Євген Пашковський — визначний український прозаїк, автор п’яти романів, лауреат Шевченківської премії 2001 року. Належить до так званої «Житомирської літературної школи». Нещодавно в видавництві «Komubook» вийшов його роман «Осінь для ангела», який до цього друкувався тільки частинами в періодиці, а окремою книгою — в 2006 році накладом у 2 примірники. Понад двадцять років тому Євген Пашковський відійшов від художньої літератури, але радо погодився відповісти на питання Тижня.
— Чи можна сказати, що пам’ять — головна тема ваших романів? Пам’ять була важлива для модерністів Пруста і Джойса, чи це робить вас теж модерністом?
— Так, але це надто спрощено. Існує загальна духовна пам’ять і її інструмент, духовний розум. Ідеться про певну частину мозку. Ті, в кого вона активована, мають об’ємну пам’ять. Вони все, все запам’ятовують, але не як відеорегістратор, а в діапазоні п’яти почуттів і внутрішніх почувань, відомих як інтуїція. З цього складається об’єм інформації, що переважає планетарну. Перший з названих нею володів. За Джойса не певний. Були інші. Це не обов’язково письменники. Людина з такими даними мозку — супергеній, перед яким блідне калічний ШІ. Вона може вловлювати й аналізувати те, що не підвладне нікому, окрім Бога. Ось чому творчість певних авторів така притягальна. В ній є неперевершене, недосяжне нікому.
Увесь модернізм — у розвитку певних здібностей упродовж попередніх життів.
Тому письменництву неможливо навчитись. Це дар не одного, а сотень життів — тривалої праці в галузі слова, вербалізації досвіду. Тому письменники постають нізвідки, як правило, без жодної літературної освіти, і з першого абзацу пишуть наповал. Як ніхто досі не писав. Це можливо тільки з причини великого попереднього досвіду. Я знав літературознавців, знавців усієї світової й української літератури, великих критиків інших (живих тоді класиків) умільців говорити про літературу парсеками, але неуків зв’язати одне прозове речення. Вони вважали себе великими прозаїками. Але яскравого речення не могли написати. Бо цьому неможливо навчитись.
Треба знати все найкраще з написаного до тебе. Треба мати немислимий лексичний запас і відчуття півтонів слова. Бути словотворцем. Написане правильно, скелетною мовою, мертве. Словом треба жити, як молекула в космосі. Словом треба жити, як останнім киснем в безживному середовищі. Воно має бути надсмислом життя. І настає момент, коли Слово дихає творцем, а не письменник пише ним. Той, хто знає наперед, що і як писатиме, не письменник. Як і той, хто володіє куцим словарним запасом. Ним пише не слово, а механіка, пише не Любов, а его, виходить кострубатість. Особисто я читати таке не можу. Я відчуваю прозу з пів рядка.
Навіщо їсти будяки, коли є персики.
Література — мистецтво огранки Слова, а не торгівля штучними квітами.
Квіти духовно означають ніжні почуття. За що й подобаються жінкам.
Огранена думка, а не показ штучних почуттів, є чистою справжньою поезією.
Її немає в тому, що зветься поезією.
Любов, Енергія є в тому, що не записано верлібром чи сонетом.
Запишіть їх прозою і там не буде нічого.
Поетична проза є верх літератури.
Як наука не стоїть на місці, так не може стояти й стилістика словесності. Але питання глибше від просто приналежності до вигаданих критиками течій, від надуманих класифікацій. Суть у тому, щоб навчитися дихати словом, відчувати його, як орлан повітря, і слово несе саме. Слово — насамперед музикопис, а не ідентифікація, приналежність до групи, носій інформації. Хто думає так, ковзає по поверхні. Думати про слово так, думати так про літературу — думати про зорі, як про пісок на небі. Слово, Енергія Любові в ньому — найвічніша й наймогутніша субстанція. Тому руйнує імперії, народжує світи і переживає світи. Якщо проглянете історію, побачите, що все народжувалося саме так, з чистого слова, думки. Серйозний світ серйозно ставиться до слова. Дурний, передпогибельний, не ставить ні в що. Тим і гине.
