Тиждень поспілкувався з одним із учасників обміну «кримським диверсантом» Євгеном Пановим, якого росіяни звинувачували в нібито підготовці диверсій на території окупованого Криму та засудили до восьми років колонії.
Ми зустрілися з ним у лікарні Феофанія — саме туди його доправили після повернення з російської тюрми. Поспілкувалися про судові процеси проти політв’язнів, умови утримання в російських тюрмах та повернення до України.
Три роки ви не були вдома. Які новини чи події, що відбулися в Україні, вас здивували, вразили?
— Якщо чесно, то складно за один тиждень оцінити всі події. Мене поки що тішить усе. Це така нірвана, певно. Тішать люди навколо, країна. Усі дуже добрі. Власне, які асоціації в тебе може викликати Батьківщина? Тільки позитивні. Так, певно, негатив є, але я його поки що не бачу. Можливо, пізніше включуся в життя. А щодо трьох років, то, знаєте, коли сидиш у тюрмі, тобі здається, що життя вдома завмерло. Ніби його на паузу поставили. Що з твоїм поверненням усе продовжуватиметься з того місця, де ти зупинився. Важко усвідомлювати, що зміни можуть відбуватися й без тебе. З вагомих для мене подій те, що в Україні президент змінився. І парламент. І уряд. Але ти поки що цього не усвідомлюєш, ти в іншій реальності. Так, я подивився новини, інтернет почитав, чув, що є багато сподівань на нову владу, читав і не надто хороші речі. Але власного враження, думки я ще не встиг сформувати. Замало часу минуло.
Читайте також: Із полону бойовиків у полон бюрократії
Чи мали ви в Росії доступ до якихось джерел інформації, новин про Україну?
— Чи не найкращим джерелом інформації, і, певно, найоб’єктивнішим навіть порівняно з українськими новинами була «Новая газета». Її було важко передплачувати, але я намагався це робити. В Омську, де я востаннє сидів, узагалі була негласна заборона на неї. Звісно, офіційно все дозволено, але начальство табору намагалося зробити все, щоб газета до нас не потрапляла. І коли я її передплачував, доводилося доводити тюремникам, що маю на те право, що можу робити це власним коштом, що є закони, які повинні виконуватися. А працівники табору називали її між собою «жовтою бульварною пресою». Ну так, якщо порівняти з їхньою улюбленою «Российской газетой»…
Пам’ятаю, як до Сімферополя з редакції «Новой» мені прислали місячну передплату бандероллю. У фірмовому конверті. Дуже важко було його забрати в керівництва слідчого ізолятора. Як було: мама чи адвокати підуть на пошту, оплатять передплату, а тюремники газети не приносять. Потім під час побачень адвокати запитують: «Є газета?». А її нема. Тоді мені ксерокопії квитанцій віддали, я до тюремників сваритися. Погрожував, що як не приноситимуть її, то напишу в прокуратуру заяву, що вони її в мене вкрали. А далі хай самі розбираються. Згодом усе владналося. І щойно я почав «Новую» отримувати, мене на етап забрали. Схожа історія й в Омську була. Довго боровся з прокурорами, доводив, що сам можу оплачувати собі передплату. Врешті, отримувати газету я почав 1 серпня, та 16 серпня мене забрали в «Лефортово». Передплата ж була на три місяці. Якби знав, що їхатиму, хоч би заяву написав, щоб іншим в’язням її приносили. Бо так, підозрюю, її просто на смітник викидають.
Які новини про Україну до вас доходили?
— Знаєте, із моменту, як президентом став Володимир Зеленський, новини про Україну в російських ЗМІ, принаймні тих, які я дивився, зникли. Ну тільки щоразу повідомляли про нове кримінальне провадження, яке завели на Порошенка. Взагалі в російських медіа яка позиція: Порошенко винен у поганих відносинах між Україною та Росією. Тобто не окупація Криму, не війна на Донбасі, ні. Насправді, за версією російських ЗМІ, у всьому винен виключно Порошенко. Коли він був президентом — та сама історія. Розповідали, що «там на Украине все ж наши», про братські народи, що Порошенко й «Госдеп» усіх так зазомбували, так залякали, що люди бояться вийти з будинків і висловитися проти. Із Зеленським, думаю, у них ще не сформувалася стратегія. Може, воно й на краще. Нам же ще й інших політв’язнів треба повернути додому.
Читайте також: Ключ не в Путіна
До речі, про політв’язнів. Ви з кимось із них бачилися в Сімферопольському СІЗО?
