Сам факт ухвалення резолюції Європарламенту та її зміст засвідчили принаймні тактичну перемогу тих сил, які готові прийняти майже ультимативний виклик української влади «чи ви ставитеся лояльно до того, що ми робимо, чи ми можемо образитися і змінити вектор руху» та російського керівництва, яке вирішило скористатися з ситуації для витіснення ЄС із України.
По-перше, на тлі розмов про те, що Москва начебто через своїх лобістів у європейських структурах та окремих країнах ЄС планує скористатися погіршенням міжнародного іміджу України через політичний вирок Тимошенко задля зриву переговорів щодо ЗВТ і Асоціації України з ЄС, резолюція Європарламенту підтвердила, що «європейська перспектива України має неабияке значення та лежить в інтересах обох сторін», а «Європарламент визнає українські прагнення відповідно до статті 49 Договору про ЄС», тобто право подати заявку на членство, але «за умови, що всі критерії, зокрема, принципи демократії, поваги прав людини, основних свобод і верховенства права будуть дотримані».
По-друге, резолюція Європарламенту чітко персоналізує претензії, коли вказує, хто чи, власне, чиї дії або бездіяльність стоять на заваді подальшому просуванню України до ЄС, коли називає «нещодавно відкладену зустріч із президентом Януковичем важливою можливістю для вирішення серйозних проблем, які постали перед українським урядом, та для відновлення конструктивного діалогу, який може привести до парафування Угоди про асоціацію за умови наявності значного прогресу з технічних і важливих політичних перешкод, які все ще мають місце». А виконання ним особисто усіх необхідних дій ставить у безпосередній зв'язок із можливістю проведення грудневого саміту Україна – ЄС, коли «закликає Раду та Комісію [ЄС. – Авт.] перенести нещодавно відкладену зустріч з Януковичем перед запланованим у грудні 2011 року самітом».
По-третє, резолюція чітко визначає, якою саме є програма-мінімум для продовження подальшого зближення України та ЄС, насамперед, шляхом укладання угод про ЗВТ і асоціацію. А також, що ці вимоги не є якимись особливими, а всього лише невід’ємною складовою відповідності України європейським стандартам. З цього приводу резолюція чітко вказує на погіршення свободи ЗМІ, політичний плюралізм та застосування судової системи як інструменту політичної боротьби. Зокрема, прямо вказується на той факт, що «вирок колишньому прем'єр-міністру Юлії Тимошенко, є порушенням прав людини та зловживанням судової системи з метою політичного придушення провідного опозиційного політика». Адже цілком зрозуміло, що у будь-якій європейській країні це було б неможливим.
По-четверте, зміст резолюції покликаний не залишити сумніву, що предметом занепокоєння європарламентаріїв стали не окремі персоналії, а загроза самому принципу рівних можливостей та змагальності за владу, про що недвозначно свідчать перелічені у ній вимоги:
- Утримуватися від будь-яких спроб прямо чи опосередковано контролювати зміст повідомлень у національних ЗМІ.
- Врахувати рекомендації Венеціанської комісії та ОБСЄ щодо проекту закону про вибори до парламенту та залучити до їхньої всеохопної реалізації опозицію, яку вже понад півтора року повністю ігнорує парламентська більшість.
- Юлії Тимошенко має бути надана можливість повною мірою реалізувати право брати участь і в поточному політичному процесі, і в майбутніх виборах в Україні.
Нарешті, хоч у резолюції чітко зафіксовано лише те, що «якщо питання засудження Юлії Тимошенко не буде вирішено, це поставить під загрозу укладення Угоди про асоціацію та її ратифікацію», проте з контексту стає очевидним, що так само під питанням опиниться і визнання найближчих парламентських та президентських виборів, а відтак і сама легітимність української влади після їхнього проведення.
А це вже можна оцінювати як останнє попередження Віктору Януковичу та його оточенню про те, що в разі подальшого ігнорування вимог ЄС забезпечити можливість для ротації влади через цивілізовані демократичні механізми, у Європі змушені будуть визнати за можливе застосування інших інструментів, більш відчутних для звиклих до розкошів можновладців. Яких – можна поцікавитися у влади Білорусі, Придністров’я чи фігурантів «списку Магніцкого» з Росії.