інтересів, особистого досвіду поїздок до України та контактів з українськими колегами. Було б легковажністю не визнати, що системна московська пропаганда дає свої плоди, а отже, потребує адекватної відповіді на всіх рівнях. І якщо приватні ініціативи, громадські рухи, діаспора протистоять інформаційній російській агресії як можуть, то держава дуже запізнюється з відповідною стратегією.