Уряд у Києві намагається протистояти "нелегальній міграції" через Україну до Європейського Союзу. Уряд у Мехіко несамовито бореться з мігрантами, які прагнуть перебратися через Мексику до США з південних країн. В обох випадках значна частина мігрантів "осідає" в країні, що мала стати для них транзитною, – не змігши пройти останній, найскладніший кордон.
Коли я був у Мексиці, то на південному її кордоні зустрічав на вокзалах багато людей із Гватемали, Гондурасу й навіть країн Південної Америки. Не повірите, але між ними й мексиканцями є різниця – незважаючи на одну расу. І внаслідок державної пропаганди боротьби з "нелегальною міграцією" виникає справжній расизм. В Україні – не в останню чергу через ту ж «нелегальну» риторику – теж виникає расизм. І українці так само застосовують подвійні стандарти до чужинців, забуваючи, що й наші родичі чи, принаймні, земляки десь зазнають подібного ставлення.
Самі ж мексиканці – як і українці – теж намагаються виїхати на заробітки. Перші – до США, другі – до Євросоюзу. Там з ними (і з нами) теж борються як із нелегальними мігрантами. Як Україна, так і Мексика є країнами варварської стадії капіталізму. Наші капіталізми навіть не намагаються вдавати, ніби мають людське обличчя.
Коли я жив у Мехіко, там саме спалахнув скандал довкола протестів у містечку Атенко – його аналогом за станом і розташуванням можна вважати Ірпінь під Києвом. В Атенко протестували місцеві жителі, в яких забирали їхню споконвічну землю – під тим приводом, що вона, мовляв, не родюча. Ну, не зовсім забирали. Скуповували за «прийнятною ціною» – близько шістдесяти центів за квадратний метр. Люди землю віддавати не хотіли: тож приїхала поліція й жорстоко їх побила, було навіть кілька вбитих. В Україні міліція теж часто-густо стає на бік ласих до землі бариг.
В Україні 2004 року протестували проти фальсифікацій під час президентських виборів. Коли я жив у Мексиці в 2006-ому, там відбувалося щось подібне. Кандидат від влади набрав буквально на кілька сотих відсотка більше, ніж кандидат від опозиції. Щоправда, мексиканська влада тоді вистояла. Але різних кандидатів, як і в нас, підтримували різні регіони країни – тільки в Мексиці це були Північ і Південь.
В обох випадках за кожним із "народних кандидатів" стояли найбагатші люди країни. Так, кампанію опозиціонера в Мексиці спонсорував Карлос Слім – той, що в соціально бідній країні примудрився стати найбагатшою людиною планети, випередивши, за даними журналу Forbes, навіть Білла Гейтса.
В обох країнах дещо краще можна жити в столиці. Якщо в Києві живе близько 4 мільйонів із 48-ми,то в Мехіко й узагалі – 25 мільйонів зі ста.
Є й відмінності. По-перше, в Мексиці кращі дороги та швидший інтернет. По-друге, ми намагаємося бути європейцями, а мексиканці навіть не пробують стати грінго. Зате, на відміну від добропорядних європейців і американців, у наших країнах – Україні та Мексиці відповідно – є майже правилом доброго тону ставитися до влади зневажливо.
У Латинській Америці я прожив рік. І дійшов твердого переконання: мексиканці – та й інші латиноамериканці, яких я бачив, – значно ближчі до нас, ніж європейці й американці. Подружитися з половиною містечка в Мексиці так само легко, як налагодити контакт з людьми в моїй рідній Коломиї. З тобою поділяться всім, що мають.
Коли після Мексики я ще півроку прожив у США, а потім повернувся додому й побачив, як дядько напідпитку запросто сцить посеред вулиці, – то ледь не заплакав від розчулення. У "них" такого нема. У нас – і в латиноамериканців теж – запросто.
І якщо хто вважатиме, що цими порівняннями я якось ображаю Україну – дарма. І якщо хтось хоче бути європейцем – будь ласка. А я люблю Україну. І люблю Мексику. Тому що в нас усе якось живіше, як на мене.
В США зараз ціла пошесть – американці в пошуках одчайдушної свободи тисячами кидають благополучну батьківщину й перебираються до непередбачуваної Мексики. Багатьох я зустрічав, з одним таким мешкав разом – під одним дахом із мексиканцями. Може, незабаром до нас поїдуть ті, хто втомився від Євросоюзу. Підозрюю, що такі вже є – просто в чужій країні людина зазвичай спостережливіша, ніж у рідній, і я цих «наших» європейців ще не помічаю.