Німецький історик Ілько-Саша Ковальчук — один з найцікавіших німецьких дослідників історії Східної Німеччини. Восени в Німеччині вийшла його чергова книжка «Шок свободи» («Freiheitsschock»), де він пояснює, як швидка демократична трансформація Східної Німеччини й досі впливає на політичні позиції та ідеологічний вибір жителів тих земель. Маючи українське коріння, Ковальчук активно досліджує також Східну Європу й боротьбу за свободу від тоталітарного радянського режиму тут.
У розмові із Тижнем Ілько-Саша Ковальчук розповів про причини такого явного поділу між Східною і Західною Німеччиною в електоральних уподобаннях, культ східнонімецькості та чому демократія не працює без активної участі громадян.
— На цих парламентських виборах у голосуванні доволі чітко видно поділ між Східною і Західною Німеччиною. У дискусіях щодо ідентичності ви раніше критикували Ostdeutschtümelei (українською можна пояснити як культ східнонімецькості. — Ред.). Як ви пояснюєте цей феномен та чому його так важливо подолати?
— Я й сам східний німець: народився в Східному Берліні та виріс там. Упродовж свого життя я дуже інтенсивно працював з історією комунізму, історією НДР та Східної Європи, написав багато книжок на цю тему (25 чи 30) і також дуже інтенсивно працював над об’єднанням Німеччини й процесом трансформації, був активним експертом у багатьох політичних комісіях федерального уряду та парламенту протягом багатьох років.
Так от, що мене справді турбувало протягом усього цього часу в багатьох німецьких дебатах, це германоцентризм. Люди завжди дивляться тільки на себе. Якщо потрапите на дебати в Німеччині, то у вас складеться враження, що ми живемо в бідній країні третього світу на межі диктатури, а населення — на межі голоду. У такі моменти я завжди кажу: «Люди, відчиніть вікно, випустіть задушливе повітря й подивіться на світ. Тоді ви зрозумієте, що ми живемо в одній з найбільш соціально вільних та економічно стабільних країн світу».
Так не завжди, але досі трапляється, і на чолі таких дискусій — Східна Німеччина. Більшість східних німців схильна зображати своє існування як унікальне. Ніхто у світі не може зрозуміти того, що з ними сталося, тому що це все так несправедливо. Чимало східних німців вдовольнилися роллю жертви. І це підживлюється політичними дебатами, а також багатьма публіцистами й науковцями. Я належу до меншої групи, яка суперечить цьому тренду.
Східна Німеччина — один з найпривілейованіших регіонів у світі. Багато всього сталося, але східним німцям варто вийти з ролі жертви, почати брати кермо влади у свої руки й не завжди очікувати, що держава розв’яже їхні проблеми за них самих. У цьому полягає суть мого розуміння свободи.
Для мене свобода — це втручання у власні справи. Я не чекаю, поки хтось розв’яже мої проблеми за мене, а сам стаю активним і намагаюся взяти кермо влади у свої руки. Відчуваю відповідальність за те, що відбувається на іншому боці вулиці, і беру на себе зобов’язання щодо того. Саме цього дуже бракує Східній Німеччині. Там майже не існує живого громадянського суспільства як важливої поправки до представницької демократії. У Східній Німеччині функціонують добровільні пожежні бригади, є спортивні об’єднання — і це все. Політичних неурядових організацій майже немає, а ті, що є, дуже слабкі й маргіналізовані. Тому правий радикалізм, фашизм, старі комуністичні ідеї, расизм, а також лояльність до Кремля й ворожість до України в Східній Німеччині — усе це аналізують усередині суспільства.
Це не маргінальні явища, як у Південній, Північній чи Західній Німеччині, але ті, які виходять із центру суспільства й підживлюються звідти. Це робить усе надзвичайно складним, тому що зрештою велика група в Східній Німеччині, за моїми оцінками від 1/2 до 2/3, прагне зруйнувати ліберальну державу й установити диктатури більшості. У певному сенсі це те, за що виступають «Альтернатива для Німеччини» й «Союз Сари Ваґенкнехт», диктатура більшості, про яку попереджали ще в ХІХ столітті: коли права меншин більше не беруть до уваги. І це те, що загрожує нам сьогодні.
— Завдяки чому з’явилося поняття «остальгії» (ностальгії за Східною Німеччиною. — Ред.)? І чому воно так довго працює серед східних німців?
