Роман італійського письменника Діно Буццаті «Татарська пустеля» (1940) варто прочитати всім чоловікам віком від 21 до 30 років. Саме тоді цей текст виявить тепер таку рідкісну для художнього письма рису, як повчальність, тобто зможе буквально «стати в пригоді», прояснивши якісь суто життєві колізії. Старші чоловіки побачать у ньому хіба що істини, які вони вже давно осягнули інтуїтивно або через низку власних біографічних епізодів. Якщо небезпеки, на яких фокусує увагу автор, уже щасливо подолано, в чоловіка середнього віку роман викличе навіть відчуття легкої ейфорії. Ті ж, хто цих небезпек не уникнув, як правило, не мають звички читати книжки.
Це наголошено чоловічий роман, утім, жінкам у світ цієї книжки вхід також відкрито, надто якщо вони хочуть зрозуміти, чим живуть, чого бояться й про що мріють хлопці після настання повноліття. Звісно, книжку слід сприймати як метафору: зміст мрій та конфігурація страхів можуть бути (напевне, будуть) у кожного з нас іншими, проте загальну проблему автор схопив вельми точно.
Читайте також: Punk’s not dead! Ярослав Рудіш про те, чому досі актуальний бунт
Нас так виховують. Суспільство, яке феміністичні критики дотепер іменують патріархальним, не лише норовить намертво прив’язати жінку до хатніх обов’язків, погрожуючи їй, щойно вона спробує виявляти якусь активність поза межами гінекею, загальним осудом чи й обструкцією. Цей самий стан справ вимагає від чоловіка якраз суттєвої активності назовні: покласти собі мету, намітити справу життя і здійснити її будь-якою ціною. Він живе в очікуванні власних великих звершень. І сам затаврує себе, якщо такі не трапляться або якщо звершене видаватиметься надто мізерним, недостатнім. Мудрість книжки Буццаті в розумінні, що очікуваний мегатріумф так ніколи й не настане, а тим часом життя просто пробігає повз, не залишаючи по собі жодного яскравого спогаду.
Ми маємо центрального персонажа – спершу юного лейтенанта Дроґо, далеку фортецю Бастіані на межі пустелі, яку йменують Татарською, та очікування ворожого наступу, що, можливо, так ніколи й не трапиться. Вибір, у лещатах якого затиснуті офіцери гарнізону, гранично простий: десь там далеко є міста з їхнім блиском, вечірнім життям, врешті, жінками та коханням, а тут, у фортеці, – щоденна службова рутина і безкраї піски довкола. Кожен прагне покинути Бастіані, проте кожен залишається в її стінах. Чому?
Уся справа в пригоді, у самій її можливості, що видається офіцерам важливішою за містечковий комфорт. Рутина фортечної служби насправді вагітна небезпекою, котра слугує замінником реальних подій, є обіцянкою здійснення життєвої місії та виправданням статусу військового як взірцевого чоловіка. Тому кожен, навіть незначний, трафунок у фортеці сприймають як звістку про наближення великої битви, а смерть, навіть комічно безглузду, одразу ж трактують як геройство.
Дивний, якщо не звихнутий, світ фортечного життя висвітлює водночас три важливі проблеми, про які міркував і сам автор. Найперша – сенс людського (вужче – чоловічого) існування. Чи не схожі сучасні офіси, корпоративні структури з їхнім драйвом до кар’єрного зростання, стартапи, у шалений успіх котрих вірять засновники, на фортеці нашого раціо на межі безкрайніх пустель життєвої непевності? Вони покликані наповнити наші життя змістом, але що як це просто ілюзія, а справжня подія так і не трапиться? Що тоді обрати – чекання пригоди чи затишок містечкового комфорту? За що ми змагаємося?
Друга – роман Буццаті є розмислом про ідеал справжнього чоловіка. Здавалося б, саме військові й мають правити тут за зразок. Проте рішучість розбивається тут об вічне чекання, спритність знецінено браком реальних викликів, а мужність просто не має сенсу, адже її неможливо виявити. Виходить, перед нами світ, який більше не потребує якостей, котрі традиційно називають чоловічими? Можливо, це лише омана – «справжня» маскулінність потрібна деінде? А може, стан речей і справді змінився, але нам так хочеться плекати в собі вже непотрібні, проте такі привабливі, романтичні образи незламних чоловіків у мундирах?