Чим ближче крах імперій, тим гірше ставлення до слова.
В Слові, як відомо, Бог.
Чим ближче крах імперії, тим гірше ставлення до Бога.
Що вписане в людину, тим вона й живе, і дійснить його.
Людина є ходяча книга, але зараз мало хто це розуміє.
По ставленню до слова легко можна визначати ступінь духовності суспільства й життєздатності системи. Там, де читають багато і складної літератури, не читва, там буде розвиток. Де спад читальності, завжди занепад. Жодною економікою його не поправити. Ненапружений колективний мозок гине, а разом з ним і його система, цивілізація. Ми в долині процесу.
— Критики називають ваш стиль постмодернізмом і неомодернізмом. Як би ви визначили власний стиль?
— Це питання до критиків, які, щоб вдавати себе розумнішими, ліплять на автора свої наліпки. Письменник не має думати над визначенням його письма. Це, можливо, цікаво критикам, літературознавцям, але не йому. Його цікавить найточніше передання досвіду, узагальнень, якими володіє тільки він. Література є вербалізацією духу свого часу. Сам досвід, сама матерія прагне себе виразити, відобразити, перенести у вічну категорію. Наскільки письменник підготовлений попередніми життями, настільки він якісно може передати невловиме нікому. Талант — вигадане поняття. Є маса талантів замолоду, які не досягають нічого. Правда в особливостях мозку і його енергоємності. Дехто з перших спроб пише геніально, дехто, з великим літературним досвідом і літосвітою, — ніяк. Умовний талант передбачає сукупність факторів. Перший з яких, творильна Енергія. Другий: велике жадання стати письменником, велика любов до слова. Глухий, байдужий до слова, ніколи ним не стане. Нечулість слова не дозволяє підкорити стихію словесності. Написане мертвою мовою мертве духовно. Безбарвна, безживна, гербарійна мова корисна для інструкцій і вбивча для літератури. Наліпки модерністів/традиціоналістів штучне протиставлення, щоб приховати суть і робити з одних геніїв, з других — нездар, відсталість. Як правило, усе навпаки. Про слово треба мислити не категоріями модерну, а його наповненості, суті, енергетичного посилу. Чи воно підносить. Чи приземлює. Чи є в ньому Любов, Життя? Чи нема нічого, крім сюжету. Чи світ після нього бачиться краще? Чи ще тупіше й приземленіше, як було. До слова, літератури треба ставитися як до вербалізації всього досвіду певного часу, а не викрутасів заради успіху й слави. Це не ковзання на льоду. Принаймні я так ставлюсь.
— Одна з монографій про вашу прозу має назву «Естетика смерті» — чи загалом смерть для вас естетична чи більш етична проблема?
— Це назва монографії, а не епіграф до творчості, який поставив я сам.
Смерті як такої нема. Так в чому може бути естетика того, чого немає?
Естетизації смерті — одна із форм демонізації життя.
А та і собі служить комерціалізації.
Людей зваблюють жахами, страхом і непогано наживаються на тому.
Якщо ти знаєш, що смерті нема, то сама ця проблема тобі не проблема.
Мене не цікавила смерть, а перехід у вічність, життя там і знову життя.
— Чим для України і світу стала Чорнобильська трагедія?
— Нічим.
Я довго намагався зробити цей досвід світовим, вбачаючи в ньому світову предтечу. Світові ж ця трагедія була потрібна, як і наша нинішня.
Що й зіграє дзеркальну відповідь.
Я був автором ідеї зробити Чорнобиль світовим брендом.
Писав доповідь в МЗС десь в 1992.
Ідею вкрали й використали для збагачення під видом будівництва саркофагу.
Близько десятиліття писав роман, де Чорнобиль — набатна тема [«Щоденний жезл»].
Його ніхто не почув. Не переклав. Не провідчув загрози.
Для світу ніщо не важливіше від футболу і гедонізму.
Бути ідіотами і довго всидіти на ядерній бочці неможливо.
