У. Т.: Зовсім скоро в Києві ви проведете концерт «Україна – наш дім». Там співатимуть п’ять вокалісток різних національностей. Усі вони живуть і працюють в Україні, у кожної свій упізнаваний стиль – і всі в одному концерті. У чому суть проекту?
– Проект «Jazz Коло» на цей раз планувався як серія з десяти концертів. На сьогодні ми провели дев’ять. На завершальний десятий я хотів зібрати таку собі солянку з різних інструменталістів і вокалістів. Сьогодні, на жаль, нелегкий час – дуже актуалізувалася політика, і вона впливає й на музикантів, хоча вони завжди стараються бути аполітичними.
Тут я хотів показати цікавих джазових вокалісток, які працюють у нашій країні. Усі вони різних національностей – вірменка, грузинка, кримська татарка, єврейка й українка. І всі вони живуть в Україні, вважають її своїм домом. Тому будуть співати й українською, і своїми рідними мовами. Цим концертом хочемо ще раз показати, що Україна – наш спільний дім. Хоч би якою мовою ми розмовляли, хоч би якої національності були – живемо на цій землі й тому маємо її шанувати, захищати та любити. Це наболіло. Тому ми, як музиканти, хочемо висловити ці почуття мовою музики.
А взагалі, ідея «Jazz Кола» полягала в тому, щоб зібрати й показати різну музику, яка грається в Україні. Почали ми з блюзу – за хронологією появи навколоджазової музики, адже спочатку був блюз. Потім свінг, джаз з усіма його напрямками, фанк, ф’южн, етнічна музика, ейсід. У такій послідовності робилися й програми – я запрошував музикантів, яких у кожному з цих стилів у нас уважають одними з найкращих. Щоразу з концерту ми знімали два невеличкі фільми з інтерв’ю музикантів. Ще додавали репетиційних моментів, щоб показати аудиторії всю кухню зсередини. Перші концерти проводили в Українському домі. Друга частина – клубні виступи невеликими складами.
У.Т.: Пам’ятаю ваш проект Ad Libitum – відео зі студійних концертів, де ви грали кавери на відомі в Україні пісні – не тільки джазові стандарти, а й поп-хіти, пісні 1990-х, народні. Такі формати студійних концертів популярні на Заході, бо дозволяють слухати музикантів не в стадіонних, а в студійних, тобто більш рафінованих умовах, але все ж таки це живе виконання. Як українська аудиторія сприйняла цей проект? І чи готові популярні українські канали брати таке наповнення замість того, що показують зараз?
– Насправді українські телеканали та радіостанції практично не транслюють такої музики. Це однозначно неправильна політика нашої держави. Або фактор впливу сусідньої країни на нашу культурну політику. Щоб змінити це, потрібен час, і за це треба боротися. А щоб боротися, треба мати аргументи. Щоби були аргументи, необхідно мати продукт. А щоби був продукт, треба проводити такі концерти, знімати їх, викладати в інтернеті. Поки що все робиться на 99% на ентузіазмі та підтримці окремих осіб. Але люди сьогодні більше проводять часу в мережі, ніж біля телевізора. Тому з часом це все міцно стане на ноги й матиме фінансову підтримку для розвитку.
Дивіться також: "Гайдамаки" почали весняне пробудження з Києва
Зрештою, такий продукт теж формується в процесі конкуренції й боротьби за глядача або слухача. А наш слухач, хочемо ми цього чи ні, стає зрілішим. Інтернет дозволяє розширювати кордони, й аудиторія починає більше розуміти, а відтак потребувати якіснішого продукту. А програми на кшталт Ad Libitum чи «Jazz Коло» пропагують цей принцип якості, бо показують не фонограму, записану й вичищену на студії, а справжніх музикантів. Тут вони без брехні – демонструють своє мистецтво як воно є, по-чесному.
У. Т.: Чи змінилася українська аудиторія – не тільки джазова! – за останні років двадцять?
– Подивіться, скільки людей відвідують великі джазові фестивалі. З них 90%, мабуть, не є меломанами, поціновувачами або знавцями джазу. Вони просто приходять, бо якщо мистецтво правдиве й високого рівня, воно зачепить людину.
Однак хотілося б, щоб у нас було більше не тільки фестивалів – малих або великих, а й невеличких концертів, щоб наші люди справді мали кращий вибір. Якщо в музиці буде більше вибору, то джаз стане одним із найперспективніших напрямів. Людям не треба буде казати: «Слухай це, бо це добре», як донині робило телебачення, поділяючи свій контент на чорне й біле. Вони самі розберуться з тим, що їм підходить.
