Письменник першої половини ХІХ століття Євген Гребінка любив квіти й садівництво. Допомагав матері з добором культур для городу, пересилав із Ніжина до рідного хутора Убіжище насіння груші, в якої плоди (можна забожитися!) розміром із кулак, а ще висаджував настурції — товаришеві Миколі Новицькому відмахувався, що то все знічев’я, однак рядки листів і художніх текстів так і мироточать «батьківськими» гордощами за кожен паросток. Зрештою, рослини почали обвивати й літери (до того ж в усіх можливих писарів). Один із найталановитіших байкарів в українській літературі, Євген Гребінка запрошував персонажів-звірів і у свою прозу. А коли вони бажали оповісти власні історії, письменник давав їм не папір, а зелене листя. У «Подорожніх записках зайця» один мудрий дід ще втнув прочитати життєпис лісового вуханя з «аркушів» кінського щавлю та закарлючки дисертації, якими муха й папуга вкрили лопухи. Та відколи у засвіти разом із колишнім світом пішли знавці говірки тварин (мешканці старосвітської України, серед яких Євген Павлович провів дитинство), письмена перетворилися на абракадабру, закривши свої секрети.
Самому ж романтику Гребінці ще вчувалася мова квітів: у багато в чому автобіографічній повісті «Записки студента» закохані герої звіряють почуття за флорографічним довідником, чи то радше словником, «Селям»: акація — пам’ять про дім; полин — звертання до людини, якій даруєш останню думку перед сном; камелія — любовне освідчення.
Крутячи цю гадку, можна неждано відкрити, що й саме прізвище Гребінка синонімічне до ботанічного терміну «гребінь», тобто скелету виноградного кетягу. Імовірно, якби Євген Павлович почав розпитувати про себе в рослинних тлумачів, отримав би характеристику серединності й підтримки.
Виноградним гребнем, до якого громадилися ягоди, він був для родини, допомагаючи батькам виховувати й утримувати численних молодших братів і сестру. Цю ж центрувальну функцію виконував і для тогочасної української мистецької еліти: у літературному салоні Гребінки зав’язувалися корисні знайомства й віхові проєкти — за словами Омеляна Пріцака, цей полтавський культуртрегер ні мало ні багато зіграв «роль баби-повитухи великої української літератури».
Самого ж Євгена Гребінку вперше сповили 21 січня (2 лютого) 1812 року на хуторі Убіжище, що в Пирятинському повіті Полтавської губернії. Мати Надія Іванівна походила з роду пирятинського сотенного отамана Чайковського, а батько Павло Іванович був відставним штаб-ротмістром і, доволі просякнувши русифікацією, величав себе не Гребінкою, а Гребьонкіним. Так аж до середини 1830-х підписуватиметься і Євген Павлович, затруюючи себе хитанням поміж «великоросійською» та «малоросійською» ідентичностями. Дім їхній був довгим і приземкуватим, з вікнами на шість шибок і солом’яним дахом. Знаємо це тільки зі спогадів старожилів, оскільки будинок згорів 1891 року й нині все, що залишилося із сімейного маєтку, — це зведений з доброї цегли льох, у якому, ймовірно, зберігалися конфітури, настоянки, наливки й такі символічні тут виноградні вина.
Льох з маєтку Гребінок (фото з сайту Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського)
За описами самого Євгена Гребінки, тогочасна Пирятинщина, куди його закинуло провидіння, була куточком затишним, але безнадійно провінційним. У зачині історичного роману «Чайковський» Пирятин початку ХІХ століття постає як місто, де єдина кам’яна споруда — це поштова контора, підлога на станціях рипить, ніби черевики підстаркуватих франтів, а на більярді влаштувала собі сідало квочка. Водночас природа Полтавщини й характери земляків були для письменника пожиттєвим, а отже, невичерпним джерелом натхнення. У передмові до альманаху української літератури «Ластівка», який Гребінка видав у Петербурзі 1841 року, він вигукує: «Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця як Полтавська губернія. Боже мій милостивий, що за губернія!» В очевидні переваги краю записані гарні дівчата й молодиці, з яких Котляревський вивів підкорювачку сердець Наталку Полтавку, степи та сади, а також не розпечатані на пошті листи (бо народ чесний!) і, звісно, пирятинські бублики, кращих од яких знайти неможливо.