— Я сказав би, що все почалося ще 1990 року, коли Гельмут Коль та інші західнонімецькі політики приїхали з обіцянками дати демократію, свободу й економічне процвітання. Східним німцям залишалося тільки повірити й дозволити їм це зробити — і тоді в них мало настати таке ж життя, як і в західній Німеччині. Через певний час прийшло розуміння: це не настане так швидко, що призвело до серйозних соціальних потрясінь під час процесу трансформації. Мільйони людей стали безробітними.
Багато людей на Сході також обманювали себе щодо того, яким має бути Захід. Багато хто справді вірив, ніби капіталізм — це, так би мовити, рай на землі. Їм навіть не спадало на думку, що, можливо, не все так чудово й із цим треба щось робити. Це призвело до великого розчарування, яке стало очевидним ще в 1990-х роках. Тоді посткомуністи вже святкували великі успіхи, зокрема процвітала вкрай антизахідна сьогоднішня Ліва партія, що виникла як наступниця CЄД, а далі була ПДС (Партією демократичного соціалізму. — Ред.) і завжди хотіла вийти з НАТО.
Отже, усе, що ми бачимо нині, уже існувало в 1990-х роках і нікуди не поділося, воно було завжди. Завжди були ці жорсткі суперечки. І приблизно через 10 років після революції, десь 2000 року, — перша масова хвиля остальгії (найбільша 2003-го). Тож нормальне слово «ностальгія» перетворилося на «остальгію», тобто ностальгію щодо Східної Німеччини. І це був, якщо хочете, іронічний опір багатьох східних німців нав’язаному возз’єднанню. У такий спосіб вони намагалися довести, що не все було так погано в НДР. Із цього іронічного опору пізніше виник політичний рух. Політичні сили потім перетворили це на політичні концепції. Якщо ви проїдете сьогодні Східною Німеччиною, то зрозумієте, що там панує неймовірна ненависть до Заходу, демократії, парламентаризму, медіа, свободи.
Там відбувається неймовірне уславлення комуністичного минулого, диктатури НДР, і це робить їх ближчими до Путіна. Але водночас треба розуміти, що більшість людей не мають жодного уявлення про те, що насправді відбувалося в Радянському Союзі, наприклад.
Путін нині є тим, на кого вони можуть проєктувати свою ненависть до Заходу й США. Звичайно, з Трампом — трохи складніше, тому що він раптом теж став, так би мовити, путіністом. Але це їх зовсім не бентежить, і вони всі стають прихильниками Трампа.
Усе так ірраціонально, що ви не можете протистояти цьому за допомогою аргументів та освіти, бо просто не можете боротися з ненавистю, брехнею і викривленням. Поки це якимось чином лише кілька сільських чортів, які не об’єднуються в мережі, то не проблема.
Але коли всі такі люди починають об’єднуватися в мережі, а це почалося 20, 15, 10 років тому, тоді виникає справжня проблема для демократії, і ми сьогодні переживаємо це в усьому західному світі.
На відміну від Польщі й інших пострадянських країн у Східній Німеччині трансформація відбулася фактично за одну ніч. Це було набагато важче, тому що все змінилося набагато швидше. Водночас ніде під час цієї трансформації люди не падали так мʼяко, як тут. Німецька соціальна держава майже поглинула все те. Це був розвиток, якого не мали більш ніде, адже іншим державам довелося спершу побудувати ці інституції.
То був перший досвід трансформації, а потім прийшов другий — глобалізація, диджиталізація, і це посилює страх втрати, який ми маємо в усьому західному світі. Але ще страшніше їм тому, що люди на Сході досі дуже добре пам’ятають, що вони отримали все те, так би мовити, як подарунок, і тепер це під загрозою занепаду.
Люди у Франції, Іспанії чи старій Федеративній Республіці вже не пам’ятають, яким було життя раніше, тому що вони завжди жили так, як нинішнє покоління, і саме тому цей досвід подвійної трансформації такий цікавий з наукового погляду. У Східній Німеччині все відбувається швидше й радикальніше, ніж деінде, і в цьому відношенні її також можна розглядати як лабораторію глобалізації.
Процеси радикалізації, які ми спостерігаємо в Східній Німеччині, насправді відбуваються всередині країни, а західнонімецькі землі через кілька років наслідуватимуть їхній приклад.