— Які, на вашу думку, складові українського світогляду, питомі риси українського характеру? Чи визначає українську душу боротьба християнства і язичництва? Чому так багато людей зараз цікавляться поганством і магією і розчаровуються в релігії?
— Я не спеціаліст з етнопсихології. Я пишу картину життя, а не окремі риси. Тих, хто писали риси, без мене вдосталь. Це треба питати в них.
Бог і релігія — різні величини. В тому, що багато хто щось робить, чимсь цікавиться, нема ознак істинності, як і того, що так буде вічно. Подивіться на вірування й уявлення двісті років тому. Я жив у різні часи і в кожному з них казали: так правильно! ми правильні! так буде вічно! Де те правильне й вічне нині? Де ті системи і та загальна думка? А вони були стократ монолітніші. Тисячокілометровий бетон! Ніхто й помислити не міг, що він розпадеться. Я пам’ятаю Київ з 1979-го, де все було комуністичним і, відповідно, російськомовним. Я, молодий поет, спілкувався українською і хотів, щоб мене не принижували за це. На кожному квадратному метрі все говорило інакше. В кожному магазині, автобусі, гастрономі вимагало: «Гаварі, скатіна па чілавєчєсткі». Я хотів прав для мови, і з цього бажання, думки, постало те, що ви маєте. По всій Україні. Нема нічого сильнішого Думки. Усе твориться великою Богозарядженою Мислю. А не чиїмись цікавинами поганством.
Те, що люди перестали цікавитися Богом, ознака їх оземлення, згасання мозку внаслідок спаду Енергії. А не відсутності Бога. Людина вірить настільки, наскільки приймає Бога. Наскільки лампочка приймає енергію, настільки вона й світить. І навпаки: не маючи струму, нічим не світить. Чим тут гордитись? Віра й невіра — це суто технічний процес. Особливості роботи мозку на вищій Енергії.
Питанням віри чи невіри Бога не злякати.
Питання віри чи не віри, це для людини, а не для Нього, питання життя і смерті.
Це тут всі надто борзі; попавши туди, борзометр падає.
Це тут можна гордитьсь: лампочка не світить, мозок не працює.
Точніше, жевріє на останньому піввольті.
Там такими забиті пекла, вже є мільйони свідоцтв.
Може хто не знає, думаючи, що він дуже сучасний, то ця сучасність вже є відсталість.
Віра й невіра — це суто технічний і водночас планетарний процес. Ми в долині Синусоїди Енергії, на її підйомі, вже дуже скоро почнеться обернений процес і релігійні пробудження. Долина Синусоїди, вона ж Долина смерті, долина Мегіддо, є місцем (читай станом) останньої Битви Добра і Зла. Воно тим і прекрасне, що на цьому етапі, на низькій енергії, з людства випирає все найгірше. Наспадковане за віки. Істоти, як і території, є носіями багатовікової пам’яті. На низькій енергії вона починає активізуватись. Все гірше, всі негативні мислеформи — лізти в голову і правити людиною, територією. Якщо цей досвід не переоцінений, не розкаяний, він стане панівним. З цієї причини історія рухається ніби по спіралі. Це, як правило, процес розпаду: ми знаходимося в ньому вже близько сорока років. Але це момент позбутися віджитості й негативу. Ось чому я виступав за люстрацію 34 роки тому, але її пізно провели. І не в тому обсязі. В 1990, 1991-му слова такого боялись і ніхто його не знав з т. зв. борців з комуносистемою. І що в результаті перемогло? Якби це зробилось вчасно і до влади прийшло моє покоління, не було б ні війни, ні горя. Правляча геронтократія передала владу тим, хто до неї не підготовлений. Про ступінь чесності й відповідальності говорити дико. Це онкосистема з онкоелітою, більш вражена ніж попередня.
Доречно сказати, що як є періоди розпаду, так є і правителі розпаду. Без перших не має других. Перші — це посутньо всі з часу Андропова. Ляпанням язиками нічого не зміниш. Мають бути підготовлені інші, націлені на добротворення. Після розпаду настане період творення і прийдуть політики-творці з надновими ідеями. А не пустобрехи, облесники й глитаї. Те саме в науці й усіх сферах творення.
