9 січня Страсбурзький суд своїм рішенням визнав порушення Україною статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини і зобов’язав державу, окрім виплати Олександру Волкову морального відшкодування у €6 тис. і €12 тис. судових витрат, «за першої можливості» поновити його на посаді судді Верховного Суду України.
Голову Військової колегії ВСУ (а саме таку посаду Олександр Волков тоді обіймав) було звільнено «більшістю голосів» парламенту в червні 2010 року з формулюванням «за порушення присяги». Приводом, зокрема, стала участь пана Волкова у касаційному перегляді низки рішень у справах, котрі були винесені в Київському апеляційному адміністративному суді «особисто та у складі колегії суддів» братом дружини Олександра Волкова – суддею Ігорем Бараненком. Саме в цьому Вища рада юстиції вбачала «конфлікт інтересів», хоча з формально-юридичного боку «брат дружини» близьким родичем не є.
Не будемо зосереджуватися на певному політичному підґрунті тодішнього звільнення судді Волкова, котрий незадовго до його «спалення» парламентом був обраний з’їздом суддів на посаду члена Вищої ради юстиції. Як і не вдаватимемося до деталізації змістовної частини справи (хоча й вона є, безперечно, цікавою насамперед в ілюстративному сенсі щодо цілковитої залежності судової системи від ВРЮ, а останньої – від режиму Януковича). Найсуттєвішим, на нашу думку, є одне із формулювань резолютивної частини рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). «Суд дійшов висновку, що рішення про звільнення заявника було проголосоване за відсутності більшості народних депутатів. Присутні депутати умисно голосували за своїх колег. Тому рішення було прийнято з порушенням 84 статті Конституції України, статті 24 закону про статус народних депутатів і 47 статті регламенту. За таких обставин суд вважає, що звільнення з посади не відповідало принципу юридичної визначеності, в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції», – йдеться в рішенні Європейського Суду.
Нова зброя проти парламентського шахрайства?
Отже, відтепер цим правовим лекалом можуть успішно скористатися судді та інші чиновники, котрих Рада звільнила чи звільнятиме у спосіб «рояльного» голосування. Втім, тут значно важливішим є інший аспект. Адже наразі один-єдиний абзац у рішенні Страсбурзького суду здатен вплинути на пришвидшення процесу подолання голосування за себе і за того хлопця, який уже став невід’ємною й дієвою технологією режиму Януковича у шахрайському продавлюванні недемократичних, відверто-корупційних та соціально-дискримінаційних законів (на кшталт Податкового кодексу, бюджету й всеукраїнського референдуму, пенсійного, мовного та багатьох інших правових симулякрів). У разі ймовірного набрання чинності рішенням ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» опозиція може отримати вагомий козир у протидії неперсональному волевиявленню «регіональної» більшості. Адже, згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів (ст. 31, п. 3), рішення ЄСПЛ є невід’ємною частиною Європейської конвенції з прав людини; та ж, у свою чергу, – частиною українського національного законодавства. А отже, прецедентне право ЄСПЛ, зокрема практика застосування й тлумачення Конвенції, є безумовним джерелом права для України та її судів. Про наміри скористатися «європейським вердиктом» щодо справи Волкова вже поспішив оголосити лідер однойменної парламентської фракції Віталій Кличко. Зокрема, в контексті ймовірного судового оскарження результатів голосування за призначення голови Нацбанку Ігоря Соркіна – через відсутність 22 голосів. Як відомо, політсила Віталія Кличка ще в Київраді набула значного досвіду у «легальній» боротьбі судовими засобами, зокрема проти незаконного підвищення комунальних тарифів тодішнім мером Леонідом Черновецьким. Втім, на тому шляху практично всі зусилля ударівських опозиціонерів були знівельовані національного вибіркового правосуддя.
Попри те, що гіпотетично апеляційний успіх у Страсбурзі з мотивів неперсонального голосування відтепер буде майже стовідсотково забезпечений (позаяк подібні поміж собою справи вирішуються Євросудом аналогічно, тобто на основі раніше схвалених рішень), все ж потуги опозиції на вказаному терені мають значний ризик лишитися безрезультатними. Їх може традиційно нівелювати бюрократична тяганина й затягування часу на кількох рівнях національної судової системи, неприйняття очевидних доказів, свідомо-казуїстичне тлумачення (в кращому разі), а то й відверте ігнорування європейських норм і судової практики. А головне – вельми поширений «алгоритм» виконання рішень Євросуду по-українськи: винятково в компенсаційно-грошовій частині і водночас за повної бездіяльності у поновленні порушеного права заявника (як це відбувається у ще одній «свіжій» справі «Юрій Луценко проти України»), без покарання винних, а також без адекватних правових й інституційних змін. Щодо останнього вельми поширене «виправдання» влади полягає в тому, нібито парламент – орган колегіальний, і його неможливо «змусити» до ухвалення потрібних законів, компліментарних з європейськими стандартами.
Тим, на що звернув увагу ЄСПЛ, мала би давно перейматися українська судова система – суди загальної юрисдикції й Конституційний Суд. Проте, як засвідчила практика останніх років, ефективність «третьої влади» на терені захисту імперативної конституційної норми щодо персонального голосування виявилася нульовою. Понад те, багатьма своїми діями й бездіяльністю вітчизняні суди опосередковано легалізували й освятили наперсточне «кнопкодавство» в українському парламенті. Йдеться насамперед про ухвалу Конституційного Суду від 1 червня 2011 року, якою відмовлено у відкритті провадження щодо звернення 53 опозиційних депутатів. Як відомо, ті звернулися до КС з вимогою визнання неконституційними змін до Конституції від 01.02.2011, якими повноваження Верховної Ради було пролонговано аж на півтора року, а президента – на півроку. Слід зауважити, що тоді були надані численні докази «фантомного» голосування – свідчення очевидців, копії журналу реєстрації, відеозаписи тощо, які були відхилені «високим судом» як «недостатні».
Ще раніше подібні докази були представлені Вищому адміністративному суду Віталієм Клименком – пересічним громадянином, пенсіонером з Сум – в рамках позову проти Верховної Ради з тих самих мотивів «відсутнього» голосування за вищезгадані зміни до Конституції. Пан Клименко стверджував, що його особисті виборчі права були порушені саме внаслідок нелегітимної процедури голосування чужими картками і схвалення закону за фактично ненаявної парламентської більшості. Принагідно заявник апелював до відомого безпрецедентного рішення Конституційного Суду від 1 жовтня 2010-го, котрий розчерком пера скасував чинну на тоді Конституцію-2004 – саме з мотивів порушення парламентської процедури при її прийнятті. ВАСУ позов не задовольнив, знову-таки, вважаючи доказову базу нікчемною.
При цьому для Європейського Суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» було достатньо всього чотирьох свідчень від нардепів і відеозапису. Контекстуально згадалася кулуарна фраза (у форматі «почуто автором» десь у 2000-му) одного апеляційно-регіонального служителя Феміди. Він за місцевою «рознарядкою» брав участь у міжнародному семінарі, на якому голландські судді ділилися досвідом використання прецедентної практики Євросуду в тамтешньому судочинстві. Його українська честь тоді запально кинув: «Яка там Конвенція, який там Страсбург?! У нас же – закони!» А тепер ще й і Вища рада юстиції з Адміністрацією президента на чолі.