Прощання
Автобус на 50 пасажирських місць чекає перед брамою табору для біженців поблизу міста Діярбакир на південному сході Туреччини. Жінки й нечисленні чоловіки з невеликими дорожніми сумками, діти зі шкільними рюкзаками сходяться до автобуса, але не поспішають займати місця. Ще понад годину старші стоять біля брами, фотографуються, обіймаються, мовчки плачуть, а діти невпинно гасають навколо них.
Облаштований у серпні 2014 року, ще донедавна цей табір був прихистком для 4 тисяч єзидів з регіону Синджар у північно-західному Іраку. Сьогодні тут утричі менше людей. Щодня близько півсотні біженців сідають до автобуса, щоб здійснити 25-годинну подорож до Стамбула. Звідти вони поїдуть до одного з портових містечок, аби звідти човном потрапити до Греції, а потім, часто пішки, вирушити до Німеччини – головної мети чи не всіх мешканців табору.
«Єдине милосердя для нас – поїхати в Європу. Тому ми готові померти, перетинаючи море. В землях «Ісламської держави» для нас немає милосердя. Наших дітей лякає навіть молитва, що лунає з мечеті в селі поблизу цього табору. «Аллах Акбар», тобто «Бог великий» – для них ці слова означають лиш те, що надходить хтось, аби вбити, зґвалтувати їх. Ми не боїмося нічого, крім цих слів», – говорить чоловік років 45 (хоча тут усі виглядають старшими за свій вік), у традиційному вбранні: біло-червона куфія на голові, пишні вуса, сорочка довжиною до землі. За його спиною – монотонні ряди наметів, пластикові вагончики школи та дитячого садка. Перед ним – частина народу, що зникає у невідомість. Він також готується до подорожі, але не сьогодні.
Подорож до Німеччини коштує не одну тисячу доларів з людини, якщо вірити тим, хто лишається в таборі.
Прощання з тими, хто прямує в Європу. Автор фото Marta Senk (надане авторкою)
В чому трагедія єзидів?
3 серпня 2014 року бойовики «ІД» увійшли в іракське місто та регіон Синджар (курдською – Шинґал) за 50 км від кордону з Сирією і 200 км – з Туреччиною. Протягом кількох днів було вбито, за різними даними, від 5 до 7 тисяч людей, кілька тисяч жінок досі лишаються в рабстві в «ІД». За даними Міжнародної організації з міграції, 90 % єзидів виїхало звідти до автономного Іракського Курдистану, Туреччини та інших країн. Хто вони і чому «ІД» цілеспрямовано винищує цей народ?
Єзиди за етнічною приналежністю є курдами, але на відміну від курдів-мусульман, сповідують автентичну давню релігію – єзидизм. Традиційно найбільше їх мешкало на території Північного Іраку, де й розташована головна святиня – храм Лаліш поблизу міста Мосул. Окрім Іраку, єзиди живуть в інших країнах Близького Сходу та Кавказу, в Росії та Німеччині. В Україні кілька тисяч єзидів мешкають у Херсонській області.
Читайте також: Від біженців до футболу
Їхня монотеїстична релігійна система походить від зороастризму. Єзиди живуть закритою спільнотою, одруження поза нею заборонені, а прийняти цю релігію неможливо. Єзидом можна тільки народитися – в Іраку це наче вирок.
У жовтні 2014 року у пропагандистському журналі «Ісламської держави» «Dabiq» дискутувалося питання, чи єзидів слід одразу знищувати як відступників, чи обертати в іслам і перетворювати на рабів, якщо вони є «язичниками».
Проблема цієї меншини, що роками мешкала поруч з мусульманами, пов’язана з їхніми віруваннями. Божество, якого зображують у вигляді павича, Мелек Тавус – янгол, скинутий з неба, згідно з єзидською вірою. Християни та мусульмани асоціюють його із Сатаною. Звідси – клеймо «дияволопоклонники».
Прощання з тими, хто прямує в Європу
Тому в Іраку переслідування єзидів почалися задовго до появи «ІД». В цій країні вони страждали, по-перше, через те, що були курдами (зокрема, за часів Саддама Хусейна), а по-друге, тому що були курдами не-мусульманами, тобто меншиною в меншині. Якщо заговорите з єзидами про те, що вони пережили, почуєте: «Це був 73-й геноцид в історії нашого народу. Попередній стався лише 9 років тому (14 серпня 2007 року внаслідок теракту у Синджарі загинуло 300 єзидів – Ред.) Ми не хочемо 74-го, а тому не можемо лишатися поруч із мусульманами».
