У. Т.: Яка нині мовна ситуація в країні? Білоруська стає популярнішою чи витісняється з обігу?
– На жаль, ніщо не змінилося. Повсюди панує російська мова. Хоча за останні два роки з’явилася неабияка цікавість до білоруської серед молоді. По всій країні набувають популярності альтернативні курси «Мова ці кава» й «Мова нанова», які збирають у містах повні зали зацікавлених слухачів. У засобах масової інформації та соціальних мережах, навіть російськомовних, з’являється дедалі більше публікацій білоруською. Окрім того, відбувається своєрідне фліртування влади з мовним питанням. Нічого особливого для популяризації та укорінення білоруської вона не робить, але вже не напружується, коли її чує, як це було раніше.
У. Т.: Чи змінюється якось мовно-культурна політика Аляксандра Лукашенки?
– Окрім деяких давніших заяв на захист білоруської мови, відчутних на дотик результатів поки що немає. Недавно президент – чи не вперше за багато років – виступив білоруською. Склалося враження, що він зважився на такий крок задля доброго тону, а не щоб дати приклад чиновникам.
У. Т.: Наскільки у вас популярна своя література? Який середній наклад?
– Сьогодні на неї припадає близько 9% усієї книжкової продукції країни. У книгарнях цей показник буде ще меншим: білоруська книжка тоне в морі російських. Як на мене, це пов’язано з абсолютною незацікавленістю держави. Приватні видавці, що публікують книжки рідною мовою, відчувають більше проблем, ніж сприяння. Наклад білоруської книжки – від 100 до 2 тис. примірників, середній показник – 300–500. Чи популярна наша вітчизняна література? Мабуть, так. Змінюється не тільки вона, а й обличчя читача. У 1990-ті це були переважно білоруськомовні люди із твердими національними переконаннями. Тепер це, зокрема, й російськомовна молодь. До книжки потяглися люди середнього віку та середнього класу, які не обов’язково стоять на твердих національних позиціях. Їм, наприклад, цікава тутешня специфіка.
У. Т.: Як ви охарактеризуєте сучасне білоруське письменство? Що зараз створюють автори? І що люблять читати?
– Уже остаточно завершилася переорієнтація із класичної селянської літератури на міську, в якій порушуються сучасні проблеми, з’явилися серйозні актуальні прозаїки, як-от Ігар Бабков, Адам Глобус, Альгєрд Бахаревич та ін. Традиційно популярні жанри – історична проза й національно орієнтований нон-фікшн. Сильні позиції має поезія завдяки метрам Алєсю Разанаву, Ригорові Барадуліну та представникам нового покоління: Андреєві Хадановичу, Мариї Мартисевич, Віталю Рижкову, Сяргєю Прилуцькому, Вальжині Морт.
У. Т.: Чи всі жанрові ніші в білоруській літературі заповнені? Чи є детективи, популярне чтиво, комікси, великий роман і т. ін.?
– Як і в усіх малих літературах, у білоруській відчувається жанрова неповнота. Чимало ніш порожні ще з радянських часів. На сьогодні маємо лише кілька спроб у жанрі коміксів (Адам Глобус), фантастики (Сєрж Мінскевич, Антон Францішак Бриль) і детективу (Наталка Бабіна, Уладзіслав Ахромєнка), які ще не сформувались у повнокровні напрями. Активніше розвивається література факту (Аляксандр Лукашук, Святлана Алєксієвич, Сяргєй Дубавець) та есеїстики (Валянцін Акудович, Уладзімір Арлов). Популярне чтиво залишається мрією. Найкраще це вдалося Віктарові Марціновичу з його романом «Мова». Поява першої національної премії імені Єжи Ґедройця за найкращу книжку, заснованої польським посольством та білоруським ПЕН-Центром, упродовж останніх чотирьох років сильно стимулювала прозаїків.
У. Т.: Що означає бути незалежним білоруським видавцем?
– Це насамперед праця в дуже некомфортному середовищі, постійні проблеми з державою, конфлікти із владою, але водночас цілковита підтримка та щира вдячність активних і вдумливих читачів. Бути незалежним видавцем – це на свій страх і ризик публікувати авторів із чорних списків, у яких перебуває більша частина справжньої білоруської літератури.
У. Т.: Вас позбавили видавничої ліцензії через скандал із членом Спілки письменників. Чи впливова ця структура? Були якісь інші «підводні» причини?
