Ворожа політика Дональда Трампа щодо трансатлантичних союзників і його догідливість Росії змушують європейців суттєво зменшити свою залежність від США у сфері безпеки. Однак заяви глав європейських урядів про наміри масово переозброїти Європу в найкоротші терміни навряд чи підкріплені політичною реальністю. ЄС усе ще залишається розділеним, коли йдеться про прийняття чітких спільних стратегічних рішень. Наприклад, загальноєвропейські оборонні інвестиції у розмірі 800 мільярдів євро, запропоновані президенткою Європейської комісії Урсулою фон дер Ляєн, були миттєво відхилені такими країнами-членами ЄС, як Іспанія та Італія.
Прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес, наприклад, непохитно наполягає на тому, що ЄС — це передусім «політичний проєкт м’якої сили». До того ж, на відміну від східноєвропейських країн, Росія не є найбільшою загрозою для Іспанії. Таким чином, відповідь на питання фон дер Ляєн про те, «чи готова Європа реагувати настільки рішуче, наскільки цього вимагає ситуація», поки що є невтішною.
Однак, якщо Європі не вдасться якнайшвидше позиціювати себе як політичний та військовий фактор сили на світовій політичній арені, вона ризикує стати пішаком у руках агресивних авторитарних режимів. Держава-агресор Росія вже активно використовує всі важелі дезінформації та саботажу, щоб підірвати готовність європейських суспільств до самозахисту. Однак китайський режим також намагається скористатися розгубленістю європейців щодо розриву зі США, представляючи себе як більш надійну альтернативу у торговельній політиці. З огляду на тарифи, запроваджені Трампом, китайський диктатор Сі Цзіньпін активно переманює європейські бізнеси та політиків, переконуючи їх у перевагах розширених ділових відносин з Китаєм.
Сумнівно, що європейські політичні та економічні еліти зуміють встояти перед цими спокусами. Але ще більша економічна залежність від тоталітарного Китаю також значно посилить його політичний вплив на долю Європи.
На тлі цього агресивного шарму Китаю нещодавно стало відомо, що адміністрація Трампа має намір надати пріоритет військовому захисту Тайваню та інших країн Південно-Східної Азії від можливої китайської агресії, тоді як Європа в разі нападу Росії в основному залишиться напризволяще. Таким чином, загрожує стати реальністю головна стратегічна мета, яку завжди переслідували Росія і Радянський Союз — витіснити США з Європи, щоб домінувати на всьому континенті.
Нещодавнє запевнення США у військовій підтримці, можливо, принесло короткочасне полегшення Тайваню та Японії. Проте, вибіркові прояви солідарності з демократіями, яким загрожує небезпека, лише сприяють зміцненню глобальної осі автократій у їхніх спільних зусиллях, спрямованих на знищення демократичної цивілізації в цілому. А з огляду на те, як Трамп поводиться з Україною та своїми європейськими союзниками, впевненість у дотриманні обіцянок про підтримку з боку Америки, швидше за все, буде стриманою і в Азії.
Тим більше, що Трамп неодноразово висловлював своє захоплення автократом Сі Цзіньпіном. Якщо «угода» з китайським режимом в якийсь момент виявиться для нього більш вигідною, ніж конфронтація з ним, азійські союзники США також можуть швидко опинитися за бортом. Той факт, що Трамп одночасно з обіцянками захистити їх від китайської агресії наклав на них високі штрафні мита, не обіцяє нічого доброго.
Надії на те, що Європа зможе протистояти наступу ворогів демократії, зараз ґрунтуються на формуванні «коаліції охочих», яка має продемонструвати рішучий прогрес в озброєнні України та розширенні європейських оборонних спроможностей. Однак уряди, які мають стати фундаментом такої коаліції, аж ніяк не можна назвати стабільними. Якщо президент Франції Еммануель Макрон, який має серйозні внутрішньополітичні проблеми, взагалі протримається до кінця свого президентського терміну, існує ризик, що на виборах 2027 року до влади прийде Марін Ле Пен або інший кандидат від проросійського «Національного об’єднання». У Великобританії права націоналістична партія Найджела Фараджа дихає в спину керівній Лейбористській партії в опитуваннях. А в Німеччині партія АдН (Альтернатива для Німеччини), афілійований партнер Кремля, близька до того, щоб стати найсильнішою партією.
Після того, як Угорщина та Словаччина вже перетворилися на російські форпости в ЄС, захоплення австрійського уряду пропутінською АПС (Австрійська партія свободи) вдалося відвернути в останню мить. У своєму геополітичному середовищі ЄС роками втрачає позиції перед російським експансіонізмом. Білорусь була інкорпорована Росією, а тепер Кремль взяв під свій контроль і Грузію, кандидата на вступ до ЄС. Демократична Європа здебільшого стояла осторонь. Тому не дивно, що президент Туреччини Ердоган, вочевидь, також вважає, що настав час остаточно ліквідувати демократію в його країні.
Щоб зупинити цей занепад, демократична Європа повинна зараз подати рішучі сигнали власної сили. Це включає негайне масштабне збільшення військової допомоги Україні, відповідне активне стимулювання європейської оборонної промисловості і розгортання потужного контингенту з 300 000 військовослужбовців, який може бути розміщений на кордоні НАТО з Росією і залучений для захисту лінії фронту в разі припинення вогню в Україні. Однак це також включає політичні заходи, як-от конфіскація російських активів, заморожених в Європі, і позбавлення права голосу путінського поплічника Орбана в питаннях політики безпеки ЄС. Європа повинна визнати, що пора діяти вже зараз. Інакше може стати надто пізно.