У. Т.: Чи має український джаз своє обличчя, як, скажімо, американський, польський чи скандинавський? Зараз зарубіжні музикати часто домішують до джазу щось своє: східні мотиви, балканські чи латиноамериканські ритми, автентичні інструменти – і створюють успішний і впізнаваний продукт. Як із цим в Україні? І якою взагалі може бути українська джазова музика?
– Україна так само могла б успішно представляти власне джазове мистецтво, якби наші джазові музиканти глибше занурювалися у свою етніку. Джазове мистецтво сьогодні – це сплав усіх музичних культур: і класичної, і народної, і рок-культури, і клубної музики. Етніка – це те, що нас відрізняє одне від одного. Її вплив може народити таке поняття, як український джаз. Дехто каже, що він уже є. Я поки що в тому сумніваюся, але він з’явиться, якщо перестануть стріляти й у нас усе буде добре.
Читайте також: Олег «Мох» Гнатів: Найближчими роками буде вибух протестної музики
Оскільки я сам із Західної України, мене зачіпає гуцульський колорит. Коли слухаєш старовинну українську музику, помічаєш у ній дуже багато пісень із неквадратними, нестандартними ритмами. І це один із ключових моментів. І ще в українській музиці дуже багата мелодична лінія. Тобто для мене наш джаз мав би вплив гуцульського ладу, багату мелодику, цікаві ритми.
Щоб це розвивалося, треба давати музикантам більше можливостей працювати. Вони самі все зроблять. Узагалі, я вельми позитивно оцінюю наше молоде покоління. Його представники хутчіше ростуть, мають набагато більше інформації й швидше її сприймають. Питання тільки в можливості працювати й заробляти тим, на що вони вчаться, а не розділяти музику на хобі та роботу.
І може, знову ж таки у зв’язку з останніми подіями, українці більше звернуть увагу на тутешніх музикантів. Різниця не в тому, хто більш або менш талановитий. Різниця в тому, у якій країні краще розвинений музичний бізнес. Наші люди звикли купувати дорогі квитки на іноземних зірок, але не готові платити навіть таку саму ціну, якщо то українець. Це стосується не тільки поп-музикантів, а й джазових. Хоча наші пропонують вельми достойний матеріал – інколи кращий за той, що продається за зовсім інші гонорари.
Але слухачам треба більше часу й інформації, щоб розібратися у всьому тому. Ті, хто займається музикою, бачать це одразу. А інші не вникають, та й не повинні вникати, якщо чесно. Хоча різне сприйняття заїжджих гастролерів і вітчизняних виконавців упливає й на самих митців. А від того страждає можливість роботи для українських музикантів, їхній рівень розвитку, якість музики.
У. Т.: Чи є якась різниця між тим, як грають і взагалі почуваються на сцені західні музиканти й наші?
– Західні музиканти грають по-різному. Іноді зовсім посередньо, іноді технічно, а іноді геніально. Основна різниця, яку я бачу, полягає в тому, що вони набагато більше працюють, мають значно більше майданчиків, де можуть грати. А музикант черпає щось нове щоразу, коли виступає. На сцені вони розслабленіші, відкритіші, вільніші. А це допомагає навіть тим, хто не має якихось феноменальних музичних технологій чи матеріалу, своєю енергетикою захопити глядача голими руками одразу, з перших нот. У наших музикантів із тим складніше, я сам це відчуваю на собі. Ми не такі вільні на сцені, бо маємо набагато менше змоги грати ту музику, яку обожнюємо. Можливо, не такі впевнені в собі, як вони. Адже коли виступаєш на сцені кожного дня, почуваєшся як риба у воді.
Читайте також: Рок, хіп-хоп і лавандос
Рівень освіти теж дуже різниться, особливо стосовно джазової музики. Вона народилася й розвивалася на Заході і звідти прийшла до нас. Крім того, у нас, зокрема у Львові, тільки тепер іде мова про відкриття джазового відділення в консерваторії. А на Заході вже є цілі системи та комплекси вправ у різних напрямах, стилях, спеціалізаціях. Адже джаз – це море стилів та індивідуальних прийомів. У нас же викладання відбувається в одному загальному ключі, не розділяючись чітко на напрями. Один із елементів, якого дуже бракує нам, – це майстер-класи та ротація викладачів. Тобто один тиждень чи місяць викладає одна людина з однієї країни, на другий приїжджає інший музикант. А то різна музика, різні підходи й різна інформація! Тому музиканти, які навчаються, черпають дуже багато, але можуть вибрати для себе те, що їм ближче. В Україні це відбувається значно повільніше. Хоча й наші музиканти вже мають доступ до такої інформації через інтернет.
Але все пізнається в порівнянні. І коли, скажімо, у твоїй країні починають стріляти, розумієш, що до того все насправді було не так погано.