У цій ідилії маленький Євген і провів перші роки свого життя, бавлячись із дітьми кріпаків (їх у батька було 50 душ), слухаючи думи від кобзарів та народні казки від няні і, як писав Борис Грінченко, пробуючи виводити крейдою на помості свої перші літери. Як тільки-но норовливу грамоту вдалося приручити, хлопець більш не розлучався з книжками — мати навіть сварила за читання перед сном, яке може збавити здоров’я. Але Євген на застереження не особливо зважав. Література рятувала від туги й нудьги, особливо взимку, коли снігом підпирало двері — і з хати було ні ногою. Вже в юнацькі роки, відвідавши книжковий магазин Глазунова, Гребінка писатиме, що саме в букіністичних крамницях в ньому прокидається азарт скоробагатька й страшенна жага грошей — так би й скупив усі томи, щоб проводити «часи дозвілля з цими мертвими друзями нашими». Точно побратався би Гребінка із думкою американського письменника й філософа Ралфа Волда Емерсона про те, що бібліотека — це «чарівний кабінет з зачарованими душами», які відгукуються на читацький поклик. Адже з персонажами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шекспіра та російських письменників-сучасників юнак був нерозлийвода.
Коли Гребінці виповнилося 13 років, батьки відправили його до Ніжинської гімназії вищих наук, яка, за висловом літературознавця Михайла Назаренка, була «інкубатором для чималої частини українського та й російського романтизму». Як для людини вразливої, така раптова зміна в трибі життя й розлука з рідним домом була важким ударом. Про це зокрема свідчить прецікава історія. Під час бесіди з гімназійним товаришем новоспечений учень Євген Гребінка вирішує: горе тутешніх підлітків таке величезне, що це достеменно має призвести до пожежі. З дня на день очікуючи на обійми полум’я, він протягом місяця щовечора складав свої книжки й одяг таким чином, щоб схопити їх якомога швидше, коли почнеться загальна паніка. Однак учнівські страждання не знайшли вогненної розрядки, а Гребінка таки залишився в гімназії й потроху звикав до неї та нового міста. Місив колошами осіннє й весняне багно в «низькому» Ніжині й завів собі рукописний журнал, де «публікував» власні тексти, а також проби пера товаришів — вочевидь цей протовидавничий досвід був хорошою школою для прийдешньої культурницької діяльності Гребінки.
Не пройшли таланти учня і повз викладачів: вчитель латини, наприклад, навіть відправляв Євгенові байку й аполог в Москву, до князя Шалікова, що видавав — о, хвала модним чепчикам і ридикюлям! — «Дамский журнал». З часом, почуваючись на силі, Євген Гребінка наважується братися й за більші проєкти, як-от переклад поеми «Полтава» Пушкіна. Вийшло, зрештою, не надто професійно, але важить сама амбіція. У той же час, вже зробивши перші самостійні кроки, він старається не втрачати зв’язків із сім’єю. Розчулює Гребінчине тепле спілкування з матір’ю і кулінарні поради для неї, які він вивуджує з давньогрецької історії: щоб страва була смачною, елліни додавали туди порошок із сухого білого гриба! Або те, як він ділиться із батьком кожним новим віршуванням, відправляє додому каву (бо ж в Убіжищі її дуже люблять) чи підігрує захмелілому хрещеному, коли на того сходить «геніальна» ідея скористатися знаннями Євгена з хімії й ударитися в експерименти: робити папір із торфу. Варто віддати належне, що гумору Гребінці було не позичати, що відбивається й на вигадливості його прози.
