Повільно, але… не вірно.
Комуністична партія Китаю (КПК) — терпляча і могутня, але це не робить її невразливою. Як засвідчила діяльність китайців у Центральній і Східній Європі (ЦСЄ), вони досягають успіхів передусім завдяки слабкостям Заходу, радше ніж своїй геніальності.
У новій серії доповідей для Центру аналізу європейської політики (CEPA) розглядається вплив КПК у понад десяти країнах ЦСЄ. На перший погляд здається, що картина всюди різна. Китайські операції впливу націлені на великі країни (Польщу і Румунію) або маленькі (Чорногорія, Естонія або Північна Македонія). Вони передбачають економічні заходи (Угорщина і Західні Балкани), але й також дипломатичні, чи то пак м’яку силу (Польща). Вони узгоджуються з внутрішньополітичними цілями (Сербія й Угорщина), але й подекуди є діаметрально протилежними (Чехія й Литва). Вони бувають систематичними (Сербія) і млявими (Румунія).
Та можна простежити основну спільну ознаку: мінімальні зусилля, за умови що місцеві можновладці не порушують, як у Литві, табу КПК зокрема щодо питань Тибету і Тайваню. Це фундаментально опортуністичний підхід. Китайські агенти впливу використовують усі наявні можливості — від інфраструктурних проєктів до гамбітів у стилі «поділяй і володарюй». Коли щось спрацьовує, вони продовжують. Коли ні — втрачають цікавість.
Це суперечить уявленням тих, хто воліє вважати регіон ЦСЄ геополітичним роздоріжжям — мішенню підступних схем тоталітарної наддержави. Та насправді, з погляду Пекіна, ЦСЄ — це лише заводь. «Вони завиграшки пожертвували б усіма своїми інтересами в регіоні заради бодай незначного поліпшення своїх позицій у великій федеральній землі Німеччини — Північній Рейн-Вестфалії», — сказав мені китайський спостерігач з уряду і зажадав зберегти анонімність, щоб говорити відверто.
Читайте також: Балтійськи бриз ударив по Пекіну
Пристосованість китайців на місцях може вводити в оману. Деякі дипломати надзвичайно добре володіють місцевою мовою завдяки своїй спеціалізації. Однак Комуністичну партію збиває з пантелику місцева динаміка влади або економічні, культурні, історичні й географічні розбіжності в до неможливого маленьких країнах. Пропаганда слідує узагальненій антизахідній лінії, що провалюється частіше, ніж спрацьовує.
Також простежується схильність переоцінювати місцеву реакцію. Неліберальна влада в регіоні теж може бути опортуністичною, а саме: використовувати зв’язки з Китаєм для внутрішньополітичних цілей, а також для того, щоб торгуватися із Західними можновладцями в Брюсселі. Дійсно, розігрувати «китайську карту» було вигідно в складні для суспільства часи пандемії Covid-19. Проте ці відносини — поверхові. Китай набагато більше фігурує в офіційному дискурсі в Белграді й Будапешті, ніж Сербія й Угорщина в Пекіні. Для Китаю інші держави важать більше.
Показовий багатосторонній проєкт КПК «16+1», запущений 2012 року, промовисто засвідчує провал. Литва вийшла з проєкту 2021 року. Естонія й Латвія теж нещодавно відмовились від участі. Це підкреслило неспроможність КПК практикувати багатосторонню дипломатію. Грандіозний план КПК, що передбачав розвиток місцевої інфраструктури для зміцнення політичних й економічних зв’язків, дав збій. Останні події в таких країнах, як Кенія, Шрі-Ланка і Пакистан продемонстрували прогалини в масштабній ініціативі «Один пояс, один шлях». Китай не тільки не витісняє Західні позики й допомогу на розвиток, а й просуває задорогі проєкти зі слабким комерційним підґрунтям і ненадійним фінансуванням.
Це не означає, що можна легковажити китайськими операціями впливу. Незважаючи на брак успіхів, вони таки засвідчують прогалини, спричинені недоглядами Заходу. Аж ніяк не тиском Китаю зумовлено повільне просування ЄС у Західних Балканах, нерішучість у протидії свавільній владі Угорщини, брак солідарності з Литвою у справі Тайваню й нехтування викладанням китайською мовою в університетах Центрально-Східної Європи. Усе це створило умови, які КПК могла експлуатувати і не забарилася це зробити. Попри те, що зараз китайські лідери на задньому плані, вони будують плани на довгострокову перспективу, чого не скажеш про нас.