— Наші кримські зеки з теплотою згадують Україну та СІЗО до анексії. У Сімферополі такі-сякі можливості спілкуватися одне з одним були. Там же я познайомився з Еміром-Усеїном Куку. Коли мене привезли, то посадили в камеру й фактично закрили від світу. Жодного спілкування. Але коли ув’язнених вивозили на суди чи слідчі дії, то зранку всіх збирали на першому поверсі приміщення, яке називали «конвеєром». От мене туди заводять, і я бачу: стоїть лисий чоловік, в окулярах, із папочкою. А я ж не знаю нікого. Але цей чоловік до мене підходить, вітається. Ним виявився Емір Куку. У нього була можливість дивитися новини по телевізору, тому він знав мене. Фактично він перший мене підтримав, розповів мені новини. Сказав, що про мене пам’ятають, що мені вже шукають адвокатів, що все буде добре.
Загалом із кримськими татарами спілкування було. Бувало, повезуть нас на слідчі дії на весь день, а рідні їм приносять обіди, бо ж вони місцеві, і ці обіди вони ділили між усіма ув’язненими. Не розумію, як можна звинувачувати в тероризмі людей, у яких величезні сім’ї, господарство, діти. Я не читав їхньої релігійної літератури детально, але знаю, що тим, хто в «Хізб ут-Тахрірі» (мусульманська релігійна організація, заборонена в Росії нібито за екстремізм. — Ред.), заборонено брати до рук зброю. Чи вибухівку. Якщо спрощено, щоби було зрозуміліше, то це такі мусульманські Свідки Єгови (Свідки Єгови — релігійна організація, також заборонена в Росії за нібито екстремізм. — Ред.). Ми з ними про Бога розмовляли, про різні речі загалом.
Сидів якийсь час у камері з хлопцем із Киргизстану. Він жив у Севастополі, і його за належність до «Хізб ут-Тахріру» затримали. Але, певно, найбільше я спілкувався з Міхаличем — Володимиром Дудкою (як і Панова, Дудку звинувачують у «підготовці диверсій». — Ред.). Ми з ним сиділи через одну камеру. Пам’ятаю, коли приносили «Новую газету», я до дверей підходив, кликав його й читав йому новини. Тюремники кричали, погрожували карцером за «міжкамерне спілкування». Ай, ішли вони нафіг. Нам треба було один одного підтримувати. Ми ж за однією справою йшли. Були ще Бесарабов, Штибліков. Із ними теж часом спілкувалися, але нечасто. А Міхалич узагалі чудова людина, капітан другого рангу. Але строк йому дають (14 років. — Ред.), треба його витягати. Зі здоров’ям у нього проблеми, роки вже своє беруть. Цих людей не можна забувати.
Яке ставлення до вас було від інших в’язнів? Ви ж «політичний»…
— У тюрмі контингент специфічний. Якщо є окреме ставлення до «політичних», то це радше виходить від адміністрації. Наприклад, наказ не спілкувалися з такими людьми. Або, навпаки, спілкувалися побільше, а потім про зміст цих розмов доповідати начальникові тюрми. Але, коли ти сидиш у замкненому просторі, тобі треба розмовляти з людьми, щоб не отупіти. Бажано з тими, хто вміє думати.
Скажімо, я певний час сидів разом з арабом, який ледве говорив російською, а англійською ще гірше за мене. Це тривало півроку. Потім я сидів із класичним алкоголіком, який будь-яку тему розмови міг звести до пляшки горілки й того, як круто випити. Я його змушував читати книжки, щоб потім їх обговорювати. Це в Сімферополі було. У «Лефортово» я сидів приблизно півтора місяця з якимось полковником. Його звинувачували, здається, у шпигунстві. За весь час ми одне-одному сказали, дай Боже, 100 слів на кшталт «доброго ранку» чи «доброї ночі». Якщо людина говорити не хоче, то навіщо до неї в душу лізти?
Читайте також: Звільнити, щоб забути
Сидів із кримінальними авторитетами. Сидів із Анзором Губашевим, якого у вбивстві Нємцова звинувачують. Нічого поганого сказати про цю людину не можу, хоча ми з різних світів: він мусульманин, п’ять разів на день справляв намаз. Показував мені свою справу, розповідав, що в день убивства Нємцова його й поруч не було. Коли я з «Лефортово» їхав, він захотів мені щось на пам’ять подарувати. Довго щось шукав, подарував хусточку. Але зберегти її не вдалося, в Омську забрали.
Тези про «братні народи» не намагалися озвучувати?