– У Білорусі дві письменницькі організації: лояльна до влади й незалежна. Перша, на нашу думку, не має авторитету в суспільстві. Конфлікт був очевидний: основні наші автори – це друзі альтернативної спілки та ПЕН-Центру. Але формальною причиною стало звинувачення через фотоальбом «Прес-фото», де в реалістичних світлинах чиновники вбачили знущання з білоруського способу життя. Головна причина конфлікту в тому, що наше видавництво і книгарня стали помітними (попри свій об’єктивно малий масштаб). Існує така традиція білоруських чиновників: усе, що стирчить, треба підстригати, і ми під ту стрижку потрапили.
У. Т.: Так чи інак, вам вдалося перебудувати свою діяльність, і сьогодні в Мінську діє літературний дім «Логвінаў». Що скажете про діяльність цього центру?
– Це відповідь нашої письменницької спільноти на заборону Міністерством інформації. У 2014 році ми були змушені зареєструватися в Литві. Наш літературний дім – це громадська установа, місце зустрічі читача й автора. А ще ми займаємося рекламою та промоцією білоруської літератури вдома й за кордоном, пропагуємо читання як таке. Боронимо від нападів влади нашу цілком незалежну книгарню в центрі Мінська. Тут відбувається чимала частина всього літературного життя країни. У процесі підготовки – оновлений центр письменників та перекладачів, якого вони досі, на жаль, не мають. Плануємо розвивати сучасну білоруську літературу й опікуватися перекладацтвом.
У. Т.: Скільки людей збирають ваші заходи в Мінську? Які були найпопулярніші?
– По-різному, залежить від формату. Від камерних зустрічей на 20 осіб до фестивальних на 200. Стараємося, щоб у календарі літературних акцій не було кількаденних вікон. Окрім презентацій та розмов із письменниками влаштовуємо місяці європейських літератур і публічні дискусії. Наприклад, на презентацію Сергія Жадана два роки тому до нас завітало 300 глядачів. Усі охочі не вмістились у книгарні, тож ми перенесли свій захід на подвір’я. На автограф-сесії музиканта й літератора Лявона Вольського також був аншлаг.
У. Т.: Де пролягає межа свободи слова у Білорусі? Що собі можна дозволити, а чого не варто?
– Згідно із законом цензура в нашій країні заборонена. Єдине обмеження: в публікації не повинно бути відкритого екстремізму, зокрема й закликів до повалення державного ладу та створення негативного образу Білорусі чи її першої особи. Отже, з погляду права ми фактично можемо писати про все і про всіх. Але, як показують наш досвід і практика, немає гарантій, що твої слова не будуть потрактовані як заклик до повалення державного ладу. Яскравий приклад – наш альбом «Прес-фото», де навіть фотографії, зліпок реальності, стали «екстремістськими». Мейнстрим білоруської публіцистики й літератури відзначається критичністю, тому всю нашу словесність можна потрактувати як екстремізм. На щастя, у влади немає ресурсів, щоб усе відстежувати, тому найчастіше вона вдається до точкових одноразових атак на кшталт економічних санкцій чи позбавлення ліцензій. Як наслідок – самі автори й видавці практикують внутрішню цензуру, попри цілком лояльне законодавство. Наш власний страх, який з’являється після таких атак, шкідливіший для нас, ніж звичайна цензура.
У. Т.: Ви були на «Книжковому Арсеналі» й, мабуть, знаєте українську ситуацію. Чи є щось таке в літературному житті України, чому може позаздрити Білорусь? І чи є щось, у чому позаздрила б їй Україна?
– В Україні життєвий драйв б’є джерелом. Маю таке враження, що у вас більше якісних книжок, не існує самоцензури. У літературі відбувається змагання за сенси й настрої, не видно бажання сховатися за словами, як у нас. А ми зі свого скромного боку можемо похвалитися новою генерацією антитоталітарної прози, що з’явилася після Васіля Бикава й Алєся Адамовича (Уладзімір Арлов, Єва Вєжнавець). За роки незалежності це покоління набуло присмаку соковитої іронії.
У. Т.: Які ваші прогнози щодо мовно-культурної ситуації Білорусі?
– Культура розвиватиметься в бінарній двомовній ситуації. Тобто муситимуть якось притиратись і співіснувати дві культури. Водночас утиски культурного простору державою та зменшення фінансування активізують у ньому альтернативні установи. На жаль, наш закон, який твердо регламентує видавничу діяльність і книгорозповсюдження, ухвалений у 2014 році, призведе до повної деградації книжкового ринку Білорусі.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Ігар Логвінав – білоруський видавець. У галузі працює з 1995 року. Очолював видавництва «Менск», «Прапілеі» та видавничий відділ Європейського гуманітарного університету (Мінськ). Від 2000 року – незалежний видавець. За освітою філософ