Скільки існує післярадянська Україна, стільки її й виховують. Вчать жити, якщо сказати недоброзичливо. Це про деяких дуже вимогливих її дочок і синів. Звертаються вони, правда, не до неї безпосередньо, а до її старшини, причому, вищої.
Як на мою пам’ять, першою такою в Охтирці показала себе Клавдія Ф. Не встигли очільники щойно посталої країни заповнити собою відведені для них кабінети і коридори, як вона, тоді ще десятикласниця, заявила, що вони нікуди не годяться: того-то не розуміють, того-то, по своїй недолугості, не зробили, хоча при важелях вже стільки днів, і якщо негайно не зроблять, то не дочекаються від неї навіть «трійки» з мінусом.
Відтоді вирок «недолугість» увійшов у її політичний словник на всі наступні десятиліття і, здається, залишиться в ньому до кінця її насичених днів, дай Бог їй здоров’я і відповідної наснаги.
Та невже ж вони справді не бачить, в якому стані країна, думалось тоді про таких, і не тільки десятикласниць. Невже не відчувають, що собою являє той людський матеріал, якому випало раптом розлучитись з «радянкою», щоб вступити невідомо у що? Все розсипалось. Стоять без хазяїв підприємства – ними ще не встигли заволодіти навіть пройдисвіти, хоча вони, здається, чекали такої нагоди всі останні роки. Розірвані господарські зв’язки з усіма колишніми радянськими республіками, та й з усім світом. Мільйони працюють без зарплат, інші мільйони знемагають без пенсій.
Інколи, пам’ятаю, думалось, дивлячись на все це: та невже щось колись хоча б відносно упорядкується? І взагалі: чи може щось упорядкуватись при такому вибрику історії? А їй – не історії, а моїй Клавці – невідкладно подавай, владо, нові підручники по всім предметам рідною мовою, мережу небувалих учбових закладів, повноцінну «соціалку» на кшталт французької та і все-все інше.
Що особливо вражало: оголошувала вона свої бачення і вимоги тоном зрадженої першим коханим, від чого тепер ніхто – чи то президент, чи увесь світ, а то й сам його Творець – не дочекаються від неї найменшої поблажливості.
Така вона/вони й зараз.
Вони насолоджуються своїм постійним суспільно-політичним занепокоєнням, але їм (може, якраз тому) не властиво приймати до уваги будь-які обставини, крім власних настроїв і побажань. Керуються здебільшого своїм «навчительським» натхненням.
Серед їхніх речень зустрічається відносно спокійне: «Я не розумію, чого воно так». Читати треба, звичайно, «я не схвалюю», але бачиш, що людина й справді не розуміє, чому, наприклад, не стало того чи іншого колись успішного заводу, або цілої галузі. Здавалось би: ну, не розумієш – так спробуй зрозуміти, це ж не так вже складно, все давно сказано і доведено…
Сказано і доведено, що майже все, створене державою, а не вільним ринком, все, що з’явилось від чиновника, а не від бізнесмена, може існувати стільки, скільки тими творіннями опікується влада. Не стало в неї грошей на певні підприємства, або ті їй набридли з якихось інших причин – і вони зникають, або занепадають. Бізнесмен думає про свою кишеню: чи наповнять її майбутні споживачі того виробу, який він їм запропонує, а держава – про дещо, на думку її вищих утриманців, важливіше: наприклад, місце в світових змаганнях. Або й ні про що.
Україна була частиною імперії, в якій більше 80 відсотків важкої промисловості так чи інакше працювало на «оборонку» або невідомо на що – само на себе. «Добуваємо залізну руду велетнями-екскаваторами, щоб із неї виплавляти залізо на ще більші велетні, щоб вони добували руду для виготовлення ще більших велетнів, щоб вони добували ще більше руди». В останні радянські роки так говорилось навіть на кремлівських нарадах, і це не було ні перебільшенням, ні жартом, інакше СРСР існував би до наших днів. Дехто, бувало, замість «екскаваторів» вимовляв «бульдозери». Його не поправляли, бо суть від цього не мінялась. З бульдозерами, як майже з чим завгодно, було те ж саме.
Як щось не потрібне звільненому ринку зникла і Охтирська промисловість. Це сталось на очах Клавдії – і що? Вже не дівочим голосом вона продовжує своє: були, мовляв, не тільки в Охтирці, а по всій Україні такі-то й такі чудо-заводи, комбінати і КБ, і ніхто їх у нас не відібрав і не вкрав – самі їх «пролюбили». Самі – тобто, знову ж таки, влада. Працює Клавка в районних адміністраціях, але їх до влади не відносить. Починала в першій післярадянській, непогано почувала себе в «кучмівській» і навіть «ющенковській», чудово – в «янековій», найкраще – в теперішній. Виступає, звичайно, не на якихось зібраннях, а на досвітках з подругами і друзями.
