Про життя до війни
До війни я працював будівельником. Стежив за подіями на Майдані, але до Києва не їздив, лишався у Макіївці. Навіть під час анексії Криму був там. Взагалі, жив, любив і вірив, доки до нас не прийшов «русскій мір». Коли почалися бойові дії в Слов’янську – у нас було тихо. Так, під міськадміністрацією збиралися якісь люди, навіть для картинки з собою поприносили шини. Однак це нагадувало пародію на Майдан. Була купа п’яного народу, дехто навіть намагався дістатися до мікрофону, аби виговоритися. Але їх намагалися відсікати. Взагалі – місто було інертне. А потім, як за наказом згори, з’явилися мітингувальники. Десь 300-400 людей. На місто, в якому населення під 500 тисяч. Однак, хтось вирішив, що ці кілька сотень можуть визначати, як жити майже половині мільйона людей.
Потім у Макіївці з’явилися «козачки». Ходили п’яні вулицями, розмахували автоматами, в повітря стріляли. В цей момент я зрозумів, що треба щось робити. Може я надто радикальний, але, певно, до появи військ їх треба було зачистити під адміністраціями. В результаті було б менше крові. Але що зроблено, то зроблено. Вирішив вступити в добровольчий батальйон. В який саме – мені було не принципово. Адже у добробатах були ідейні люди, мотивовані. І саме такі люди могли робити свою справу добре. І вступив до «Азову» десь у вересні-жовтні 2014-го. Так, про нього були всякі історії – фашисти, їдять дітей. Але такого роду міфологія існує хіба що у тих, хто заражений радянським маразмом. Ну як можна вірити у вінегрет із розіп’ятих хлопчиків? Я на це уваги не звертав. В батальйоні ми доволі швидко навчалися. Їздили на полігон Національної гвардії під Маріуполем. Вистрілювали по «цинку» (коробка з набоями до стрілецької зброї – Ред.) А потім почалися бойові виходи, зокрема в тому ж Широкиному.
Про бої за Широкине
Після полігону я був у Широкиному. Перший свій бойовий вихід навіть не пригадаю. Я б деякі навіть «умовними» назвав. Бо ми під час них виходили, робили, умовно, кілька пострілів і поверталися. Набагато багато більше запам’яталася Широкинська операція (бої за селище Широкине, неподалік від Маріуполя, тримали з вересня 2014-го по липень 2015го – Ред.). З нами воювали і місцеві сепаратисти, і російські військові. Так, їх ЗМІ багато розповідають про «нєсокрушимих руссікх солдат», але помирають вони так само, як і всі інші. Так, може і не було проти нас регулярних російських військ, але солдати з РФ були. Я що, якута від шахтаря не відрізню? Коли вже у полоні був, один такий мені розповідав, що він на заводі десь працював. Але я прожив у Макіївці 25 років, жодного разу таких заводчан не бачив. До всього, росіяни мали характерний «акаючий» акцент. Ну і до місцевого «ополчення» вони ставляться зневажливо.
Читайте також: Звільнення полонених. Дипломатичний фронт
Що ж до Широкинської операції… там все змішалося. В лютому 2015-го частина наших поїхала на навчання, оформлювати документи в Нацгвардію, «Азов» тоді саме легалізували. Людей не вистачало. Бувало так, що по кілька діб не спали.
В полон я потрапив, здається, 14 лютого. Зранку почався нормальний такий обстріл: «Гради», артилерія. Минуло без поранених. Ми пострибали в ЗУшки (зенітні установки – Ред.), в БТРи і роз’їхалися по Широкиному. Я їхав у БТРі, був бій. Ми стріляли по блокпосту сєпарів. Потім поїхали перезаряджатися. Стоїмо, калібруємось, броня гуде, нічого не чути. І в цей момент вилітає танк і стріляє по нас. Мене і водія відкинуло. Командир із стрільцем пішли назад, за зброєю до БТРа. Ще двоє відходили з гранатометом, мали нас прикривати. Але одного хлопця поранило, і вони відступили. Ми з командиром екіпажу також відійшли. Він пішов у розвідку. Бо на навколишніх вулицях були сєпари. На одній з них я наткнувся на ще один танк, на броні в нього сєпари сиділи. Біля мене розірвався ВОГ, я впав. А далі що вже зробиш – тих сепаратистів чи то 12, чи то 15 було. Хто зі Слов’янська, хто з Росії…
Про дорогу до Донецька
Щонайменше, серед групи, яка мене брала, було двоє росіян. В одного позивний був чи то «Сибір», чи то «Тайга». Він ще казав, що приїхав з Уралу десь, чи з Сибіру. Нудний був. Постійно намагався витягнути мене на розмову про політику. А мені якось не до того – морда була розбита. Про другого нічого не пам’ятаю, якщо чесно. Так, спочатку мене побили трохи, обіцяли повідрубати руки. Полізли зривати жетон. Побачили татуювання. У мене на грудях ще десь з 18 років набитий тризуб з орлом. Подобається мені цей символ. Трохи згодом я собі ще бив два черепи й чорне сонце. Власне, ці тату мене й врятували. Бо виглядали дуже медійно. Я чув, як їх старший кудись доповідав, мовляв «затримали розписаного у свастики». І мене вирішили переправити в Донецьк. Вже там розібралися, що тризуб і свастика – то дещо різні штуки.