Тож це насправді катастрофа. Але в цьому контексті ви також маєте розуміти, що то не виправдання. Аналізуючи все це можна зрозуміти, чому більшість східних німців є прихильниками Путіна. Це для них найкращий спосіб висловити ненависть до Заходу.
— Тож ви кажете, що більшість німців не мали можливості навчитися демократії?
— Ні, мали можливість. Вони просто не хотіли
— А чому не хотіли навчитися демократії? Чи повʼязано це якось із тим, що вони мали спершу досвід нацистської держави, а пізніше досвід життя в НДР?
— Демократія і свобода означає жити демократично й вільно. Є два рівні. Держава гарантує демократію і свободу через конституцію, через свої інститути, парламент, вибори.
Але демократія стає демократичною, а свобода — ліберальною лише через активну участь і життя її громадян. Ви не можете просто стояти осторонь і сподіватися, чекати, що держава щось зробить, ви маєте брати участь.
Це означає брати участь у коригувальному сенсі. Тобто самим створювати громадські організації, де тільки можете, і це саме те, чого бракує Східній Німеччині з погляду критичного залучення. Було і є достатньо можливостей долучитися, але більшість східних німців просто цього не зробили.
Як виправдання можна було б сказати, що в 1990-х роках більшість східних німців не мали на це часу, оскільки їм довелося повністю перебудовувати своє життя через цю трансформацію. Це мало драматичні наслідки. Наприклад, у перші роки школи не мали вчителів. Вони були там присутні, але не головою. Наприклад, у Східній Німеччині не викладали політику чи історію. Протягом усіх 1990-х років. Тому що старі вчителі були вже непридатні, а нових ще не було, а ті, хто міг би це робити, не наважувалися.
Комуністичну ідеологію не подолали в головах людей, вона залишається в їхніх головах і сьогодні.
— У вас цікава родинна історія, про яку ви також згадуєте в книжці «Шок свободи» («Freiheitsschock»). Розкажіть про ваші українські корені?
— Мій дідусь Ілько Ковальчук був українцем. Походив із Фалиша (нині село на Львівщині). Воював під час Першої світової війни, далі боровся за Західноукраїнську республіку (я зберігаю його нагороду за це). Він був націоналістом та воював як проти поляків, так і проти росіян. У 1921 році його засудили до смертної кари, але звільнили незадовго до страти, і той утік до Богемії, де проживала велика українська діаспора. Там він познайомився з моєю бабусею. Дідусь загинув у катастрофі на залізниці незадовго до народження мого батька.
Ілько Ковальчук посередині, з бородою
1945 року бабусю, батька й тітку з Богемії переселили на північ Німеччини. Мій тато Ілько-Богдан Ковальчук хотів стати священником, але став комуністом. Мене теж виховував у цій комуністичній вірі. Пізніше, коли я був підлітком, це призвело до багатьох конфліктів, тому що я мав інші погляди.
Як не дивно, мої батько й тітка, яка також була комуністкою, завжди плекали український культ. Тож у нашому домі святкували Різдво 6 січня з пиріжками й моїм дідусем, який був присутній у всіх історіях, попри те що мав зовсім іншу ідеологію.
— Чи вплинули якось ваші українські корені на розуміння того, що таке свобода?
— Я не хотів би творити легенд. Через своє походження завжди дуже цікавився Східною Європою. Мій доступ до цього регіону був насамперед через літературу.
Але я не так багато знав про опозицію в Україні, скажімо, про Василя Стуса.
Утім, мене надихав дисидентський рух у Москві — всі ті речі, які відбувалися там у шістдесятих, сімдесятих і вісімдесятих роках. Також мене дуже надихнуло заснування «Меморіалу».
Я збрехав би, якби сказав, що ці мої зацікавлення були пов’язані з Україною, адже мене цікавив весь регіон. Але багато що змінилося в 1990-х роках, велика частина моєї бібліотеки присвячена Україні. Після Помаранчевої революції я почав працювати над нею по-іншому. Я побудував іншу ідентичність, так би мовити. Це мене дуже надихнуло, я багато писав про це в Німеччині. Намагаюся якомога більше розповідати про це тут, бо ви завжди маєте пам’ятати про одне: навіть сьогодні більшість людей у Німеччині майже нічого не знають про Україну.
Photo: Andreas Schmidt