«Утрачено понад 20 років історичного часу, дуже важливого для нації. Цікаво, що політики почали про це говорити, коли народ Південного Сходу повстав сам, виходячи на вулиці й створюючи свої Майдани на підтримку київського в Запоріжжі, Сумах, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Керчі, Сімферополі, Полтаві та навіть у Луганську і Донецьку. І нехай не вводять в оману не дуже великі цифри. Один мітингувальник у Дніпропетровську й Запоріжжі дорівнює 5–10 мітингувальникам у Львові та Києві. Адже бути українським патріотом на цих теренах України зовсім не те, що у столиці чи в центрі «українського П’ємонту», – зауважив Лосєв.
Він нагадав, що тих, хто пікетував запорізьку і дніпропетровську адмінбудівлі, били з особливою жорстокістю.
«І таке там трапляється не тільки в моменти політичного форс-мажору, там це звичайне явище. Наприклад, у моєму рідному Севастополі мало кому з місцевих українофілів не палили автомобілі, дачі й хати, не били шибки і не мазали двері помешкань людськими екскрементами, залишаючи знущальні записки на кшталт «Цвєті Украина!». Тому там вийти на Майдан – це без перебільшення вияв героїзму і громадянської мужності», – наголошує публіцист.
«Цим людям важко жити в гнітючій атмосфері постійно штучно насаджуваної місцевою номенклатурою українофобії. Місцеві телеканали, газети, радіостанції невпинно тиражують українофобські вигадки, нацьковують свою людність на галичан, на Київ, на все власне українське. Звісно, таке мало не цілодобове виховання (за феноменальної байдужості всіх влад, що були в Україні 20 років незалежності) дає свої результати. У регіонах цьому практично нічого протиставити, бо місцевих можливостей ентузіастів, громадських організацій явно бракує», – підсумував Лосєв.
Детальніше читайте у матеріалі «Повернення Сходу» у журналі «Український тиждень» № 10.