В Широкиному я просидів добу в будинку якогось сєпара. Потім, якщо не помиляюся, мене перевезли в Саханку (село в Донецькій області – Ред.). Їхав із зав’язаними очима. Там я пробув добу або трохи більше. Після цього мене забрали в Донецьк. Там посадили на гаупвахту, де були «кіборги», хлопці з Дебальцевого. Але мене тримали окремо. І, здається, наступного дня мене потягли на прес-конферецію. За весь цей час мене не били. Думаю, аби зберегти «товарний вигляд». Їм же треба було показати «полоненого фашиста». В Донецьку зі мною говорили Едуард Басурін та Володимир Кононов. Ще був якийсь чоловік, може й з ФСБ. Він обіцяв, що якщо я відмовлюся від інтерв’ю – вони мою маму привезуть в ящику, пошматовану. Може хотіли так налякати, але перевіряти я не став. Мама, до речі, померла в жовтні 2015-го. Важко було, але… Та я й сам би це інтерв’ю дав. Бо так я б був «зниклим безвісти». А інтерв’ю б розійшлося в інтернеті і «загубити» мене було б складніше. Перед прес-конференцією мені розповіли, які будуть питання. Сказали, які я маю дати відповіді. Басурін ще хотів, аби я розповів про якісь системи «Радар» і сказав, що у нас була зброя іноземного походження. Я йому й кажу: «Едуард. Хочеш, навіть не іноземного, а інопланетного?» Вони ж про «Азов» мало знають, натомість у них багато міфів. Наприклад є міф про «чорних бойових азовських негрів». Мені, принаймні, на повному серйозі доводили, що у нас такі люди служать.
Питання з прес-конференції вже не пам’ятаю. Був у не надто доброму стані. Після спілкування з російськими ЗМІ мене повернули назад на гаупвахту. Тримали в колишній будівлі управління СБУ Донецької області, що на Щорса. Разом з хлопцями з Дебальцевого і кіборгами нас більше 50 людей було. Ми сиділи в архівному приміщенні якомусь. Було багато полиць. Ми з них книги поскидали і на них спали, як консерви.
Про «суд» і життя в колонії
Охорона намагалася говорити про політику. Мовляв, ми прийшли на їх землі й оце все. Якось мені один «якут» говорив, з характерним акцентом: «Ти зацєм прісол на мой зємля?» Я йому й кажу: «Ти російською навіть розмовляти не вмієш, а я тут живу 25 років. Це ти сюди за 10 тис км приїхав!» Ну, мені за це у вухо дали. Потім мене й хлопців побили. Довго били, години чотири. Треба було б змовчати, але не зміг. І таких «якутів» там було троє. Казали: «Я русській мір засцісцять прісол».
Ще залучали до всяких умовно корисних робіт. Хлопці працювали на СТО всяких. Їм там було більш-менш: то цигарок дадуть, то нагодують. Мене на такі роботи не пускали – боялися, що втечу. Я ж їздив розбирати завали в Донецькому аеропорту, в новому терміналі. Діставали загиблих кіборгів. З нами були представники України, донецькі МНСники, ОБСЄ і ще чи то полковник, чи то генерал з Росії. Ще в район Дебальцевого возили. Якраз ці «якути». Там ми гільзи від снарядів збирали.
Читайте також: Права родин полонених
До СІЗО я потрапив 5 квітня 2015-го. Там я просидів доволі довго. Одразу після нового року, в січні 2016-го, мене засудили. На 30 років позбавлення волі і ще 2 роки нагляду. Суд був більше схожий на цирк. Було лише одне засідання. Ставили дурні питання. Наприклад: «Ви знаєте, що символ на вашому шевроні нагадує символіку Das Reich (2 танкова дивізія СС – Ред.)?» Я їм кажу: «Це не «Дас Райх», там інший символ. А ваш прапор «Новоросії» нагадує прапор конфедератів, які чорношкірих убивали. Але ж це не значить, що у вас закликають вбивати негрів та індіанців». Ще питали, чи вмію я стріляти і з чого. Кажу: «З усього. Навіть з плазмаганів». Бо без гумору там було б зовсім кепсько. Також питали, чи визнаю я ДНР. Сказав, що якби визнавав – то не воював би на боці України. Ще казали, що я убивав мирних жителів. Але якщо ці мирні жителі каталися на танках – то так, убивав. Але, щось мені здається, мирні жителі на танках не катаються. Все відбувалося в Донецьку, в так званому верховному суді. Ще у мене там адвокат був. Але він сидів, склавши ручки, й мовчав. Я думав, він безкоштовний. А згодом виявилося, що мої рідні йому 200 доларів заплатили за «роботу». А прокурор… я йому пообіцяв, що ми в Гаазі зустрінемося.
