Кінець червня 2016 року має ознаменуватися подією, особливо значущою для сучасної православної церкви, принаймні тієї її частини, яку визнано канонічною, — Всеправославним Собором. Він відбуватиметься від 18-го до 27-го числа, стартувавши на свято П’ятидесятниці, на острові Крит. Приготування до цієї зустрічі тривали протягом останніх півстоліття. Після 1961 року, коли очільники вселенського православ’я тільки-но заговорили про можливість проведення такого з’їзду, геополітична реальність кілька разів кардинально змінювалась, і ці перетворення спричинялися до затяжних перемовин не лише стосовно сутнісного наповнення майбутнього Собору, а й щодо місця та часу його влаштування. Попри масштабність заходу, який наближається, відкритим питанням зостається те, чи виявиться подія, над якою православний світ працював 50 років, такою самою потужною, реформаторською і значущою для вселенського православ’я, як, приміром, два Ватиканські Собори для католицизму.
Прийдешню подію вже нині називають безпрецедентною за своїм форматом, адже після загальних Соборів давнини, найменованих Вселенськими, та Великої схизми 1054 року, яка розділила церкву на західну і східну, остання не знала загальноправославних з’їздів, хоча на регіональному рівні, а також в окремих помісних церквах соборна практика тривала. Стародавні Вселенські Собори фактично були радами єпископів Римської імперії, але мали «вселенський» характер не тільки з огляду на універсалістські прагнення християнства, а й тому, що саму державу римлян розглядали як усю «населену землю», тобто ойкумену. Розширення меж ойкумени до планетарного масштабу змінило саму ідею просторового універсалізму. Сьогодні «вселенськість» Всеправославного Собору полягає в тому, що в ньому беруть участь представники всіх загальновизнаних православних автокефальних церков, присутніх не тільки на своїх історичних територіях, а й у всіх частинах світу як релігійні діаспори. Глобалізація православ’я робить актуальними нові проблеми, які стосуються міжправославних відносин, а також церковного устрою та управління в масштабі всієї православної церкви як такої, принаймні її канонічної частини.
Читайте також: Теологія визволення і Папа Франциск
Багато хто сумнівається: чи можна тут і зараз називати цьогорічний Всеправославний Собор Вселенським? У цьому випадку потрібно звернутися до дефініцій. Вселенський Собор — це з’їзд єпископату християнської церкви в її вселенській повноті, на якому обговорюють питання й висувають рішення догматичного, церковно-політичного та судово-дисциплінарного характеру. До того ж під час самого соборного з’їзду проголосити його Вселенським не можна. Цей статус йому можуть надати на наступному Соборі. Тобто так чи так ми говоримо про майбутнє. Цілком очевидно, що на Криті цього року не порушуватимуть догматичних питань. Принаймні такого висновку доходили після ознайомлення з темами, висунутими до розгляду під час цьогорічного зібрання делегацій 15 помісних православних церков.
Перелік нагальних для обговорення на Всеправославному Соборі тем було затверджено на Пресинодальній всеправославній конференції в Шамбезі, передмісті Женеви, 21–28 листопада 1976 року. До нього включили питання щодо православної діаспори, способів визначення й надання автокефалії, порядку встановлення автономії напівзалежних церков у межах автокефальних православних патріархатів, диптиха (порядку автокефальних церков за честю й рангом. — Авт.), запровадження загальної практики використання єдиного календаря, а крім того канонічних перешкод для укладання шлюбу (особливо між представниками різних християнських деномінацій) та дотримання посту. Список продовжили теми відносин православ’я та решти християнського світу, ставлення до екуменізму і внеску православних церков у поширення християнських ідеалів миру, свободи, братерства й любові між людьми, а також протидії расовій та іншій дискримінації. Із названого десятка проблем у червні на Криті розглянуть тільки вісім, відклавши до кращих часів питання про диптих і — що значно вагоміше — автокефалію православних церков.
Принаймні так було вирішено на синаксисі в згаданому вже швейцарському Шамбезі, який закривав передсоборні приготування. Власне, таким чином для двох найпотужніших учасників Всеправославного Собору, тобто для Вселенського Патріарха Варфоломія і Московського — Кірілла, з порядку денного усунуто дві найсуттєвіші проблеми, стосовно яких вони до останнього намагаються зберегти відносний статус-кво. Згадані питання прямо торкаються впливу і влади як Константинопольського, так і Московського патріархатів у світі. Для Вселенського Патріарха важливо залишатися першим серед рівних за честю, бо так склалось історично. Московський патріархат натомість висуває інший аргумент: власні розміри й близько 90 млн парафіян. Питання, чи має переважати кількість над якістю в цьому випадку, зостається відкритим щонайменше до наступного Всеправославного Собору, якщо такий відбудеться.
