У віці двадцяти п’яти років Володимир Винниченко написав свою першу хуліганську п’єсу «Дизгармонія». Оскільки авторська провокація була очевидною: її головний герой ліворадикал Мартин бере участь у політичній боротьбі та проповідує «нову мораль», її, звісно, одразу заборонили до показу на сцені. Мораль «це вигадка для слабких» – запевняє Мартин, а сам він – сильна особистість, ніцшеанська надлюдина, якій мають підкорюватися слабкіші, ті, з якими немає сенсу рахуватися. Провокація текстом явно вдалася, бо навіть непоставлена «Дизгармонія» збурила величезну дискусію довкола постаті Мартина й хвилю звинувачень письменника в цинізмі. Але про Винниченка заговорили також як про ідейного, винятково перспективного автора, якому таки вдасться збудити український театр від зачарування козацьким минулим і сільськими краєвидами.
Наступні п’ять Винниченкових п’єс, чиї події розгорталися переважно в середовищі революціонерів, що їх на початку ХХ століття кликали «товаришочками», також не мали шансів потрапити на сцену. Цензура імперії не дозволяла до показу вистав про неблагонадійних, яким був і сам автор, що в 1910-і роки переховувався то за кордоном, то на київських таємних квартирах. Але амбітне бажання ствердитись як митець, а не лише радикальний політик і, що важливо, репертуарний драматург, чиї п’єси пануватимуть на сценах світу, Винниченка не залишало. І от 1910 року з’являється його нова драма «Брехня», в якій вже не було політизованого сюжету. Головною, тобто провокаційно-притягальною постаттю тут стала Наталя Павлівна, яка на перший погляд здається турботливою господинею, люблячою дружиною, слабкою незахищеною істотою.
Від часу появи на сцені Київського театру Миколи Садовського у 1911 році (режисер Іван Мар’яненко) «Брехня» отримала статус найпопулярнішої п’єси Винниченка, чий успіх не перевершив його наступний драматичний твір із химерною назвою «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911). «Брехню» першою екранізували на студії «Біофільм» ще 1918 року, а феномен її популярності чимало дебатувався українськими мистецтвознавцями та літературними критиками, які назвали твір «драмою живих символів» (Микола Вороний). А коли «Брехня» таки дісталася європейської сцени на початку 1920-х років (Данія, Італія, Німеччина, Норвегія, Чехословаччина), Винниченкові п’єси так само активно обговорювала іноземна преса, наче повторюючи за українцями, що йдеться про наступника Генріка Ібсена та Августа Стріндберга, глибокого знавця психології. І це точно був перший випадок, коли твори українського автора ще за його життя дискутуватися зарубіжними інтелектуалами.
Жадане визнання на європейській сцені прийшло до Володимира Винниченка вже після успіху в Україні, після того, як близько десятка його різних п’єс пройшли багатьма сценами Російської імперії.
1917 року його драмами в Києві відкривалися одразу два нові українські театри – Молодий та Національний, а у 1918 році, коли він обіймав впливові урядові посади, за його новими текстами буквально полювали й ставили «з коліс» «Панну Мару» і «Між двох сил».
Нова смуга Винниченкового життя – тепер вже назавжди емігрантського, що і принесла йому літературно-мистецьку популярність за межами Україні, почалася слідом за політичною поразкою в Берліні 1921 року. У якості трампліну для злету й майбутнього утвердження як репертуарного автора Винниченко хотів використати свої кращі, тобто найкасовіші і найвідоміші п’єси 1910-х років «Брехню» та «Чорну Пантеру…». Принагідно, до Берліна якраз прибула одна із театральних труп–втікачок із колишньої імперії, що представляла «Чорну Пантеру…» в головній ролі з популярною актрисою Оленою Полевицькою. Її експресивна гра, під враженням від якої знаходився і Лесь Курбас, і сам Винниченко, і багато інших, надихнула німецьких кінематографістів зафільмувати цю п’єсу. Винниченко сам написав сценарій і вже 14 жовтня 1921-го відбулася прем’єра німого фільму «Чорна Пантера» режисера Йоганнеса Гютера, де головні ролі зіграли Олена Полевицька (Рита) й уродженка України Ксенія Десна (Сніжинка).
Магія цієї стрічки, знятої не без вкраплень експресіоністської естетики, мала стати частиною промоційної кампанії майбутньої постановки «Чорної Пантери…» на берлінській сцені. Адже «Брехня», показана в червні 1921 року в Лейпцизькому театрі «Шаушпільхауз» вже мала успіх і рецензенти визнали спектакль прекрасним, знову пригадавши творчість Ібсена та Зудермана. Авторські права на «Брехню» придбав театр у Нюрнберзі, берлінський «Фольксбюне» готувався до її прем’єри в листопаді 1922 року, протягом цього ж року «Брехня» пройшла в Мюнхені, Цюріху, Копенгагені. Не дивно, що Винниченко намагався втриматись на хвилі цієї удачі, тож і агітував друзів до створення «Українфільму», де екранізувалися б його п’єси і це підтримувало б інтерес до України.
Однак прем’єра 1922 року «Чорної Пантери і Білого Медведя» в берлінському театрі «Трибуна» стала провальною. Критики, а за ними й публіка визнали і п’єсу, і спектакль незрозумілими, режисуру називали безпомічною, а гру дилетантською. При цьому вони повсякчас порівнювали німецьку виставу з тією, де грала Олена Полевицька російською та віддавали перевагу останній. Власне і фільм, сценарист якого, тобто сам Винниченко, переніс події до українського села, а фінал позбавив трагічної розв’язки, мав значно більше прихильників, ніж спектакль в театрі «Трибуна».
Так чи інакше, підступна невдача «Чорної Пантери…» на берлінській сцені закрила Винниченкові перспективи входження в коло запитуваних авторів, хоча паралельно в інших європейських театрах продовжували грати «Брехню». Її постановник у берлінському «Фольксбюне» Фрідріх Кайслер навіть опублікував у місцевому театральному виданні велику статтю, пояснюючи поведінку героїні. По всьому ж, виходило, що публіку більше принаджувала двулика пристосуванка Наталія Павлівна, ніж відверта та агресивна Рита. І такому глядацькому баченню ще більшої переконливості надавала режисура: Фрідріха Кайслера в Берліні та Яна Бора у Празі. Обоє вони були послідовниками метра тогочасної європейської сцени Макса Рейнгардта, тож вміли відтворювати на сцені заплутані психологічні картини, з багатьма підтекстами і натяками, на відміну від режисерів-експресіоністів театру «Трибуна», де орієнтувалися на драму крику й відчаю.
Можливо, міркуючи про невдачу німецької «Чорної Пантери…» тим більш прикрої на тлі постійних звернень театрів до «Брехні», яка в середині 1920-х років дісталася до Італії, де в головній ролі виступила Ема Граматіка, Володимир Винниченко дошукався ще однієї причини фіаско. На відміну від фільму зі зміненими обставинами, події в спектаклі розгорталися десь на Монмартрі, серед французької богеми, що саркастично зауважив рецензент. Менше ніж за чотири роки після закінчення війни згадка про Париж, а отже і про убогий версальський вагончик з принизливою капітуляцією, не могла не викликати у глядача роздратування. Війна та політика вкотре позначалися на театрові, нагадавши про невивчений урок.