Надії на майбутні зміни в Росії на Заході досі пов’язують із діяльністю «російської опозиції». Однак сьогодні це навряд чи реальна сила в боротьбі з путінським режимом, а передусім спроєктований образ західної громадськості. Адже остання залюбки чіпляється за ідею, буцімто в тіні диктатури існує «інша», краща Росія, готова відкрити новий розділ демократизації та зближення із Заходом після падіння авторитарного режиму, яку представляють ліберальні опозиційні політики у вигнанні.
Вони видають бажане за дійсне, приписуючи собі та західній громадськості значення, якого насправді давно вже не мають. Адже в уніфікованому російському суспільстві навряд чи існує серйозний опір Кремлю і його геноцидному курсу війни, на який вони могли б розраховувати.
Одним із небагатьох, хто безжально вказав на жалюгідний стан насправді глибоко розколотої опозиції у вигнанні, є російський письменник Сєргєй Лебедєв, який мешкає в Німеччині. За словами Лебедєва в нещодавньому інтерв’ю, ні прихильники Міхаіла Ходорковского, ні прихильники опозиційного політика Алєксєя Навального, вбитого Кремлем, не змогли сформулювати спільний план дій для повалення режиму. При цьому провідні діячі опозиції, як-от вдова Навального Юлія Навальная, ухилялися від відповідей на такі важливі запитання, як, наприклад, чи підтримують вони постачання західної зброї в Україну. Лише оточення колишнього чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова відверто виступає за військову допомогу Україні з боку Заходу.
Відомі опоненти Путіна, як-от Владімір Кара-Мурза, звільнений з російської в’язниці в рамках програми обміну ув’язненими 2024 року, так само неоднозначно ставляться до західних санкцій проти Росії. Той факт, що багато санкцій зачепили і «звичайних людей», є «несправедливим», заявив він після свого звільнення. Це відповідає моделі мислення, згідно з якою лише режим Путіна несе відповідальність за цивілізаційний злам, вчинений Росією, тоді як російський народ загалом не винен у цьому і сам є насамперед жертвою.
Таке ставлення виявляється і в тому, що хоча опозиціонери у вигнанні загалом декларують свою солідарність з Україною, більшість із них не хочуть обтяжувати російську громадськість надміром інформації про звірства, вчинені окупантами в Україні. Вони вважають за краще зосередитися на тому, щоби показати росіянам ту шкоду, якої самі зазнають в результаті путінської війни.
Як наслідок, лідери «російської опозиції» не поспішають ставити під сумнів імперсько-колоніальний конструкт, який називає себе «Російською Федерацією». Таку стриманість часто виправдовують тим, що російське суспільство, мовляв, не слід «переобтяжувати», якщо ми прагнемо підтримати в ньому дух інакомислення проти путінського режиму. Але насправді це свідчить про те, що більшість навіть ліберальних опозиціонерів досі перебувають у полоні російської імперської логіки чи принаймні не готові ставити під сумнів легітимність російської державної структури як такої — ймовірно, також через страх бути затаврованими як «зрадники» російської національної справи.
Російська опозиція у вигнанні також любить зображати з себе осердя автентичної російської культури, яка була «спустошена» в Росії путінською системою, як нещодавно написав російський письменник Міхаіл Шишкін. «Сьогодні, — каже Шишкін, — майже весь “культурний гумус” Росії перебуває у вигнанні». Однак така «культура», як російська, яка історично завжди була пов’язана з жорстокими автократичними умовами, повинна запитати себе, наскільки вона сама заражена великоросійською насильницькою ідеологією.
Проте легенда про політично незаплямовану «російську культуру» й досі має велику популярність на Заході. Зокрема, в Німеччині пошанування російської літератури, музики та мистецтва все ще має ледь не містичний характер. З боку німецької культурної сцени майже не чути протесту в бік злочинів проти людяності, які систематично скоює Росія в Україні, та цілеспрямованих спроб агресора знищити українську культурну ідентичність. Натомість дедалі частіше німецькі діячі культури висловлюють занепокоєння тим, що російська культура може бути «витіснена» з місцевого культурного життя, оскільки її «хибно» асоціюють зі звірствами путінського режиму.
У такий спосіб виражається поширена в Німеччині потреба підтримувати принципово позитивний імідж Росії всупереч нищівній дійсності російської держави терору. Поки зберігається фікція життєво важливого внутрішньоросійського опозиційного духу, доти увагу громадськості можна зосереджувати на російських проблемах і злигоднях, а не на долі України.
Цій самій меті слугує і глорифікація провідних російських противників Путіна. Наприклад, автобіографія Алєксєя Навального, опублікована посмертно у 2024 році, отримала вкрай позитивну реакцію німецької громадськості. Навального майже одноголосно визнали великим героєм свободи. Натомість проблемні аспекти його політичної кар’єри, як-от радикальне націоналістичне коріння, відійшли на другий план.
Мужність і непохитність, із якою багато російських противників Путіна виступають проти режиму, не викликає сумнівів. Однак більшість із них не в змозі прийняти гірке усвідомлення, що «російська опозиція» не змогла запобігти переростанню путінської системи правління в тоталітарну диктатуру і підготовці російського суспільства до геноцидної війни на знищення. Тільки коли вона сама це визнає, у неї з’явиться шанс на новий початок.