Для великих завоювань потрібні великі концепти, потужна ідеологія з привабливою для мільйонів людей системою гасел. Навіть тоталітарні режими не можуть тривалий час існувати, спираючись тільки на фізичну силу. Вони потребують не лише терору, а й догми і дива, себто якогось масового вчення, що повинне дати відповіді на багато запитань із претензією на їх істинність і запропонувати загальну мрію, ідеальну візію найближчого й віддаленого майбутнього. Колишні в’язні соціалістичного табору, переживши цілковитий крах примусової комуністичної утопії, кинулися на Захід, щоб приєднатися до реально втілених ідеалів прав людини, свободи, правової держави, соціального суспільства тощо. Зрозуміло, що з «позиції вічності» ці ідеали також ще аж ніяк не ідеально втілені в життя і в західному світі, однак є надзвичайно промовистими в демонстраційному ефекті з досягненнями (а над усе з ціною тих досягнень!) тоталітарних систем.
Жодна фізична сила, якщо вона претендує на домінування у світі чи великому регіоні, не може бути мовчазною, завжди потребує певної програми, якоїсь маніфестації своїх сенсів і пропозицій, як кажуть, urbi et orbi. Зрештою, йдеться не тільки про виправдання своїх дій перед іншими, а й про необхідність самовиправдання, пояснення самим собі, що і в ім’я чого робиться, чому вчиняти саме так, а не інакше.
Отже, за масштабних геополітичних планів не можна обійтися без певної політичної філософії, з якою треба звернутися до спільників та опонентів, до прихильників і супротивників. За деяких обставин через свої теоретично-пропагандистські чесноти така філософія може сприяти експансії чи через свої хиби, недостатню конкурентність підважувати її.
Читайте також: «Русскій мір» як технологія
В історії Росії було кілька етапів теоретичного обґрунтування експансіоністської хтивості, виправдання нестримного гону до збільшення своїх меж і прагнення панувати над світом, диктуючи йому свої уявлення про політичну норму й належний глобальний устрій.
Коли Москва щойно сформувалася і почала виходити з північно-східного ведмежого кута Європи, програму її дій окреслив монах Філофій: «Два Рима падоша, третій стоит, четвертому не біть. Москва – третий Рим!». Ішлося про те, що Московія мала претензію на роль гегемона всього східнохристиянського світу після краху Візантії, що впала під ударами турків. Ішлося про наміри вести жорстоку боротьбу проти західного християнства, проти ісламу, претендуючи на місце однієї із супердержав тогочасної ойкумени. Теза Філофія майже два століття була орієнтиром для московської еліти.
На початку ХІХ століття виникла необхідність в усвідомленні внутрішніх ідеологічних основ імперії, що забезпечували б її міцність, без якої не можна було виконувати зовнішні геополітичні завдання. Такі основи запропонував міністр народної освіти граф Уваров у його знаменитій тріаді: «Православие, самодержавне, народность». Більш чи менш вдало ця тріада цементувала імперію і виправдовувала її завоювання аж до 1917 року.
А тоді прийшла велика міжнародна соціальна утопія «Пролетарі всіх країн єднайтеся!», приватизована Росією, що охоче взяла на себе функції центру світової революції та столиці прогресивного людства. Утопія аж ніяк не суперечила російській імперській традиції. Як дотепно висловився один із більшовицьких ватажків, міжнародний авантюрист Карл Радек: «Не вийшло у нас із третім Римо, вийде з Третім Інтернаціоналом!». Справді, пропаганда соціальної справедливості, влади, що нібито належить трудящим, такого собі Царства Божого на Землі, вітчизни пролетарів цілого світу дала Москві мільйони щирих «корисних ідіотів» (за висловом Лєніна) у багатьох іноземних країнах, а розвідці ЧК – ГПУ – НКВД – КГБ – тисячі агентів-ентузіастів, що вважали тоталітарний СРСР утіленням найкращих мрій людства. Досить згадати, що знаменитий суперагент КГБ британець Кім Філбі, який належав до аристократії Сполученого Королівства, вступив у контакт із радянською розвідкою через те, що був фанатичним симпатиком червоної Москви, як і його друзі з так званої кембриджської п’ятірки.
Читайте також: «Русскій мір» у натурі…
Кілька десятиліть Кремль міг залюбки маніпулювати багатьма західними інтелектуалами лівого ідейно-політичного спрямування. Серед них і доволі значні постаті європейської культури: Бернард Шоу, Ліон Фойхтванґер, Анрі Барбюс, Луї Араґон, Ромен Ролан та ін. Розчарування в цих колах почалося тільки після придушення радянськими танками Празької весни 1968 року. Проте «корисних ідіотів» (і необов’язково лівих) там і дотепер вистачає. Однак це явище, на відміну від часів СРСР, уже не є масовим.