13 листопада курдські війська звільнили Синджар. Тоді ж світові медіа опублікували інформацію про знайдені масові поховання єзидів, убитих «ІД». Управління Верховного комісара ООН з прав людини визнало переслідування єзидів геноцидом.
Читайте також: Сенсація, що біжить
Сьогодні кілька десятків тисяч біженців з Синджару мешкають в таборах у Туреччині, за даними Міжнародної організації Yazda. Будучи курдами, єзиди зустрічають і в цій країні неоднозначне ставлення: їм надає підтримку курдський рух і не помічає держава.
«Містечко» для біженців у парку
Більшість єзидів у Туреччині не мають статусу біженців, тобто не мають права на соціальні послуги, зокрема, медичну допомогу. Це стосується всіх біженців, які мешкають у Туреччині не в урядових таборах. А з урядових таборів єзиди часто тікали через релігійні, мовні утиски, а також через майже в’язничні умови.
Намети в таборі для біженців-єзидів поблизу міста Діярбакир, Туреччина
Табір поблизу Діярбакира не є державним. Він організований муніципалітетом цього найбільшого в Туреччині курдського міста і займає територію заміського парку. Коли мешканців було більше, намети стояли й на спортивних майданчиках. Але й сьогодні він нагадує містечко – із школою, медпунктом, дитячим садком, перукарнею і навіть крамницею. А також самоуправлінням: табір поділений на шість районів, від кожного з яких обираються представники до загальної ради. Це 20 осіб, з яких четверо – жінки. Кожен з районів також має відповідальних за охорону здоров’я, освіту та культуру, технічні питання, проживання, харчування та загальну координацію в таборі.
Щомісяця «містечко» потребує 200 тисяч євро, за словами менеджерів табору. Половина цих коштів іде на електроенергію – в кожному наметі є обігрівач, телевізор. Телевізори працюють майже без перерви – люди стежать за новинами з Іраку, а також з кордонів Європи про долю мігрантів.
Читайте також: Свої та чужі
Тричі на день сюди привозять хліб, три рази на тиждень – овочі та біле м’ясо, рідше – червоне м’ясо, а раз на місяць – крупи, бобові та ніші продукти тривалого зберігання. Сьогодні, коли в таборі є вільні намети, один віддають в користування кільком сім’ям, і він слугує кухнею.
Школа в таборі охоплює лише дітей до 14 років. Для навчання старших немає ані вчителів, ані матеріалів. Сьогодні майже всі вчителі в таборі – ті-таки біженці. Один із них – 22-річний «вчитель Джамаль», як його кличуть діти, не встиг закінчити навчання в університеті в Мосулі. Він міг би покинути табір заради зручнішого життя, та Джамаль каже, що залишиться тут до останньої дитини.
Дві третини мешканців табору – діти
За оцінками Рамазана Серіма, спеціаліста з соціальних питань в муніципалітеті Діярбакира, тільки 5 % населення табору має вищу освіту. Неграмотність серед єзидів поширена ще й тому, що батьки не дуже охоче віддавали дітей в школи в регіонах Іраку, де існували тільки релігійні мусульманські навчальні заклади. У 2011 році Міжнародна організація з міграції повідомляла про 69 % неграмотних серед єзидів Синджару.
На відміну від урядових таборів для біженців, оточених солдатами і з жорсткою системою контролю, залишати і повертатися до цього табору мешканці можуть у будь-який час. Тому дехто з чоловіків працює в Діярбакирі на будівництві чи в кафе. Втім, таких небагато. «Ми запропонували їм місце на базарі. Але вони протрималися днів десять – і все. Через релігію мають не дуже добрі стосунки з місцевими», – пояснює Серім.
Туреччина – проміжний етап
Єзиди сприймають своє перебування в Туреччині як тимчасове. Тоді як курдські політики і адміністратори таборів для біженців хотіли б лишити їх у Північному Курдистані, в Туреччині. «Цей табір існує для того, щоб допомогти жертвам «ІД», але також і для того, щоб показати солідарність курдів з єзидами», – каже один з адміністраторів табору, який побажав не називати свого імені. Але нічого, окрім табору, вони не можуть сьогодні запропонувати біженцям.