На витравлення Бога робиться, як завжди, багато, але нічого не вийде. Повинен розчарувати робітників. Вони навіть не уявляють, як Бог знає кожну думку, а не те що намір, дію. Витравлення Бога — найвдячніша справа для самогубців. Це спроба мікроба затьмарити собою Космос і більше: Велику Надкосмічну Людину Бога. Людину в якості Інформи [енергоінформації у вигляді форми]. Уявлення про Бога як про собі рівного — друга велика спроба самогубства. Усе це походить з неправильного уявлення про свій масштаб і Його. МИ ВЕЛИКІ. Це зміщення внаслідок егоїзму. Потьмарення на собі. Бог приведе до правильного масштабу.
Цьому поколінню належить пройти таке, що всі взнають свій масштаб і Бога. Тільки не треба тоді кричати. Треба вчасно знати свій масштаб і Його. І не робити те, що дратує Його.
З цього досвіду людство й почне нову еру.
— Ваша проза здебільшого, попри поодинокі діалоги, монологічна. Це голос автора, оповідача чи всевидящого ока?
— Це голос часу, в якому вплетено різноголосся тисяч оповідачів. Сукупний досвід, те, що складає четвертий вимір, інформаційний світ. Світ медій, який привласнив собі таку назву, бліда подоба його. В тому внутрішньому світі існує вся інформація. Література, на мій погляд, має відповідати цій максимі: втиснути максимум досвіду в мінімум знаків. Сюжетна, діалогічна, характерологічна література — різновиди спроб привернути увагу. Для глибокого читача це не важливо. Його затягує не примітивна маніпуляція вигаданим сюжетом, персонажами, колізіями, а сам плин оповіді, магма слова. Ви ж коли дивитесь на вогонь, нічне небо, не бачите в них примітивної театральності, попробуйте переповісти їх поезію. Передати не враження почуттів, а процеси, що відбуваються в них. У всесвіті гинуть сонцесистеми і ніхто не знає їхніх трагедій. І навпаки, люди приписують велич і трагізм тому, що таким не є. Для правильного мислення має бути правильний масштаб і послідовність: Бог, Всесвіт, людина/земне. Мислення догори раком, яке існує тепер, робить Бога ніким, диявола усим. Людину й земне — епіцентром Всесвіту. Планета в масштабі Бога менше атома. Істота, яка є меншеатомністю, може цікавитись хоч магією, хоч поганством, хоч самобожієм, це нічого не міняє в цій послідовності. Людина, яка відчуває тільки земне, буде з земного ліпити бога. Про це Суть Першої — головної — Заповіді: творення інших богів [Вихід 20:1-5]. Усі, хто хотіли допекти Бога, допекли себе. Достатньо пам’ятати цей масштаб.
Правильне розуміння Заповіді: Бог — пріоритет.
Живи так — і не матимеш горя.
— Які сучасні українські письменники змогли вас зацікавити? Що для вас визначальне з української і світової класики? Без знання яких текстів сучасний читач не зрозуміє прозу Пашковського?
— Я відійшов від художньої літератури чверть віку тому. Часу й можливості її читати обмаль. Я працюю над своїм по 10-18 годин. Читати художні тексти з інтернету — не в моєму смаку. Книги до мого місця життя не доходять. Судити з минулих читань і особистих знайомств було б несправедливо. Звичайно, в мене є свій перелік імен і речей, які я вважаю еталонними. Це письменники сугестивної прози. Перелік був би дуже довгий.
Мою прозу не зрозуміти без подальшого. Я написав понад 170 томів. Те, що відомо і буде видане при житті — крапля в морі.
— Чи є в українській культурі конфлікт села і міста як світоглядів?