— У тюрмі ти можеш говорити про політику, якщо тобі цікаво. Але коли ти не контролюєш себе, свої емоції й те, що говориш, або лізеш битися, то тебе швидко поставлять на місце й заборонять говорити про політику. Тому що скандали на політичному ґрунті неприйнятні. Якщо людина порядна, не краде в інших, ділиться з іншими, стежить за собою, за своєю гігієною, то й ставлення до неї буде відповідне. А чи ти українець, чи американець, чи ще хтось — неважливо. Хоча різні історії трапляються. Мені розповідали, що є місця, де немає людей, які стежать за дотриманням усіх цих правил, тоді відбуваються всякі погані речі. Але мені пощастило. Якось знаходив із людьми спільну мову. Траплялися ті, хто чи не все життя в тюрмі просидів. Був один чоловік, у якого ледь не три класи освіти. Але він так добре знав історію Давнього Риму. Із датами, битвами, іменами. Цікаво було слухати.
Були співкамерники, які намагалися вас розговорити?
— Думаю, ФСБ таких підсаджувала час від часу. Першим був якийсь надто «товариський» хлопець. Але я ж теж не дурень: попросив його навіть не починати зайвих розмов і тихо собі сидіти в куточку. Знаю, що наобіцяли йому різного, а в результаті обіцянок не виконали. Хоча зі мною ФСБ намагалася проводити «роботу». Заходили здалеку. Намагалися вербувати. Але я їм чесно казав: «Я бандерівець, це грошима не можна виміряти». А на суді, коли мені вирок оголошували, я в останньому слові попросив, щоб мені дали найвищу міру покарання — розстріл. Ну щоб цю абсурдну справу зробити абсолютно абсурдною. Може, у підручники з історії занесли б. Суддя посміхнувся, але до протоколу ці слова не потрапили.
Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним
Не пропонували давати свідчення на українських політиків?
— Та які свідчення? Було, що дуже наполегливо мені пропонували російське громадянство. Але я відмовився. Хай собі цей паспорт російський скрутять трубочкою. У мене одне громадянство. І хай би там як склалося, я громадянин України. Крапка. А свідчення… Як я міг щось свідчити, якщо навіть не знайомий із цими людьми? Єдине, що я міг насвідчити, це те, що я їх не надто поважаю.
Коли починалася так звана справа диверсантів…
— Так, росіяни назвали мене полковником військової розвідки України. Мені це дуже лестило, я цим пишався.
Була інформація, що вас катували. Не так давно ви підтвердили це в інтерв’ю проекту «Крим. Реалії». Чи плануєте подавати на Росію до Європейського суду з прав людини за фактом катувань?
— Поняття не маю. Знаю, що до ЄСПЛ уже щось подали, якісь скарги. Але я жодного адвоката поки що не бачив, поспілкуватися з ними не встиг, я не так довго в Україні. Коли в «Лефортово» з Губашевим сидів, він казав, що йому ЄСПЛ навіть якісь гроші присудив. Але давайте чесно: хіба є сенс подавати на Росію до ЄСПЛ, якщо вона ігнорує його рішення?
Вам у СІЗО й колонію багато листів надходило?
— Дуже (дістає із шафи десятки дитячих малюнків, листівок і листів. — Авт.). Це дуже гріє душу, підтримує. Ти знаєш і розумієш, що про тебе не забули. Ті листи, що я привіз, то лише мала частина. На жаль, винен перед людьми. Усі вивезти не зміг. Але трохи пошти вдалося зберегти. Писали, зокрема, і кримські татари, і дружини хлопців-татар, яких судили. Листи, малюнки, листівки. Це дуже велика підтримка, це справді допомагає триматися.
В одному з інтерв’ю ви казали, що під час суду над вами були свідки, які про ваші «диверсії» дізналися з телевізора. Розкажіть про це трохи більше.
— Різне було. Коли мені арешти продовжували, то це питання розглядали кримські судді. Зрадники. Пам’ятаю, була апеляція на арешт, яка припала на 24 серпня. Я українською привітав колегію суддів із Днем Незалежності, сказав, що Україна про всіх пам’ятає, нікого й нічого не забула й дуже їх чекає додому, навіть камери приготувала. Вони ніяк не відреагували на це.
Під час досудового слідства просив, щоб мене судив суддя з Росії. Бо всі ці кримські й самі під важкими статтями ходять, за українським законодавством. Мені таки прислали суддю, здається, із Калінінграда. Він навіть адекватний був. Принаймні в мене склалося враження, що він розумів, що відбувалося. ФСБ обіцяла мені більше ніж 15 років. Прокуратура просила 10,5 років тюрми. А в результаті дали вісім. Я чудово розумію, що навряд чи цей суддя міг мене виправдати. Він також заручник системи. Але у вироку він мені таких пом’якшувальних обставин понаписував, яких у природі не існувало. Я адвокатам своїм показував, дивувався. А вони кажуть: «Це нормально. Це так треба».