Нарешті, роман є полемікою автора зі світом довкола себе та із самим собою в час, коли Італію полонить брава патріотична пропаганда, друзі довкола захоплюються полум’яними промовами Муссоліні, а той пропонує прості та натхненні рецепти розв’язання національних проблем. Фашизм – це коли всі питання вирішують силою і з відчуттям власної правоти. «Татарська пустеля» своїм обережним песимізмом і сумною іронією неабияк контрастувала із захопленими істериками прибічників дуче. То був жест розумного скептика серед самогубного масового психозу, спровокованого мілітаристською пропагандою. Країнам, що досі покладаються на силу в зовнішній та внутрішній політиці, бракує зараз саме таких тверезих голосів.
Читайте таокж: Animal Рlanet. Антикомуністичний соціаліст Джордж Орвелл та його подарунок українцям
Важливим є фінал книжки, коли вирішальна битва таки настає. Вже немолодий Дроґо осягає життєвий сенс нараз, у короткому моменті зрозумівши течію свого перебування у світі та мету побуту в фортеці. Вочевидь, тут не місце описувати суть його відкриття: кожен читач має зробити це сам. Особливо якщо він чоловік, особливо якщо йому щойно минуло 21.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Біографія Діно Буццаті (1906–1972) мала б надихати людей, котрі все життя мають справу з прагматичними текстами, проте не покидають мрії одного дня написати твір, що вийде поза межі їхнього власного часу. Він отримав диплом юриста, все життя працював для міланської щоденної газети, але досі залишається з нами, створивши поміж інших своїх художніх творів геніальний роман про людську самотність та життєвий вибір. «Татарська пустеля» з’явилася після журналістського відрядження до Ефіопії , що тоді була окупована італійськими військами, – дуче у такий спосіб втілював мрії про відродження Римської імперії . Екзотика далеких і невідомих теренів, напруження воєнного часу наклалися на дитячі спогади часів Першої світової – так народився шедевр. Після ві-йни книжку перевидали, оцінили вдома, а далі й у Франції, де вона пасувала до резонансного на той час екзистенціалізму. І до, і після Буццаті багато писав. За публіцистику наприкінці життя йому вручать престижну італійську журналістську премію, але на той час у доробку буде ще п’ять романів, шість збірок короткої прози та понад десяток п’єс. Утім, в історії літератури залишаться найперше дві книжки: «Татарська пустеля» та «Коломбр», що містить 51 його найкраще оповідання. Цікаво, що свій шедевральний роман Буццаті створив майже точно посередині життя: у 34, за 32 роки до його закінчення. Тож це справжня епопея про кризу середнього віку, у той час як оповідання згаданої збірки написані вже на схилі років (1966). Та й опісля енергійний журналіст ще багато встиг: одружитися, написати напівжартівливу поему про справжнє кохання і насамкінець, захворівши на рак, знайти мужність попрощатися зі своєю публікою добіркою оповідань «Важкі ночі» (1971).
ЛІТЕРАТУРНІ ПАРАЛЕЛІ. «Марш Радецького»
Роман австрійського письменника, єврея за походженням Йозефа Рота неначе віддзеркалює образи та проблематику «Татарської пустелі». Рот народився на Галичині, у містечку Броди 1894-го, проте свій головний текст написав лише за два роки до роману Буццаті – 1932-го. Це також книжка про духовні митарства молодого офіцера, щоправда, тут більше подій і багатша панорама тогочасного життєвого укладу, що різко контрастує з мінімалістичним описом та насиченою символікою роману італійського автора. Персонажі «Маршу Радецького», а це кілька поколінь офіцерів, також не мають вибору та мусять перебути й перестраждати занепад імперії . Для Рота це спогад, адже він переживає крах Австро-Угорщини у 24 роки і далі, аж до своєї раптової смерті в 1939-му, фактично в кожному своєму тексті витворюватиме міф тієї імперії (до речі, Рот також журналіст). Натомість для Буццаті, який із дитинства виніс хіба що спогади про брутальність австрійських вояків під час війни, власний роман є радше передбаченням – передчуттям нетривкості й приреченості будь-якої влади.
ЕКРАНІЗАЦІЯ РОМАНУ. Антимілітаристський пафос
Найвідоміший твір Буццаті екранізував 1976 року його співвітчизник Валеріо Дзурліні. Для визнаного режисера, що на той час уже був ла-уреатом Венеційського кінофестивалю, то останній фільм творчої біографії – вельми символічно. Щоправда, екранізація, як видається, повсякчас намагається уникати зайвої символізації і прагне більшої реалістичності в інтер’єрах та локаціях, ніж це закладено в тек-сті книжки. Посилено також антимілітаристський пафос: Дзурліні, як і багато італійської творчої інтелігенції , мав ліві переконання. Сю-жет дещо драматизовано, а фінал зроблено менш песимістичним, і це теж зрозуміло, адже замість повчальної притчі постала видовищна, як на свій час, стрічка з потужним «зірковим» складом.