Вирок на руки я отримав 5 січня. І мене перевели до 32-ї колонії. Там умови були ліпші, ніж у СІЗО. Бо там нас тримали на 10-му посту – напівпідвал, вода, мокро. В колонії ж у нас був барак. І ставлення було більш-менш. Я коли в Київ летів, спілкувався з хлопцями, які сиділи в 97-й. Так там передачі можна було лише через Червоний хрест отримати. При тому, заходить посилка на 40 кілограм, а до хлопців дай боже 2 кіло доходить. Плюс якщо хочеш забрати свої речі – плати цигарками. Яких нема. Ще були хлопці, які на підвалі СБУ сиділи – хто з Іловайська, хто ще звідкись. От там справжнє пекло було. А у нас ще відносно терпимі умови. Раз на тиждень давали телефонувати рідним. В присутності адміністрації і на гучному зв’язку, але хоч так. Та й передачі можна було передавати спокійно, не крали їх.
Нас в бараку було 16 людей. Здебільшого цивільні. Їм шили «шпигунство». Доволі популярна стаття у сепаратистів. З нами, наприклад, був дід, головний на якійсь там базі відпочинку. Так йому слідчий намагався довести, що він літав десь на парашуті як розвідник. Думаю, ще й з тонометром, бо дід переніс інсульт і по 4 рази на день міряв тиск. Ще з нами було двоє проросійських, сєпарів. Їх теж чомусь обміняли. Це такий собі Олександр Абрамов – він розповідав, як воював у Широкиному й стояв навпроти моїх позицій. Був ще Сергій Радулов – розповідав, що воював у Мозгового в батальйоні «Прізрак». І в той же час там лишилися сидіти Максим Теорентер – людина, яка хотіла підірвати Захарченка. Лишився Роман Писанець – хлопець, який вибудовував агентурну мережу в Макіївці. Тож у мене питання: хто і як ці списки складав. Рідні цих хлопців, які лишилися, в пригніченому стані. Вони дуже на обмін сподівалися.
Про обмін
25 грудня ми з телебачення дізналися, що нас будуть міняти. Я того дня у карцері сидів, нам цю новину хлопці з посиленого контролю розповіли. У них телевізор був. Сказали, що буде обмін. Хто там домовлявся – Путін, Сурков, Гризлов – поняття не маю. Ми не знали, кого будуть міняти. Про списки теж нічого не знали. Звісно, сподівався, що мене поміняють. Я саме мав передачу отримати. І про всяк випадок попросив її передати на іншу людину. 26 стало зрозуміло, що обмін точно буде. Але імена не розголошували. А ввечері того ж дня нас викликали до начальства, писати заяви, що ми не маємо претензій до адміністрації колонії, що нас добре годували, добре до нас ставилися. Плюс змусили написати прохання про помилування на ім’я Захарченка. І в цей момент остаточно зрозумів, що я в списку. Хоча не вірилося до останнього. Мені ще казали деякі сєпари: «Ти тільки повернешся, тебе розстріляють, це ж Азов». Я кажу: «Да, і з’їдять».
Читайте також: Офійціно полонені, насправді загиблі
День обміну… привезли на воронках на місце, тримали в них десь 4-5 годин. Один раз вивели в туалет. Та й то, на мене автоматник зброю навів, аж перехотілося. Сєпарів же привезли на великих автобусах. Роздали їм сухпайки, воду. Процес дещо затягнувся. Здавалося все – зірвалося. А потім приїхала наша колона, з журналістами. Ірина Геращенко з Дариною Морозовою («омбудсмен ДНР» – Ред.) говорили, остання вимагала, аби їй показали сепаратистів, які відмовилися від обміну. Хотіла, щоб їх вивезли у сіру зону й показали. Бо там десь 30 чи 40 людей не захотіли в «ДНР». В Україну не захотіла вертатися лише одна людина. Врешті, нас обміняли. Зробили так, щоб ми не пересіклися із сєпарами. Сєпарів погрузили в якісь іржаві ПАЗіки. Ми ж сіли в ці великі автобуси, приїхали в Бахмут. Звідти нас гелікоптерами переправили на Харків. І вже звідти на Київ літаком.
Люди, які нас зустрічали, раділи. Мене багато людей, як виявилося, знає в обличчя. І вони до себе мене пригортають, а весь такий… на емоціях, перегорів. Як зомбі чи п’яний. Стан і досі такий, що не описати. Плюс ще проскакує лагерний сленг. Треба його забувати потихеньку. Перший день був в лікарні. Робили аналізи крові, УЗД, рентген. Треба трохи підлатати здоров’я. Хоча поки нічого серйозного не знайшли – тиск підвищений і пульс прискорений. Але то я грішу на добу без сну й емоції. Зараз комісія вирішить, куди мене дівати. Казали, може у Феофанію покладуть, підлікувати.
А що далі – поки не знаю. Двоїстий стан. З одного боку – я радий, що повернувся. З іншого – нічого не зрозуміло. Нас як овочі привезли, нічого не пояснюють: куди й що. Наприклад, мені допомогли побратими з «Азов»у й Нацкорпусу, волонтери. А держава? Більшість людей з окупованих територій, їм нема де жити. І речей цивільних теж в декого нема. Хто має це питання вирішити? Воно, на жаль, поки без відповіді.