Про початок роботи в літературі
Уявляв, як входжу в літературу, де сидить Гемінґвей і питає: «Де ти був? З чим прийшов?». А я відповідаю: «Я приніс світло»… Якщо серйозно, то мені дуже хотілося писати, але ця мотивація буває як у письменників, так і в графоманів. Виникало питання, якого дуже боявся: а хто тоді я?
Перші спроби були такими: сідав за комп’ютер, писав багато фанстастики, а потім думав, кому те все здалося, і закидав. Одного разу знайшов дискету з файлом із початком твору. Прочитав його, ніби чужий текст, і вирішив продовжити, але не знав, як саме. Врешті файл загубився, але це був важливий урок — треба писати далі щось нове. Так я почав працювати над книгою «Танець недоумка». Писав її протягом шести років, часто сумнівався, давав прочитати другові. Секрет успіху в тому, щоб мати поряд людину, яка вчасно дасть копняка й змотивує закінчити розпочате.
Якщо поставити собі за мету написати щось геть оригінальне, то можна так нічого й не створити, бо про все вже сказали раніше. Якщо хтось геніально описав кохання в III столітті до нашої ери, хіба це означає, що тема вичерпана?
Про процес писання
Мені легко писати в складних обставинах. Не потребую ритуалів, хоча мені дуже подобається працювати вдома. А проте третину «Танця недоумка» написав на знімальному майданчику. Я був шоуранером серіалу, тому мав стежити за сценарієм. Коли починалися зйомки, міг переключитися і трохи пописати. Знав, що маю тільки п’ятнадцять хвилин, щоб зосередитися, тому процес був дуже плідним. А от протягом карантину, коли всі ми залишалися вдома, в мене рівень продуктивності за кількістю сторінок був високим, але якість стала нижчою.
На творчість надзвичайно позитивно впливають нові враження — це завжди можливість щось усвідомити. Ми з родиною цього року переїхали з Києва до Івано-Франківська. Це новий етап в житті, цікавий досвід, який трансформую в інші сенси.
Читайте також: Тарас Кремінь: «Боротьба за українську книжку — це також боротьба за українську мову, Конституцію й державу»
Книга — це можливість перейти в інший світ. Коли довго не писав, але потім сідаєш за написання твору, усвідомлюєш, що весь цей час твій мозок працював і вже напридумував купу рішень.
Не вивчаю світову літературу, щоб зрозуміти, чого в ній найбільше бракує. Автор не може писати суцільну фантазію. У хорошій фантастиці вигаданий один елемент — всесвіт, але люди й їхні стосунки реалістичні. Тому постійно досліджую певні матеріали, щоб бути достовірнішим у своїй вигадці.
Пишу про власний досвід, про ті питання, які ставлю собі й хочу, щоб їх почули інші. У романі «Я бачу, вас цікавить пітьма» багато особистого болю, який не прагнув проговорювати, але такі речі самі прориваються крізь текст. Якось почув вислів одного психолога, що консультував людей мистецтва. Він їм казав, що вони можуть стати щасливими, але більше не будуть творчими. Думаю, він мав рацію: творчість, в тому числі літературна — точно на зламі болю.
Про зло в людині
Є парадокс: усі вважають себе хорошими, навіть убивці. Певний час намагався зрозуміти, як людина, котра скоїла щось жахливе, може себе виправдовувати… З’ясувалося, що люди здатні катувати інших, коли скидають зі своїх плечей відповідальність.
Кілька років тому ми разом з науковцями проводили експеримент Стенлі Мілґрема. У самому експерименті немає жорстокості: люди опиняються в умовах розіграшу, але роблять усе по-справжньому. Учасники виконували правила медичного досліду, де за хибні відповіді били струмом інших учасників-акторів. На останні три питання актор відмовчувався, бо був «непритомний» чи «мертвий». І навіть коли відповіді не було, учасники-кати знову натискали кнопку. Тоді я виходив і казав, що експеримент закінчено.
Читайте також: Книжковий риночок
Коли актор вставав і посміхався, той, хто натискав кнопку, ставав засмученим. Секунду тому здавалося, що ця людина заплуталась і не знає, де добро і зло… Ми бачили, як вчителька початкових класів робила жахливі речі, а вона наче про все забула. Потім повідомляли: «Знаєте, що те виправдання, яке ви повторюєте протягом останніх хвилин, вигадане? Немає ніякого виправдання. Натомість хороша новина — ви нікого не вбили». Тоді людина, яка натискала кнопку, не раділа, а плакала від усвідомлення того, що накоїла.
Це був жахливий досвід для мене. Не думав, що з нами все настільки погано. Команда експерименту по ньому працювала з учасниками і переконалась, що вони стали свідомішими, зробили правдиві та щирі висновки.