— Це ще одна вигадка критиків і культурологів. Які знаходять собі теми, аби все спримітизувати, розсварити і роз’єднати. У нас є одна література і один народ. Вони, як і нація, породжені одною вібрацією території, ким би себе хто не представляв. Є певні територіальні відмінності, але вони нічого особливого не значать. Дивлячись відсторонено, є один досвід, одна картина в різному забарвленні. Ви ж не рвете карту тільки за те, що вона складається з міст і сіл, наших і не наших. Життя — це не футбол. Хто спрощує і розділяє, займається шахрайством. Література, великі ідеї, як великі гроші — вони або є, або нема. І скільки не підробляй, не поможе. Я ці підробки бачив, скільки живу. Так от, часто ті критики, які хочуть просунути своїх авторів, відсутність грошей видають за гроші. І всі, кого вони тягнуть за вуха, нічого не написали. На жаль. Вони розслаблені егоїзмом і вбиті триразовим харчуванням. І щоб далі підтримувати цей спосіб життя, мусять писати нижче можливостей. Те ж саме і з боротьбою міського і сільського світоглядів. Один прогресивний, а другий відсталий, рустикальний. Я цю маніпуляцію спостерігав 40 років. І знаю ким і для чого вона нав’язується. З метою меншовартості й селюковості нашої літератури. Ширше — народу. Звичайно, тут є великі досягнення. Досі, навіть в стані війни, української літератури ніхто не чув і не знає. Мене не мучить славолюбство. Мені не байдуже ставлення до України-села з боку цивілізаторів. Класова ненависть, тільки на світовому рівні. Тому я проти умисного поділу на сільську і міську літературу. Викиньте на смітник Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного… І залиште одне карнавальне, іржачне культуроподобіє і спільноту дебілів. Яка різниця, звідки вони? Врешті вона й поглине своїх творців. Навчіться цінити й просувати своє як інші народи. Час, коли спорт, політика, економіка були головними, скоро увірветься. І буде знову так, як у правильній послідовності.
Розподіл на дєрєвєнщіков і городських накинутий з російського літературознавства. З явища пізнього соцреалізму. Одних, які писали про село, висміювали за їхню спрямованість, а других хвалили і превозносили, ставили за приклад. Село, на думку одних, мало індустріалізуватись, зникнути. Дєрєвєнщіки робили страшний злочин тим, що оспівували патріархальність. Дєревєнщики були популярні і підривали загальну тенденцію урбанізації. Потім цю вигадану дискусію, цей розподіл з метою владарювання, перенесли на наш ґрунт. Яка різниця, якою фарбою малює художник? Яка різниця, про що людина пише. Важлива якість, а не обгортка. Різними розподілами, наліпками, обгорткою підміняють суть. Сільська тема не кримінал, а міська не благочестя. В майбутньому людей розрізнятимуть не за приналежністю, а згідно Закону людини: людина від людини відрізняється енергоємністю мозку і від того залежать її здібності і якості. Все решта називається стравленням. Розподілом з метою панування.
Розподіл на модерністів/традиціоналістів, міських/сільських є расизмом на ґрунті культури. Як видно з історії, мале, принижене, буцімто відстале, з незбагненних причин перемагає умовно розвинуте, велике, те, що величається собою і превозноситься над іншими. Згадайте історії Риму і варварів, імперій і колоній, Русі і Чингісхана. Енергоємне, пасіонарне витісняє енергетично мертве і тому віджиле. Парадокс в тому, що мертве енергетично і надмірно фізичне впадає у велич, зверхніє і принижує підготовлене йому на зміну. Про це ж конфлікт Саула і Давида [1 Царств 18-31]. Це процес, постійно присутній у політиці. В житті великих масштабів. Велич, приниження є духовне вбивство. І викликає відповідну реакцію на енергетичному рівні. Існують Закони регуляції, які впомірнюють це. Інакше б кожна людина, система посягала на владу Бога. Людина, система, що впадає у вавилонію — підміну собою Бога — знищується. Превознесення над Богом — історія про башту Вавилону — не проходить дарма.
— Від кого, на вашу думку, походить творчість — від Бога чи від диявола?
— Від обох.
Є люди — творіння диявола. І люди — творіння Бога.
Їхня різниця в якості Енергії і її трансформації.
Відповідно, одні щось калічать з одного джерела, другі творять з другого джерела.
