Ілюзорний моноліт

Комуністична влада Китаю доклала чимало пропагандистських зусиль задля того, щоб увесь світ і самі китайські громадяни повірили у беззаперечну монолітність своєї нації. З часів Культурної революції (1966–1976 роки) ідеологічна машина режиму невтомно культивувала на рівні масової свідомості поняття «єдиного китайського народу». Але періодичні спалахи насильства в Тибеті й Сіньцзяні, а також ренесанс локальних ідентичностей вказують на примарність ідеї національної
уніфікації в Китаї.

 

 

У китайському образі економічної потуги, що сходить на світову вершину, вправно заретушовані темні сторони життя Піднебесної: хронічні соціальні негаразди, масова бідність й сепаратизм у Сіньцзяні, Тибеті та Внутрішній Монголії. Про потяг етнічних меншин до незалежності китайські комуністи воліють зовсім не згадувати. Коли 5 липня в столиці Сіньцзянь-Уйгурського автономного району Урумчі зчинився лемент і розлючені уйгури трощили на своєму шляху все, що хоч якось пов’язано з ханьцями (етнічними китайцями), офіційна влада одразу вказала на локально-етнічний, а то й суто соціальний характер зіткнень.

 

Цікаво, що іноземних журналістів допустили до місця подій, чого не було в березні 2008 року під час масових заворушень у Тибеті. Сьогодні китайській політичній верхівці вкрай важливо, щоб ескалацію насильства в Сіньцзяні у світі не сприймали як відлуння постійної боротьби уйгурів за розширення своєї автономії, а то й за незалежність. ­Офіційні медіа всіляко наголошували на минущості й локальності дій уйгурів. Але насправді ситуація значно складніша.

Уйгури – це стародавній тюркомовний народ, котрий сповідує іслам, носій давньої і багатої цивілізації. Культурно й ментально цей народ значно ближчий до казахів, киргизів і турків, аніж до китайців. У середньовіччі створені уйгурами каганати контролювали значні території в Центральній Азії. Свою експансію на землі уйгурів ханьці розпочали у ХІХ столітті, а в 1949 році Китайська Народна Республіка остаточно встановила свій контроль над Східним Туркестаном, або Уйгурстаном.

 

Уйгури стверджують, що відтоді понад 400 разів повставали проти китайської влади. Своєю вона для них не стала, та й не могла стати. За традицією, що склалася в комуністичному Китаї, головною владною фігурою в автономних районах є призначений центром секретар регіонального комітету Компартії. Він завжди є етнічним китайцем, який походить з іншого регіону країни. В управлінсько-адміністративній ієрархії району провідні позиції здебільшого належать теж етнічним китайцям.

 

 

Національно-визвольний рух уйгурів організаційно оформився лише на початку 1990-х. Найбільшим його досягненням було створення у 2004 році Всесвітнього уйгурського конгресу (ВУК), який поставив собі за мету боротися за розширену автономію мирними методами. Того самого року в США був сформований «Уряд Республіки Східний Туркестан у вигнанні», який прагне здобуття уйгурами цілковитої незалежності будь-якими методами. Обидві ці організації, попри всі свої амбітні гасла та моральну підтримку з боку деяких західних політиків, залишаються маловпливовими, а їхня діяльність – млявою. Тому звинувачення їх у підбурюванні китайських уйгурів до насильства видаються безпідставними. На відміну від тибетців із Далай-ламою сьогодні уйгури не мають єдиного загально­національного лідера, чий заклик до боротьби справді міг би бути сигналом до дії. Китайські можновладці прагнуть покласти відповідальність за всі біди на Рабію Кадир, у минулому ділову жінку, яка нині живе в США й очолює ВУК, однак вона насправді не має реального впливу на уйгурів.

 

Те, що уйгурські організації послуговуються топонімом Східний Туркестан замість Уйгурстан, не випадково. На сьогодні Сіньцзянь – це багатонаціональний район, де уйгурів менше ніж половина населення, а ханьці чисельно майже дорівнюють їм. Починаючи з 1949 року Китай планомірно китаїзував Сіньцзянь, переселяючи у район сотні тисяч ханьців з інших регіонів країни. Змішані шлюби, асиміляція молоді, яка переселялася із сіл до міст, потужні інфраструктурні проекти, покликані інтегрувати район у Китай, – усе це зрештою слугувало китаїзації Східного Туркестану. А крім того, є ще дунгани, казахи, монголи тощо. Сьогоднішнім борцям за самовизначення уйгурів доводиться миритися з тим фактом, що стараннями китайських комуністів Уйгурстан більше не належить уйгурам.

