Якщо не буде радикальних змін, європейці будуть глядачами на власному похороні, застерігає колишній прем’єр-міністр Італії.
У найважливішій політичній промові Європи цього року бракувало одного слова: Британія. І не дарма. Маріо Драґі, колишній глава Європейського центрального банку (ЄЦБ) і прем’єр-міністр Італії, не мав потреби читати лекцію своїм високопоставленим слухачам про досвід моєї країни після Brexit, який відбив охоту до виходу з ЄС у прихильників цього руху в інших європейських країнах. Драґі відверто заявив, що було б «абсурдом» вдавати, ніби комусь краще без ЄС.
Щоправда, решта Європи не в кращому стані. Дошкульні заяви Драґі на конференції в прибережному курортному містечку Ріміні потрапили на перші шпальти газет по всій Європі: передусім його застереження про «ілюзію» глобальної могутності Європи. Модель позанаціонального, технократичного регулювання, підкріплена єдиним ринком на 450 млн. споживачів, добре підходила для епохи, коли національні уряди відійшли на другий план, а головним завданням було скорочення субсидій, посилення конкуренції і стимулювання міжнародної торгівлі. За суворіших часів панування інтервенціоністських національних урядів, «світу, де геоекономіка, безпека і стабільність ланцюгів постачання керують торговельними відносинами більше, ніж ефективність», Європа зазнає труднощів.
Як наслідок, Європейський Союз є лише «глядачем» у світовій політиці. Покірно приймає американські мита. Відсторонений від конфліктів в Ірані й Газі. В Україні за все платить, але музику не замовляє. Поки адміністрація Трампа хитається і хибить, роль Європи полягає у контролі пошкоджень. Комуністична партія Китаю зневажливо дає зрозуміти, що не вважає Європу рівноправним партнером, незважаючи на те, що європейська економіка не поступається китайській. Китай підтримує війну Росії в Україні, експлуатує свій контроль над критично важливими мінералами і скидає надлишки експорту на європейський ринок — абсолютно безкарно.
ЄС міг би протистояти тарифній війні американців, як Китай, — погрожуючи каральними контрзаходами. У китайців це спрацювало: Трамп відступив, коли Пекін пішов на такий крок. Але країни-члени ЄС підірвали переговорну позицію Брюсселя, намагаючись захистити свої найважливіші галузі від трансатлантичної торговельної війни. Наприклад, Ірландія прагнула захистити яловичину, віскі й фармацевтичні препарати. Італія і Франція зайняли подібну позицію. Як наслідок, похмурі європейські переговорники поступилися тиску США.
Навіть коли Європа вживає заходів (приміром, збільшує військові видатки), то лише на прохання Америки і в спосіб, що не завжди відповідає європейським інтересам. Кошти на оборону могли б стати каталізатором реформ і модернізації. Натомість вкладаються в захищені, неефективні національні компанії з лідерськими позиціями або витрачаються на американську зброю, поглиблюючи трансатлантичну військову залежність. Я є членом команди, яка намагається створити оборонний банк, щоб виправити ситуацію. Усі, з ким ми розмовляємо, визнають наявність проблеми. Але процес прийняття рішень надзвичайно повільний.
Кращого за Драґі наставника для прочуханки європейським політикам годі шукати. Під час боргової кризи 2012 року тодішній глава ЄЦБ одним реченням заслужив собі прізвисько «Супер Маріо», попередивши спекулянтів, що «піде на все» заради порятунку єдиної валюти. Вони змирилися. Він переміг. Прогнози євроскептиків, які робили ставку на крах євро, не справдилися; натомість долар, потерпаючи від хаотичної мстивої політики Дональда Трампа, зараз видається нестабільним.
Політичні й економічні структури Європи були створені в тіні Другої світової війни і розширилися на схід, коли відступила тінь комунізму. Ті масштабні виклики минули, але Європейський Союз добре впорався і з нещодавніми кризами — не тільки фінансовими. Енергетична криза двадцять років тому спонукала розібратися з корумпованою й експлуататорською імперією Росії в експорті газу. Спершу припустившись помилок, зрештою добре впорався і з пандемією. ЄС також перевершив очікування щодо України і зараз витрачає на підтримку Києва більше коштів, ніж Сполучені Штати.
Але щойно бурі вщухають, повертається легковажність. Минулого року Драґі опублікував широкий перелік рекомендацій щодо реформ, закликаючи можновладців у Брюсселі створити єдиний ринок капіталу, стимулювати інновації і зменшити бюрократичні процедури для підвищення конкурентоспроможності. У відповідь — схвалення, та жодних реальних дій.
Рецепт Драґі щодо «зміни траєкторії» ґрунтується на переході від «поганих боргів», накопичених для поточного споживання, до «хороших боргів», які дозволять залучити трильйони євро, необхідні для інвестицій в інфраструктуру, енергетичну незалежність і нові технології. Драґі також прагне поглибити єдиний ринок. Усунення внутрішніх бар’єрів для торгівлі й інвестицій принаймні на рівні США дозволило б підвищити продуктивність на 7 % за сім років: це втричі більше, порівнюючи з прикрою ситуацією впродовж останніх семи років.
У Великій Британії промову Драґі проігнорували. Але в Італії відреагували оваціями стоячи, та й по всій Європі лунали схвальні відгуки. «Прозорлива і лячна», — прокоментував віце-прем’єр-міністр Польщі Радек Сікорський. Але, як поглянути на політичний ландшафт, більшість країн все ще загрузли у своїх короткочасних проблемах. Уряду Франції загрожує поразка в голосуванні про вотум недовіри на тлі громадського обурення щодо будь-яких спроб вирішити проблему очевидної нежиттєздатності системи державних фінансів. Коаліційний уряд Німеччини втрачає популярність. Система Польщі зайшла в глухий кут, оскільки новообраний правий президент накладає вето на всі пропозиції лівоцентристського коаліційного уряду.
Тепер уся надія на кризу. Якщо адміністрація Трампа знову розпалить торговельну війну, спробує перешкодити Європі у встановленні правил у сфері технологій, відкрито підтримає ультраправі популістські партії й ставитиме підніжки у сфері оборони, європейські політики й виборці побачать ціну своєї політичної слабкості. Подальша ескалація російських саботажів і брудних трюків також змусить всіх зосередитися. Такі потрясіння або вб’ють ЄС, або вилікують. Маріо Драґі, Владімір Путін і Дональд Трамп — засновники сучасної Європи.