Крах комуністичної утопії став і крахом глобального світового впливу Кремля. Нині відчувається драматичний для Росії вакуум ідей, який аж ніяк не можуть заповнити наближені до російської влади «міські божевільні» на кшталт Дуґіна і Проханова з їхнім ідеологічним шаманством. Максимум можливого – убого-провінційний вузьконаціональний концепт «Русского міра», з яким навіть не до кожного етнічного росіянина можна достукатися, а що вже казати про Балтію, Центральну Азію, Закавказзя, Україну… Цього замало для домінування не те що у світі, а й на пострадянському терені. Москва ще може якийсь час поспекулювати на сліпоті (що вже демонструє ознаки іронічності) Заходу, що і далі вважає Росію демократичною державою, попри диктатуру спецслужб і фюрерську автократію Путіна. Проте загалом сьогодні Москві залишається тільки безідейне банальне насильство і не менш банальний підкуп. Одна на Заході ці речі спрацьовують нині, як і сотні років тому. Дається взнаки досвід ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ, збагачений досягненнями традиційного російського імперіалізму й антизахідництва. Путін експортує корупцію на Захід і робить це доволі успішно, як раніше Російська імперія, а Захід, як і раніше, охоче корумпується.
Офіційний Петербург використовував підкуп іноземних громадсько-політичних і культурних авторитетів ще з початку ХVIII століття (хоча Московія і раніше цим не гребувала). Цікаво, як ця країна змусила Європу відмовитися від традиційного найменування «Московія» і перейти до бажаної для неї назви «Росія».
Читайте також: «Русскій мір»: маразм міцнішає…
Царський посол у Парижі Волков запропонував Пєтру І змінити негативну думку французького суспільства щодо Росії, підкупивши редакторів газет. Для позитиву вважали за потрібне найняти з десяток головних журналістів і письменників, які зобов’язувалися писати відповідні апологетичні статті. Наприклад, класик французької літератури Фонтенель створює текст «Похвала Петрові!». Не соромився заробляти на лестощах навіть Вольтер і сам визнавав, що у своїх писаннях на російські теми поводився як «досконалий облесник». Його співвітчизник д’Аламбер дав таку оцінку «російським» творам філософа: «О Боже мій, справді цей восьмий том Вольтера (що містить «Історію Пєтра І») викликає огиду низотністю і плюгавістю своїх похвал. Дійсно, варто мати щорічну ренту в 10 000 ліврів, жити у вільній країні й написати таку історію!». Французи підозрювали, що в творенні цієї «історії» брали участь петербурзькі цензори. Великий філософ і письменник у цій справі показав себе вельми цинічною людиною, бо не мав ілюзій стосовно Росії і в 1760 році висловився про неї так: «Звичаї там такі самі важкі, як і клімат, заздрість до чужинців гранична, деспотизм безмежний, суспільство нікчемне».
Єкатєріна ІІ з метою адаптації до своїх інтересів французьких енциклопедистів купила за 15 тис. ліврів книгозбірню Дені Дідро і призначила його пожиттєво завідувачем цієї бібліотеки з виплатою 1 тис. ліврів щороку. Денні Дідро! А ми кажемо про екс-канцлера Німеччини Ґергарда Шредера… Вольтер писав, що Єкатєріна ІІ зробилася «справжньою добродійкою Європи».
Український дослідник в еміграції Павло Голубенко писав: «Таємна російська поліція, або «ІІІ Отделение Канцелярии его Императорского Величества», тримала за кордоном своїх спеціальних агентів, завданням яких було вміщувати в іноземній пресі відповідні пропагандистські статті про Росію, підкуповувати з цією метою редакторів газет і журналів». Одним із таких агентів був Яков Толстой, про якого російський посол у Франції писав шефові жандармів Бенкендорфу: «Він міг би тоді обробляти пресу, так би мовити, під шумок, а ті зв’язки, які складуться в нього силою самого його службового становища, значно полегшать йому можливість здобути вплив у літературних колах». Сам Толстой вважав, що у взаєминах із французькими журналістами й редакторами треба «діяти шляхом обіцянок нагород і тепер же роздавати їх деяким особам, які зробили послугу нашій справі». У Петербурзі намагалися використати за певну суму в інтересах своєї пропаганди навіть Оноре де Бальзака, проте, Минуло понад 200 років. Що змінилося в Росії і що змінилося в Європі? Хіба що ціни, суми гонорарів… Євразійські ціни, як і раніше, перемагають європейські цінності. І це найбільша проблема сучасного людства.