 

Китаю вкрай потрібні природні багатства регіону. Близько 80% корисних копалин Китаю зосереджені в його автономних районах: Сіньцзяні та Внутрішній Монголії. Перший славиться своїми покладами нафти й газу, другий – газу й вугілля. Це колосальна ресурсна база, що є життєво важливою для підтримання нинішніх темпів економічного зростання Китаю. Крім того, саме автономні райони використовували для екологічно небезпечних проектів. Так, саме на території Східного Туркестану на озері Лобнор китайці починаючи з 1963 року здійснювали ядерні випробовування. Після перших вибухів поміж місцевого уйгурського населення було зафіксовано різке зростання захворювань на рак легенів та печінки.

 

Водночас Китай зробив чимало для економічного розвитку своїх автономій. Так, міські мешканці Сіньцзяню на придбання продовольства тепер витрачають 35% своїх доходів, тобто вони стають заможнішими. Хоча не слід забувати, що поміж них часто переважають ханьці, тоді як уйгури проживають переважно у сільській місцевості.

 

Більшість етнічних зіткнень у Китаї мають соціальні передумови. Наприклад, ескалації насильства в Урумчі передував конфлікт між уйгурами та ханьцями на фабриці іграшок у південній провінції Гуандун. З початком економічної кризи на півдні Китаю було закрито десятки таких фабрик. Робота на них дає не лише гроші, а й житло. Молоді робітники живуть у фабричних гуртожитках та комуналках, тому конкуренція за робочі місця на таких підприємствах украй жорстка. Етнічний чинник у таких випадках відіграє другорядну роль, адже конфлікти виникають і всередині ханських громад. 

 

«Незадоволення, яке виявляють ханьці, й те, як влада наводить порядок у суто китайських провінціях, мало кого у світі цікавлять. А ось якщо це трапляється в Сіньцзяні або іншому національному районі, одразу виникають проблеми національного розбрату, національно-визвольної боротьби та сепаратизму», – розповіла Тижню Клара Хафізова, відомий синолог, директор Інституту казахської історії та цивілізації. Таким чином, китайський моноліт підважують не тільки конфлікт етнічних ідентичностей, а й соціальні негаразди.

 

ФОТО: REUTERS

 

Конфлікт в Урумчі виник через півтора року після не менш масштабної ескалації насильства в буддистському Тибеті. Східний Туркестан і Тибет мають глибоке цивілізаційне коріння, багаті релігійні традиції і духовність, обом їм незатишно в комуністичному атеїстичному Китаї. Обидва регіони зазнали планомірної китаїзації, зокрема через інфраструктурні проекти. В березні 2009-го Тибет відзначав 50-ту річницю свого невдалого повстання проти китайської влади. Духовний лідер Тибету у вигнанні Далай-лама назвав п’ять десятиліть перебування свого народу в складі Китаю «часом невимовних страждань, часом, за який тибетці пройшли крізь пекло». Порівняно з уйгурським тибетський національно-визвольний рух є значно краще організованим, скоординованим і відомим у світі. А головне – він має єдиного авторитетного лідера в особі Далай-лами, який нині домагається лише розширеної автономії Тибету в складі Китаю. Проте китайська влада навіть ці помірковані пропозиції відхиляє як «спробу добитися фактичної незалежності». 

З-поміж автономних районів Китаю із сепаратистськими тенденціями найменш проблемною є Внутрішня Монголія, не в останню чергу завдяки успішній політиці китаїзації. На сьогодні монголи становлять лише 17% населення регіону, тоді як ханьці – 80%. За кордоном є сепаратистські угруповання монголів, які ставлять на меті відокремлення Внутрішньої Монголії від Китаю, проте активної діяльності вони не ведуть.

 

А ось проблеми уйгурського і тибетського сепаратизму в недалекому майбутньому цивілізовано й мирно Пекіну нейтралізувати не вдасться. Прагнучи поліпшення свого міжнародного іміджу, він може піти на деякі поступки, але навряд це буде більше, ніж звільнення з в’язниць звинувачених у державній зраді та сепаратизмі. Саме так було з Рабією Кадир у 2005 році. На системному ж рівні курс на «єдиний китайський народ» залишатиметься незмінним. Причому внутрішньодержавна асиміляція супроводжуватиметься й зовнішньою експансією в країни Центральної Азії, зокрема Казахстан, Киргизію та російський Далекий Схід.