От лише декілька цікавих зачинів, якими автор буквально прицвяховує до книжки: «Я волів би дізнатися, що думають коні під час ожеледиці?..» («Записки студента); «В одному з малоросійських уїздів є свій метафізик і шанувальник алхімії, свій власний, або, висловлюючись по-простому, «доморослий метафізик»; його звуть Василь Іванович…» («Сказання про горох та одруження Василя Івановича, що майже однаково») або «Мені по́соромно розповідати пригоди такої мізерної речі, як п’ятирублевий папірець, речі, яка, сказати по правді, не може сама ні мислити, ні розмовляти, ні навіть писати…» («Пригоди синьої асигнації»).
Закінчивши навчання, Гребінка береться до військової служби, але швидко полишає цю затію і в 1834 році переїжджає до Петербурга. Світ не без добрих людей, а столиця Російської імперії не без українців — молодий письменник опиняється в «колонії освічених малоросіян» (он, наприклад, випускник тої ж Ніжинської гімназії Гоголь-Яновський уже трохи освоївся викладає історію в петербурзькому університеті). Це полегшує адаптацію, але не надто зараджує тузі за рідною Україною. Тягнучи чиновницьку, а згодом і викладацьку лямку, він повсякчас мріє про вакації вдома, а також звичні українські ласощі: сало (найбажаніший гостинець до емігрантського столу!), борщ, налиті сонцем «цукрові» дині й кавуни. Одному зі своїх братів, яким він допомагав і всіляко брав участь в облаштуванні їхньої долі, Гребінка радить добре наїстися перед Петербургом, бо тут можна розжитися хіба на журавлину й морошку. Докучав полтавцю і північний клімат: як жартував сам Гребінка, разом із українцями до Петербурга «приїхало» тепло і тепер тумани вже не такі густі, щоб їх «намащувати на хліб замість масла», однак навіть така сирість була шкідливою для його кволого здоров’я і, зрештою, саме вона пришвидшила і до того наглу смерть Гребінки у 1848 року.
Але не бігтимемо поперед батька в пекло й повернемося на 14 років назад — у вже згаданий 1834 рік, адже саме тоді письменник видає збірку українських байок «Малороссийские приказки» (друге видання буде 1836 року) й збирає відгуки, ніби мед зі стільників викачує, — такі вони були захоплені. У 1860 році Пантелеймон Куліш саме байки визначить найвищим творчим досягненням автора: «Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкращим ділом з усього, що понапечатував Гребінка […] Широкі його приказки, як наші степи, жартовливі вони да якось і сумоваті, як наші селяне; шуткуючи, сі приказки займають душу зглибока». Щоб і нині ці тексти не лежали «потай-світа», варто завважити, що вони аж ніяк не струхлявіли й досі видаються дотепними й доволі оригінальними. Адже, навіть опрацьовуючи готові сюжети Езопа, Гребінка пеленає їх в особливий антураж. Так, наприклад, у Гребінчиній версії історії про те, як гора привела мишу, вагітною виявляється степова могила — і на її родини збираються сластьонниці, щоб в одну мить поставити казана, старці, аби погомоніти про Лазаря під кобзу, і навіть якийсь москаль, не змігши пропустити таку подію, ходить межи люду й горлопанить про «холодний квас». Власне, усе, як писав Куліш: з одного боку весело, з іншого ж — як згадаєш, що з могили романтики сподівалися підняти воскресле українство, стає якось не по собі.