Читайте також: Обмінний курс
Усі суди в мене були закриті. Певно, щоб глядачі не повмирали зі сміху. Справді, були дивні свідки. Приходить один такий і каже: «Це диверсант. Він хотів підірвати весь Крим. Так сказали по телевізору». Були свідки, які зізнавалися, що в очі мене ніколи не бачили. Але чомусь вони проходили в цій справі саме як свідки. Були російські прикордонники, які давали правдиві свідчення. Це теж мене здивувало. Часом хотілося вийти з клітки й потиснути їм руку. Вони розповідали, як насправді відбувалося моє затримання. Але чомусь у протоколи їхні свідчення не потрапили, що й зрозуміло. Бо ж тоді неможливо було б довести «диверсію», у якій мене звинувачували.
Можете розповісти про саме затримання? Як усе відбулося?
— Та що тут розповідати. Їхав через блокпост росіян між Херсонською областю й Кримом, показав паспорт. Мені сказали, що з ним не все гаразд, що треба «пройти». Я «пройшов». І відбулося силове затримання. Звісно ж, ніхто нічого не пояснював.
Щодо вашої поїздки. Деякі колеги писали, що ви їхали до Криму на відпочинок. Інші писали, що ви нібито їхали перевірити чиєсь житло…
— Я їхав допомогти людям, а не на відпочинок. Усі ці припущення, висловлювання друзів і знайомих сприймаю як спробу допомогти мені. Хоча вони нічого не знали. Вони хоч і друзі, але, погодьтеся, повідомляти їм про кожен свій крок якось дивно. Втім, це вже неважливо. Усе позаду. Скажу одне: я їхав не на відпочинок. Попросили про допомогу: вивезти людей. Але про те, кого й звідки, я не розповідав би. Вибачте.
Розкажіть про день обміну. Як усе відбувалося?
— У п’ятницю (6 вересня) в «Лефортово» до мене прийшов консул. Мені тоді видавали тимчасовий паспорт для виїзду. І от сидить він і каже: «Найближчим часом ми вас звільнимо». Сказав це й пішов. А хто його знає, коли це «найближчим часом». Думалося, що, може, із понеділка (9 вересня) щось робитимуть. Але о 4-й ранку в суботу до мене прийшли й сказали речі збирати. Ну я зібрав свої пожитки й просидів на них приблизно до 8-ї ранку. Потім прибігли дівчата в хіджабах (у сенсі ефесбешники в масках), вивели мене із СІЗО на вулицю. Там автобус стояв. І першим, кого я побачив, був Олег Сенцов. Я його знав, бо в нас були спільні адвокати, ми привіти одне одному переказували через них. І от коли я побачив Олега, то зрозумів: почався обмін.
В автобусі ми просиділи приблизно годину, поки всіх хлопців заводили. Потім нас повезли в аеропорт
«Внуково». Через усю Москву. Я так розумію, що «Лефортово» розташоване в центрі міста. Тож ми їхали вздовж набережної, повз будинок уряду, Кремль. Фактично екскурсію нам влаштували (сміється). У Внуково нас завезли через якийсь чорний хід, у лісочок. І ми з автобуса виглядали свій літак. Бачили жовто-сині кольори й гадали: «Наш чи ні? Ай, блін, це Тульські авіалінії!». А потім побачили тризуб на хвості одного з літаків, і стало зрозуміло: все, точно за нами. Коли в літак заходив, було враження, що я вже на території України. Зустріч у Борисполі дуже теплою вийшла. А зараз… Зараз додому треба. В Енергодарі друзі чекають. А життя далі покаже. Я, може, і хотів би повернутися до звичного ритму, але не вийде. У Росії лишилося багато людей, яких я дуже хотів би побачити в Україні. Вони заручники. І поки вони там, ти навіть на свободі в Україні не можеш дозволити собі певних висловлювань. Я не знаю, яким чином, але готовий робити все, щоб допомогти витягти наших людей звідти.
————-
Євген Панов народився 6 червня 1977 року в селі Дніпровка Запорізької області. 1982-го сім’я переїхала до Енергодара. Навчався в технікумі в місті Дніпрорудне за спеціальністю електромеханік. Став працювати на Запорізькій атомній електростанції 1996 року водієм автобуса. У 2014-му пішов воювати на Донбас. 2015 року повернувся, заснував організацію підтримки учасників війни з Росією. Затриманий росіянами під час перетину адмінкордону з Кримом 7 серпня 2016-го. Засуджений росіянами за нібито підготовку диверсій на півострові. Отримав вісім років колонії. Повернувся до України 7 вересня 2019 року.