Як є час руйнації і творення, так є і культура руйнації і творення. Перша потім марнотніє, нецікавіє, гине, друга — перебуває умовно вічно. Творить нові й нові покоління. З цієї причини мені цікавіше читати Юлія Цезаря і Марка Аврелія, ніж написане позавчора. Слово, яке має субстанцію вічності, написане з великої Любові, передає її з сторінок. Воно підоймить над життям. Те, що приземлює, отруює життя. Понижує енергію. Що і є дияволом, вже в людині. Маса духовних, технічних, біологічних зусиль направлені нині на це. Знеструмити, приземлити, знищити людину через страх, ненависть і велич. Майбутній світ справедливості і добра буде дбати, як і імперія Риму, про субстанцію вічності і написане з неї. Про ті цінності й почуття, які роблять людину творінням Бога. Майбутній світ — світ людей космомислення, держава милосердя. В ній не буде нічого з того, що так убивається нині.
— Про що Ваш роман «Осінь для ангела»? В чому його актуальність саме зараз, в 2024 році?
— Роман друкувався ще в минулому столітті, в журналі «Українські проблеми». Написаний упочатку 1990-х. Три епохи в «Осені» злито в одну сповідь Часу. Сам Час, різноголоссям епох, промовляє через земного мовця, є портретом-емоцією, одним розлогим полотном. В романі зафіксовано час, про який складають легенди, знімають фільми, але вони ні скільки не передають його, настрою кінця 1980-х — початку 1990-х. То був найкращий час мого покоління. Час найбільшої обнадії і піднесення, яке потім тільки йшло на спад. З двома спалахами Енергії у вигляді Майданів. Одним з епіцентральних моментів роману є Грушівське Диво, яке було однією з найбільший подій в історії України. Не зауважене, замовчане тоді [26 квітня — літо 1987] і невідоме нині. Таке ставлення людей до Бога не прикрашає народ. Історія робиться Богом, а не збіговиськом з мандатами. Історія робиться в місцях акумуляції Богосили. Її сила розноситься малими людьми і породжує Заряд, який стає імпульсом до подій. Незриме очам — Енергія — стає зримим як велика зміна.
Уся історія пишеться нею, а приписується собі вихвалялами. Це ми, це ми зробили, тоді як це зробив Бог. Самозванці прийшли й приписали все собі. Усе породжує Заряд. Явлення в Грушеві було одним із таких. Воно змінило людей, які змінили історію. Загальна метафора є в передмові. В підтексті роману паралелізм: часів Златоуста і радянських часів. По ставленню до людини Бога зважувалася їхня любов до Бога. Одинакова безбожність — однаково безбожний світ — був зруйнований з волі Бога за їхнє ставлення до Нього. Ставлення до Бога зважується через ставлення до праведної людини. Суд Бога, відповідно, здійснюється по тому ж параметру. Це Закон Бога, якого не визнає і не хоче знати світ. За одного Бог знищує сотні мільйонів і їхні країни. Це в себе вони святі, у Бога — нечестиві. Порушники всіх Його Законів.
Тепер ця метафора поширюється на всю планету.
Кожен небоголюбний світ підлягає Закону Зрублення. Як такий, що суперечить Законам Бога і не приносить Йому Користі. В Євангелії цей Закон приховано поданий в історії, коли Бог прокляттям всушив смоківницю [Матвія 21:18-22]. Дерево, на якому Він не знайшов плодів добра, означає людей, які не роблять добра. Такі не потрібні Богові.
Ті, що не виконують Його Плану стосовно історії і побудови Божого світу.
Ті, що виконують свої плани і покладають життя на побудову свого світу.
Небожого, невідповідного плану Бога і розвитковій історії.
Кожен народжується з планом Бога, але не кожен творить його.
Сукупність своїх планів зупиняє історію, і тоді, Сам Бог, запускає її жорстокими методами.
Людина — інструмент Бога, а не своїх задоволень.
Ви не хотіли робити, Бог заставить.