Читайте також: Негостинна Європа
«На початку втечі єзидів з Синджару нам здавалося, що ми здатні зробити щось, аби вони лишилися тут. Ми пояснювали біженцям, що вони не повинні їхати в Європу. А зараз ми вже не кажемо цього, тому що не маємо змоги нічого їм запропонувати. Для цих людей найважливіше – безпечне життя. На жаль, про Синджар цього не скажеш. І так само про цей регіон (Турецький Курдистан – С.О.)», – говорить Лейла Ферман, співголова Федерації єзидів Європи.
Сьогодні населені курдами провінції Діярбакир, Ширнак, Мардін – саме ті, де розташовані табори єзидів, – стали ареною насильства. Туреччина розпочала блокаду кількох міст регіону з метою знищити бійців, пов’язаних із Робітничою партією Курдистану (що визнана терористичною організацією в країні). За час блокади загинуло майже півтори сотні цивільних мешканців, з яких 61 дитина. Єзидам, вочевидь, немає на що розраховувати в Туреччині.
Протягом 80 – 90-х років ХХ століття вони зазнали в цій країні гонінь нарівні з курдами-мусульманами. Тоді тисячі єзидів емігрували, переважно до Німеччини, де сьогодні єзидська діаспора налічує близько 100 тисяч. Курдські організації в Туреччині пропонують біженцям оселитися у в будинках, де колись мешкали турецькі єзиди. Як із жалем визнає Лейла Ферман, біженці не зацікавлені в цьому.
Згідно з турецьким законодавством, «шукачі притулку» мають повернутися до Сирії та Іраку, коли їхні території будуть звільнені від «ІД». Тому в Туреччині єзиди почуваються у пастці і прагнуть чимшвидше виїхати з країни.
Зникнути як народ, вижити – як окремі люди
«Шинґал мій прекрасний, немає іншого такого місця на Землі. Але Шінґал мертвий», – коли діти з табору співають цю пісню, на їхніх очах з’являються сльози. На прохання зобразити місце, в якому хотіли б жити, учні 6 класу малюють просту будівлю з двома конічними вежами – це храм Лаліш, святиня єзидів.
Подібні графіті із зображеннями Лалішу можна бачити й на стіні пластикового вагончика-школи. Поруч – намальована маркером сценка: фігура з чорною бородою цілить автоматом у фігуру на колінах, зі зв’язаними руками. Хтось пізніше дописав синім маркером на бородатій фігурі: Шинґал, на фігурі зі зв’язаними руками – ІДІЛ.
«Ми – ті, хто вижив у атаці Синджару. Ми сховалися в горах, багато загинули там. Політики хочуть, щоб ми повернулися в наші села. Але ми знаємо: араби зроблять з нами те саме. Тому ми перепливаємо море і їдемо в Європу. Ми не повернемося. Є таке прислів’я: людині потрібен клаптик землі, де вона може поховати своїх родичів. Але ми не маємо й цього», – говорить Мірджан, 50-річна жінка, вбрана у традиційну сукню, білосніжну й випрасувану, попри непрості побутові умови табору.
Частина її родини вже виїхала до Німеччини. Якби Мірджан була молодша, теж давно була б там. Вона каже, що людям добре відомо про смерті біженців у морі. Але для єзидів, переконує вона, жодного вибору не лишилося: «Ми вмираємо там, вмираємо й тут».
Мешканець табору, якого цитували вище, дотримується подібної думки. На початку 2000-х він працював в Іраку на армію США. Коли йому тоді запропонували виїхати з країни, він відмовився покинути свою землю. Зараз – інша справа: «Теперішнє нашого покоління – втрачене. Але ми хочемо зберегти майбутнє наших дітей. Тому ми їдемо в Європу. Наша культура, історія і народ покинули Ірак. Я запитую себе: навіть якщо я повернуся в Синджар, хто зможе поховати мене?».
10 тисяч єзидів у Німеччині, за словами Лейли Ферман, живуть у центрах для біженців. Вони готові роками лишатися там, адже це безпечніше за будь-яке місце на Близькому Сході. Ферман переконана: без Синджару єзиди як народ не мають майбутнього. Утім, визнає: «Не повернутися – це вибір єзидів. Жахливий досвід, що вони пережили, дає їм право так вважати».