Ми з нею із одного села. Минають роки, вже й десятиліття, а я все чую від неї, яке це горе і злочин (відомо чий!), що зникли, як у корови під язиком, три молочні ферми, «откормочник», свинарник – і все-все, чим пишався колгосп і за що люди отримували грамоти і навіть більш поважні нагороди.
– І так по всій колись колгоспно-радгоспній Україні, – продовжую я. – Ось і нема тепер ні в Києві, ні в Сумах, ні в Охтирці, ні в нашій Рябині нічого-нічогісінько: ні тобі молока, ні м’ясця, ні ковбаски, нема ні в крамницях, ні на базарах.
Вона хмуриться, а я продовжую:
– І взагалі. Згадати хоча б охтирські вулиці радянських часів. З ранку до вечора літають по них легкові машини всіх закордонних марок. Все більше таких, якими рулять дівчатка, молодиці і заклопотані бабусі. А зараз що? Вулиці пусті. На всю Охтирку якийсь десяток «Жигулівок», та й ті належать начальникам або їхнім байстрюкам. Ні маршруток, ні автобусів ні по місту, ні кудись далі. Населення плентається пішки, а більшість сидить по дворах.
– Так що, я, по-твоєму, брешу? – не здається вона. – Оті ферми не зникли? «Южмаш» при тій же славі, що й був?
Дитячий погляд на дійсність. Нездоланна риса… Інколи заздриш її наявності у таких людей. Тобі, питаєш, що треба, що важливо? Щоб перед твоїми очима, радуючи тебе, стирчала до неба якась споруда, користі від якої нуль, чи щось малопомітне, тихе, часто неоковирне, але таке, від якого власник все багатіє і багатіє на користь всім навколо, хоча вони йому, звичайно, заздрять і мріють все у нього «отнять и поделить»?
І теж дитяче: не вміють і не хочуть бачити, що все, що навколо, з чим маєш справу, так чи інакше стикаєшся – це результат вічної боротьби. Боротьби не тільки грошових інтересів, а й поглядів, уподобань і знань, знань, знань. Зокрема і в свідомості того, хто на будь-якій посаді приймає рішення.
Напрочуд точний вислів: «коридор можливостей»… Дитині він не скаже нічого, а дорослому скаже все. Вийти, видертись із цього коридору не дано нікому. Один київський знавець колись заявив, що за його багаторічними підрахунками від найвищого керівництва в країні залежить три-п’ять відсотків всього, що в ній відбувається. Він, правда, не розкрив своєї методи, але мені, наприклад, це не заважає бути згодним з його цифрами.
– Діти ми, значить? – посміхається Клавдія. – Хай і так. Таке наше покликання: не розуміти того, що розуміють такі, як ти.
Я не очікував від неї слова «покликання». Було неможливо з нею не погодитись. Правда, майнула невесела думка: а що, як не просто покликання, а й призначення? Тільки для чого? Вона із такими, як сама – частина людського різнотрав’я. Мають право голосу. Значить, приймають участь в боротьбі, «про яку ти, мабуть, ніколи не замовкнеш», – сказала мені. Висапати це різнотрав’я цілком на свій лад ще нікому не пощастило. Вони стискають і стискають всі «коридори можливостей», і прогнати їх нікуди.
До неба в Охтирці стирчить, треба сказати, не якась споруда, а гігант-елеватор. Вже років тридцять пустий-пустісінький. В самому центрі… Як пишались ним тепер вже покійні хазяї міста і округи! До кінця своїх днів розказували, як вперто і винахідливо пробивали цей проєкт в Києві, а хтось доходив і до Москви, як їм важливо було, щоб стояло їх «дєтіще» в серці міста, щоб панувало воно над його знаменитими церквами (втричі вище!), щоб не ладана сморід стояв над Охтиркою, а хлібний дух.
Пробивали вони – не ринок. Отак і напробивались. Правда, що зовсім порожній – то не зовсім так. Чого тільки не скажеш заради красного слівця… Не зовсім мертвим він стояв, не зовсім, щось в ньому таки ворушилось, але спричиняло тільки збитки і збитки, доки його не приватизували. Дійшло до цього тільки в 2024 році. Тридцять років все збирались…