Фраза Макрона про можливу участь європейських армій у бойових діях в Україні спричинила буревій емоцій у політичних й експертних колах Франції. Прогнозовано, що першими збунтувалися представники крайніх лівих і правих політичних сил, які до повномасштабного наступу не приховували своїх промосковських симпатій.
«Пан Макрон нагнітає ситуацію в усіх напрямках!» — розхвилювалася Марін Ле Пен під час виступу в Національній Асамблеї. «Нагадаю, що участь військ — це відряджання молодих людей на смерть! — занепокоївся представник крайніх лівих Ерік Кокерель. — Якщо Макрон справді це має на увазі, то це божевілля!».
Експертне середовище натомість демонструє ширшу палітру відгуків. «Ніколи не треба повністю відкривати карти своєму супротивникові, — зазначив в одному з прямих ефірів військовий історик Мішель Гоя. — Коли Байден на початку війни сказав, що американських військових на українській землі не буде, Путін це зрозумів як «зелене світло». Нічого не варто виключати, вивчати треба всі можливі гіпотези.
Фраза Макрона цілком логічна в контексті конфронтації з Росією. Путін розуміє лише силові відносини».
Загалом добра більшість учасників дебатів про можливу участь військових з ЄС у боях за Україну демонструють якщо не підтримку, то розуміння позиції Макрона. «Заява французького президента — дуже добра річ, — вважає П’єр Арош, викладач Лондонського університету, фахівець із питань міжнародної безпеки. — Важливо сказати населенню, що така гіпотеза має право на існування. Ми перебуваємо в стані війни з агресивною країною, яка грає на ескалації. Коли така ескалація відбувається, треба цю реальність приймати».
Можна довго гадати, чому Макрон, який два роки тому закликав «не принижувати Путіна», сьогодні здивував усіх заявою: «Нічого не можна виключати. Ми зробимо все, щоб Росія не змогла виграти війну». Ідеться найперше про сукупність факторів: імовірність повернення до влади Дональда Трампа; наглість російських кібератак у перспективі близьких виборів до Європарламенту; нагода повернутися до своєї давньої, омріяної програмної ідеї європейської безпекової автономії під крилом НАТО… Так чи інакше, табу зламано, а Макрон або прозрів, або під впливом обставин вирішив змінити тактику.
Не варто скидати з рахунків й особливості світогляду французького лідера. Він не має чіткої політичної прописки ні серед правих, ні серед лівих. Під впливом моменту або ж політичної доцільності Емманюель Макрон ухвалював дуже різні рішення. Обмеження цін на світло для споживачів — то була ліва класика, дозвіл лесбійським парам на штучне запліднення — очевидний ліберальний крок, ускладнення легалізації для іноземців — жест у напрямку до крайніх правих… Макрон не соціаліст і не консерватор, не ліберал і не радикал. Він гнучкий. Без жорсткої політичної доктрини та відповідних зобов’язань. Не те щоб проникливий стратег, але вправний тактик.
«Якщо європейці не усвідомлять, що мусять віддати все без останку за свою безпеку — у Європи немає майбутнього, — зазначив французький президент на спільній із Володимиром Зеленським пресконференції й уточнив: — Росія продовжує війну, вона зайняла агресивнішу позицію не лише в Україні, але й проти всіх нас загалом».
Визнання російської агресії не тільки проти України — також новий елемент французького дискурсу. Макрон наголосив на кібератаках, що почастішали напередодні Олімпійських ігор, він заявив про ймовірність нападу на «інші країни».
Париж відмовився від принципу закупівлі зброї на європейських ринках і підтримав чеську пропозицію придбання снарядів поза межами ЄС. Де взяти гроші? Макрон схвально висловився про пропозицію Естонії здійснити спільну європейську позику.
Усі ці зміни акцентів у позиції Франції не начаклувалися з повітря. Щось у ній — від якісної роботи французької розвідки, щось — від вправності української дипломатії, а щось — від нової політичної свідомості, яка формується під впливом війни.
Питання, чи здатні європейці масово ризикувати своїм комфортом на випадок прямого збройного конфлікту з Росією? Упевненості в цьому немає, натомість заяви Берліна, Лондона й Мадрида змушують швидше сумніватись у їхній готовності до спротиву. Принаймні допоки перспектива повномасштабної війни з Москвою для німців, іспанців і британців є лише теоретичним припущенням.
«Не буде американських військ на українській землі», — зазначив із Вашингтона Джон Кірбі, речник Ради національної безпеки США, реагуючи на гіпотезу Макрона. «Те, що було вирішено між нами на початку війни, залишається чинним і на майбутнє. Жодних військ на суходолі, жодних солдатів ні з європейських держав, ні з держав НАТО на українській території не буде», — висловив упевненість німецький канцлер Олаф Шольц.
Формулювання пресрелізу британського МЗС є більш розпливчастими: «Велика Британія не має наміру розгортати велику кількість військ в Україні», окрім «невеликої кількості» британського персоналу, який вже перебуває в країні для «допомоги» українським Збройним силам.
Проте французький лідер оптимізму не втрачає. «Ті самі люди, які сьогодні кажуть „ніколи, ніколи”, два роки тому казали „ніколи танки, ніколи літаки, ніколи ракети дальнього радіуса дії”», — нагадав він. Днем пізніше французьке дипломатичне відомство внесло уточнення: президент говорив «не про участь у бойових діях, а про допомогу в розмінуванні, обслуговуванні військової техніки тощо». Поки що. Та як би не дистанціювалися іспанці, німці, італійці й американці від заяви Макрона, контекст війни вписує Україну очевидною й неминучою безпековою складовою Європи. Нестабільність за океаном лише підштовхує європейців до потреби шукати нові рішення, із задоволенням чи без нього, аби швидко.
«Це європейська війна, — наголосив Макрон. — Нам пощастило, що на іншому кінці світу є люди, які готові нам допомогти, але було б помилкою думати, що ми повинні покладатися на них… Ми є суверенними державами, ця війна визначає наше майбутнє. Чи повинні ми делегувати наше майбутнє американському виборцю? Моя відповідь — ні».
Як швидко той, хто виявляє сьогодні граничну обережність, перегляне свою позицію? Можливо, швидше, ніж хотілося б.
Спроби Москви втягнути в конфлікт Придністров’я не можуть не розбудити Бухарест і Софію. «Влада РФ не розглядає можливість негайного визнання Придністров’я, але все може змінитися у разі агресивних дій молдовської влади», — лякає європейців Пєсков.
Як підказує досвід, у новій провокації Кремль зайде так далеко, як йому дозволять. Зухвалість Москви живиться нерішучістю тих європейських лідерів, які сподіваються втихомирити агресора. Хто наступним після Макрона усвідомить, що надія — марна? Реальність війни не залишає на прозріння багато часу.