Читайте також: Патріарх Філарет: «Влада не йде дорогою правди»
Щодо питання надання автокефалії тим православним церквам, які хочуть і потенційно могли б долучитися до клубу помісних як частин Вселенської православної церкви, то й тут Москва та Константинополь не доходять згоди. Дотепер не існує жодного письмового документа, який установлював би межі й норми такої процедури, а діє своєрідне традиційне право. Із погляду очільника Фанари для визнання якоїсь церкви адміністративно незалежною вистачило б його згоди у вигляді томоса, тобто урочистої грамоти, котрою він дарує автокефалію. На думку Кірілла, її має надавати «всеправославний консенсус», а не Вселенський Патріарх одноосібно. Це власне те, що ховається за словами речників РПЦ, мовляв, у питанні автокефалії ще «треба визначитися, як саме, у якому порядку розставляти підписи».
Незрозумілим залишається, а чи справді існує отой «всеправославний консенсус», до якого апелює московський предстоятель Кірілл? І перша проблема в тому, що своєрідний «канонічний клуб» не вміщає всіх, хто за догматичними ознаками належить до православ’я. Друга — чи зможуть 15 рівних між собою архієреїв, глав помісних церков, домовитися, маючи за плечима сотні років розбрату? Мабуть, у таких умовах і про реформи, відповідні часу, і про сміливість, потрібну, щоб подолати усталені статус-кво в церковному житті православного світу, говорити зайве.
Очевидно, після проведення Всеправославного Собору на Криті для українського православ’я мало що зміниться. Особливо з огляду на те, що пункт про порядок надання автокефалії церквам усунуто з порядку денного. Оскільки Всеправославний Собор — це зібрання очільників та ряду єпископів помісних автокефальних церков, то з України туди поїдуть хіба що клірики УПЦ (МП), автономної церкви у складі РПЦ.
Читайте також: Конфлікт через храми між УПЦ КП та УПЦ МП вийшов на міжнародний рівень
Уже відомо, що в делегації, яку Кірілл повезе на Крит, будуть п’ятеро архієреїв УПЦ (МП): митрополити Київський і всієї України Онуфрій, Одеський і Ізмаїльський Агафангел, Тернопільський і Кременецький Сергій, Луганський і Алчевський Митрофан, Бориспільський і Броварський Антоній. Біда в тому, що голос інших українських православних ієрархів, які не належать до «канонічного клубу», на Всеправославному Соборі, вочевидь, не прозвучить і не буде почутий. Хоча 13 травня цього року відбувся Архиєрейський собор УПЦ КП, у заяві якого чітко йшлося, що статус патріархату для Української Церкви є абсолютно справедливим, історично обґрунтованим і виправданим. Однак, враховуючи всі обставини, УПЦ КП готова, якщо це буде потрібно, на певний час відкласти прохання про визнання свого достоїнства патріархату, зберігаючи цю назву у власних межах і для внутрішнього вжитку. І ось тут варто трошки змінити фокус зору, під яким дивимося на цей Собор. Справді, в Україні церква офіційно відокремлена від держави. Фактична дійсність є такою, що наш релігійний контекст ані суто православний, ані суто християнський. Але геополітична реальність (зокрема, вже два роки війни з Росією) прямо ставить перед українськими державою та суспільством питання, як на нашій території може існувати церковна інституція, що репрезентує інтереси чужої та відверто ворожої вітчизняному державному проектові країни? Не біда, що багато релігій на нашій землі, біда, коли вони представляють духовність ворога. Бо ще класик серед дослідників психології релігії Вільям Джеймс написав, що віра — це той канал, у якому дуже мало раціонального і який без жодних фільтрів доносить інформацію до свідомості людей. На жаль, московське православ’я в цьому ефірі транслює музику «Градів» та «Гіацинтів», і йому потрібно протиставити свій проект.
«Визнайте себе самі й наведіть порядок у себе вдома», — казав Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав. Якщо спосіб виборювання автокефалії для однієї з уже наявних православних церков в Україні, тобто УПЦ КП, пробуксовує, то, очевидно, можна подумати над іншими проектами того, як цю автокефалію здобути. Принаймні для одного з них потрібна єдність серед вітчизняних православних кліриків та мирян передусім як членів суспільства й громадян України, а потім уже парафіян різних за адміністративним підпорядкуванням, але православних за своїм духом церков. Із процесу їхнього єднання на низовому рівні може постати нова церковна інституція, яка виборе омріяну автокефалію й буде за духом своїм українською. Але то шлях довгий і болісний, цього не трапиться ані за один день, ані тим паче з легкого пера ВРУ чи Адміністрації президента.