Це непосильне завдання. Америка перевантажена у фінансовому та військовому сенсах. Коли Європі потрібна інтервенція в сусідніх країнах (а таки потрібна заради виживання), громадяни її країн мають бути готові витрачати гроші, проливати кров і йти на ризик.
Першим кроком у цьому напрямку міг би стати Європейський іноземний легіон (ЄІЛ). Його можна швидко укомплектувати особами, придатними до військової служби за віком і станом здоров’я, а також готовими воювати, хай і не європейцями. Для негромадян ЄС великим стимулом могло б стати громадянство, надаване, скажімо, за п’ять років бездоганної служби. При цьому вітатимуться заяви від осіб, які шукають притулку, та економічних мігрантів.
Головним призначенням легіону мали б стати операції в гарячих точках, як-от охорона лівійського узбережжя та сирійських таборів для біженців чи допомога Малі в боротьбі з терористами. Ідеться не про високотехнологічну армію — у напружених ситуаціях її не використовуватимуть. Першочерговими активами легіону мають бути швидкість і відвага: можливість негайного розгортання підрозділів, для особового складу котрих перспектива потрапити під обстріл, загинути або дістати поранення є частиною угоди.
ЄІЛ обійдеться не надто дорого: європейським країнам не доведеться панькатись із солдатами так, як із власними громадянами, щоб спокусити їх одсягнути військову форму. Насамперед витрат потребуватиме підготовка бійців (особливо у виявленні ознак радикалізації та вивченні міжнародного права у збройних конфліктах). Офіцерів, принаймні на початковому етапі, можна буде залучати з різних
європейських країн.
Важливе питання — командування. Я призначив би у верхівку насамперед французів. Вони успішно реалізували власний проект іноземного легіону. Однак незабаром варто було б залучити інші країни: це має бути коаліція охочих і здатних допомогти. Спершу до ЄІЛ не треба підпускати європейські інституції: у прийнятті рішень вони надто повільні й боязкі. Якщо колись великі європейські країни виявлять бажання мати впливового та ефективного верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики, це може змінитися.
Критики скажуть, що легіон викачуватиме ресурси й без того слабких армій Європи. Звісно, без витрат не обійдеться (спорядження, житло, транспорт), проте така нова сила принесла б чисту вигоду. Європі більше не довелося би негайно звертатися до Америки, щойно знадобляться війська в бойовій готовності. Я обговорив цю ідею в неформальному порядку з трьома високопосадовцями-американцями. Жоден із них не вважає її сміховинною або контрпродуктивною. Головним їхнім сумнівом виявилася здійсненність задуму.
Читайте також: Слон у кімнаті
Я розумію їхній скепсис. Яким міг би бути статус Легіону в контексті міжнародного права й НАТО? Хто мав би вирішувати, коли, де й на який період розташовувати війська? Як бути з ветеранами? Серед них знайдуться цілком працездатні професіонали. Однак решта може повернутися з тяжкими пораненнями: когорта розлючених, непрацездатних мусульманських рембо, які пройшли військову підготовку.
Дехто, певно, гадає, що ризик надто великий.
Читайте також: Час переоцінки
Однак альтернатива гірша. Якщо ми дозволимо знудженим, енергійним молодим людям бити байдики, тоді як чиновники обробляють їхні запити про надання притулку, це буде не лише марнування часу та людських ресурсів, а й пряма дорога до краху. Неспроможність убезпечити периферію — загроза існуванню Європи. Якби Європейський іноземний легіон було засновано раніше, він міг би подбати про безпеку в Лівії після повалення режиму Каддафі; допомогти у створенні зони безпеки для біженців у Сирії; чинити спротив «ІДІЛ» в Іраку або навіть «Талібану» в Афганістані. На всіх цих фронтах військова недолугість Європи призвела до катастрофічних наслідків. Та це не край — попереду інші катастрофи. Маєте кращі ідеї?
——————————
Французький іноземний легіон був створений іще в ХІХ столітті, коли королю Луї Філіппу І потрібні були додаткові бойові підрозділи під час колонізації Алжиру. Цікаво, що саме тоді до Франції приїжджало багато іноземців у пошуках роботи. Офіцерами в новоствореному підрозділі стали французи з армії Наполеона Бонапарта, а от на місця рядових солдатів вербували переважно італійців, іспанців, швейцарців. Хоча була там і певна частка французьких громадян, які мали негаразди із законом. Аби втримати цей строкатий контингент під контролем, король видав закон про те, що його можна використовувати лише поза межами континентальної Франції. Іноземний легіон брав участь у більшості колоніальних воєн Парижа, а після розпаду світової колоніальної системи — у миротворчих місіях. Нині його застосовують переважно там, де Франція захищає свої інтереси в межах НАТО або Європейського Союзу.