Альманах “Ластівка” (фото з Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського)
Реалізовуючи письменницький хист, не забував Гребінка і про діла масштабніші, як-от створення не тільки текстів, а й майданчиків для них. Довший час він плекає ідею видавати українські додатки до журналу «Отечественные записки», а коли задум не справдився, а матеріал було вже зібрано — упорядковує альманах «Ластівка», де публікує тексти Левка Боровиковського, Віктора Забіли, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Котляревського, Порфира Кореницького, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Тараса Шевченка та інших. До речі, не одна сторінка шевченкіани пов’язана з Євгеном Гребінкою. Саме в Гребінчиному петербурзькому салоні Шевченко обріс корисними знайомствами, цей же на 2 роки старший пирятинський товариш ознайомлює його з важливою лектурою, як-от друкованими збірниками народних пісень та історичними працями, а головне — подає «Кобзаря» до цензури (як вважає Омелян Пріцак, доклав руку Гребінка й до вибору поезій для першої збірки — всього 8 текстів, що розділили не тільки літературу, а й усе життя українського народу на «до» й «після»).
Та, як зауважує Павло Филипович у статті «Шевченко і Гребінка», потому шляхи письменників почали віддалятися, зокрема через те, що Гребінка обирає для подальшої роботи російську літературу. Дослідники не виявили їхньої переписки. А що ж до літературних споминів, то вважається, що пізніше Шевченко згадує вже небіжчика Гребінку лишень у повісті «Близнюки», та й то доволі побіжно — ніби холодну краплю, що випадково заповзла за комір: «Ішов затяжний дощ або, як називав його покійний Гребінка, єхидний, тобто дрібний і тривалий». Це, авжеж, ніяк не йде до порівняння з присвятою Гребінці «Перебенді», яку Шевченко зробив у першодруці «Кобзаря».
Ця аналогія з народним співцем, або, як би написав Гребінка, «українським бардом», надзвичайно важлива для його творчості, адже навіть російськомовний доробок Гребінки здебільшого писаний на українську тематику й натхненний відповідним мелосом. Узяти, наприклад, історичний роман «Чайковський» (1843), заснований на родинних легендах автора. На «нотному стані» роману про пирятинського сотенного отамана Олексія Чайковського записані його історія кохання з донькою лубенського полковника Марини та народна дума про те, як він врятував козацькі чайки від шторму. Коли море знесамовитіло, козаки хотіли пожертвувати найбільшого грішника, щоб воно стихло. Покаятися й стрибнути на дно з прив’язаним каменем воліє Олексій-попович. Та як тільки він починає молитися перед вирішальним кроком, море заспокоюється й без кровожерного дару. Легкі на вигадку січовики одразу ж складають думу про диво Олексія-поповича — і, щойно чайки причалюють до берега, пісня влітає в кожен курінь. Гребінці, як нащадку Чайковського, це страшенно лестить — і він відсилає читачів до збірника Михайла Максимовича 1834 року, де можна побачити повний текст: «На Чорному морі, на білому камні, // Ясненький сокіл жалобно квилить-проквиляє…» і так далі. А деякі зразки народного епосу навіть повторюються в різних творах Гребінки, ніби їх і справді розносить якийсь міжтекстовий мандрівний співець, як-от Думу про трьох братів Азовських: наспівно вона лунає в «Чайковському» і вже як казка за вечірньою кулешею в «Ніжинському полковнику Золотаренку».
Прикметно, що 1861 року чайка пирятинця Олексія знову вирине з кириличної хвилі — і то вже в «Букварі южноруському», який незадовго до смерті укладає і видає за власний кошт Тарас Шевченко. Можливо, дощ у «Близнюках» був таки ж не останнім «привітом» та подякою виноградній «гребінці».
У будь-якому разі, знаючи вдачу Євгена Гребінки з його листів і художніх текстів, можна подумати, що він, певно, легко поставився б до всіх можливих згадок і перепрочитань його життєтворчості. Тож найкращим підсумком, либонь, будуть слова самого письменника, якими він завершує передмову до «Ластівки»: «Читайте, хлопці, коли вподобаєте — а ні, як зволите, усе-таки папір у хозяйстві здасться, коли часом кабаку завернете або люльку запалите, — і то добре».