Подобається вам чи ні, так було, так є, так буде. Людство в масштабах Бога менше мікроба на атомі Земля. Людина земна ніколи не уявляє свого масштабу через відсутність космомислення. І впадає в зарозуміння. Велич, помножена на себелюбов, роблять її більшою Бога. І ця мікроба щось із себе корчить, викобелює, холить свою пиху і самовдоволіє в ній. В тупому й наглому самовдоволенні продармовує Богом дане Життя, Його Любов-Енергію. Пускає Енергію на себе, а не принесення Користі Йому. Це і є диявольська себелюбов, Зло Зла в людині. Ніякий Бог — Інформаційно і Любов’ю, в якості Мудрості й Енергії, Сина і Отця — їй не потрібен. Так відбувається друге Розп’яття: убивство Бога в Чистому вигляді. Бог є Велика Надкосмічна Енергоінформаційна Людина і Вбивство частини Його Інформації і Енергії є Вбивством Бога Ісуса Христа. Це вбивство коїться через невіру, нехтування, невиконання Його Законів і Плану. Це у людей Ісус Христос — просто людина, маленька і безсила, як і вони. І звідти їхнє ставлення до Нього. У Бога ж Його Ім’я означає Любов і Мудрість, точніше: Божественну Любов і Божественну Мудрість: ось значення Ісус Христос в ангельському розумінні і закладеному Богом Смислі. І звідси ж зрозуміла суть Боговбивства, Другого Розп’яття, як і віддяка за нього. Щоб розуміти Бога, Його Силу і масштаб, необхідно володіти космомисленням. Трагедія в тому, що в природніх (земних) людей цього й на мачину нема. Вони не мислять вище родин, дітей, машин, всього земного й плотського. Воно їхній бог, їхній пріоритет, їхній смисл і наповнення життя. Вони іншого нездалі любити, чути й знати не хочуть. Бог для них ніхто і ніщо. Перша Заповідь — Бог є Все, пріоритет — не для них [Вихід 20:1-2].
Бог приходить і нагадує: хто Він і хто вони.
Щоб люди зрозуміли: хто Такий Він, а хто вони.
Без потрясінь, в своєму кублі, вони не зрозуміють цього.
Людина, народ, людство створені задля Користі Богу і дії на віддачу.
Створені як єдиний організм для сукупної Дії.
Для великого спільного Блага і розвитку історії.
Коли ж задіяний егоїзм і кожен діє задля себе-своїх користі, світ перетворюється в гризню інтересів, хаос і розруху. Зовнішня безбожність тільки сприяє цьому.
Язичнецький атеїзм — часів Златоуста — радянський атеїзм, часів героя роману, який ототожнює себе з ним — атеїзм постмодерну, нинішнього світу — одна і та ж безбожність. В романі це показано на прикладі візантійського і радянського часів. Одна і та ж прірва, що росла й поглиблювалась неоглядні віки як синусоїда Зла й брехні, диявола й сатани в чистому вигляді, виросла до пекельних безмежь — до спів’єдності з пеклами. Те, що в історії складає десятки віків, у Бога одна мілісекунда. І Закон до них буде задіяний один і той ж. Це роман-попередження для здатних розкаятись. Тих, хто зможуть прочитати його правильно.
Хто змінить себе, матиме пріоритетом Бога й приноситиме Йому Користь, той увійде в Його Нове буття.
Менш як за три роки Бог «творитиме усе нове» [Одкровення 21:5].
Доти належить пройти кульмінаційні часи.
Те, що Бог запланував од сотворіння світу.
І в такий спосіб люди будуть приведені до істинної віри й страху Божого.
Це Те, чого зараз в помині нема.
Ми великі! ми боги!
В стані величі людина випромінює вбивчу частоту.
Смертельне випромінення, яке й притягує війну.
Велике підміняє Бога і нехтує Його Закони.
Його прообраз — Башта Вавилону.
Велике запосідає Владу Бога.
І неслухів Його Слів-Законів Бог довчає палкою.
Хто вчиться Божим Словом, уникає Кари.
Бог чує тих, хто чули Його
І не чує тих, хто не чули Його.
Цей світ нечулості буде замінений світом богопослуху.
Жорским, суворим, але справедливим Світом Бога.
І цей роман, написаний з енергії зіткнення епох,
Є перегуком часів і Його предвісником.
Фото: Павло Швед