Тоді мене вже зацікавило, а що ж таке пітьма. А потім я замислився про одноманітне життя мешканців маленьких депресивних міст. І водночас не хотів писати похмурої книги, яку ніхто не буде читати. Тож народилась ідея прикрасити це все містикою. Доречно трапилася на очі стаття про те, що в фінській міфології є уявлення, що пекло — це місце, де ми багато разів проживаємо найгірший варіант свого життя. На той момент всесвіт книжки «Я бачу, вас цікавить пітьма» склався: залишилося зрозуміти, хто головний герой і для чого усім це читати.
Про межу людської жорстокості
У світі є країни з різними законами, але всі знають, що вбити дитину — це страшний гріх. Якщо ви будете виховувати сина чи доньку, не пояснюючи жодних правил, вони не стануть вбивцями.
Вірю, що всі ми від початку хороші. Немає поганих дітей. З дорослішанням людина починає розуміти, що може дозволити собі гірший вчинок, бо потім виправдається. І ця маленька хороша дитина десь глибоко ховається під скоєним жахіттям.
Заради «Пітьми» я занурився у біографії десятків серійних вбивць. Усіх їх об’єднувало лише одне — насильство чи зневага з боку батьків, відсутність розуміння. Часто злочини чинять ті, хто багато страждали в дитинстві без любові. Хіба не парадоксально? У людині дивовижним чином зашите уявлення про добро і зло, тому ми все про себе знаємо.
Темрява — це відсутність світла. Зло — відсутність добра, співчуття, тепла. Гадаю, меж людської жорстокості немає. Достатньо зануритися в історію XX століття, зокрема комунізму й нацизму. Кожен може робити все, що здатен уявити.
Якось із кільками бізнесменами ми мали дискусію про те, чи існує зло. Я зміг довести, що так. Тоді одна людина поставила питання, яке мені запам’яталось: «А що таке добро?». Раптом я зрозумів, що ця категорія значно складніша.
Про роботу над персонажами й першу дитячу книжку
Оскільки я дотримуюся концепції, що кожна людина без винятку колись була хорошою, то в книжках досліджую її трансформацію й вибір стати гіршою. У «Пітьмі» понавигадував героям такі гріхи, що мені було дуже важко про них писати. Я їх зненавидів. Доводилося постійно нагадувати собі, що всі вони були хорошими дітьми.
У контексті цієї історії герой зустрічається з різними людьми: деякі відразу неприємні, деякі милі, але він відкриває у кожного зворотній бік. Проблема полягала в тому, що жахливі сторони я вигадав одразу, а от добрі довелося домальовувати в процесі.
Після «Пітьми» я почав писати дитячу книжку, аби переключити увагу на щось світле. Обирав з тих сюжетів і персонажів, що в мене вже були. Зрозумів, що почуваюся найбільш затишно у світі дев’ятирічного Еміля. Він знаходить ключ і завдяки ньому потрапляє в інший світ, де на нього чекають пригоди. Герой переконаний, що мама його не любить, і тому дуже самокритичний. Він не може бути собою. Мама його любить, звісно, але не вміє цього показати.
Читайте також: Сентиментальні буквоїди та прагматичні єдинороги
Діти — такі ж люди, як і ми, просто менше років на світі живуть. Вони ще не навчилися певних правил, тому прямолінійні й водночас дуже різні. Іноді мені страшно від того, як соціум намагається затиснути малечу в певні моделі поведінки. Дуже важливо навчати дітей називати власні емоції. На жаль, ми часто тягнемо за собою ґандж радянської моделі виховання. Мовляв, хлопчики не плачуть, бо вони мужні й брутальні, а дівчата красиві й ніжні. Я цим професійно цікавлюся як батько чотирьох.
Виявилося дуже цікаво закладати в дитячій історії глибші шари. Все одно замислююся про вчинки персонажа: чому він переступає поріг і йде в інший світ, як він із нього повернеться…Словом, над дитячою книгою працюю так само, як і над дорослою.
На відміну від попереднього роману, тут я всіх героїв люблю. Знаю, що навіть у негативного персонажа наприкінці буде шанс зробити щось хороше, і він ним скористається… Вона про те, що треба бути собою — і це свого роду послання для дорослих читачів.
————
Ілларіон Павлюк народився 1980 року у місті Скадовську. Український письменник, журналіст, продюсер, документаліст. Закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (1996–2001 роки) за спеціальністю журналістика. 2001 року переїхав до Києва. Починав телевізійний шлях у новинах як репортер-міжнародник 2015 року брав участь у війні на Сході в складі добровольчого батальйону. Автор романів “Білий попіл” (2018), “Танець недоумка” (2019), “Я бачу, вас цікавить пітьма” (2020).