У. Т.: Ви нещодавно підписали Меморандум про співпрацю між урядом України і СКУ. Це ще одна декларація про добрі наміри чи є підстави сподіватися на конкретну роботу та результати?
– Під час зустрічі ми якраз про це говорили. Меморандум не повинен перетворитися на документ, що припадатиме порохом. Його треба якнайшвидше втілювати в життя. Тому я просив, щоб прем’єр призначив людину, яка за це відповідатиме. І мені дуже сподобалося, що він одразу заявив, що в кожному міністерстві зараз є заступник міністра з питань євроінтеграції і він матиме додатковий обов’язок співпрацювати з СКУ і реалізувати положення документа. Я вже зустрічався з міністрами закордонних справ, культури, молоді та спорту, і ми виробили з ними конкретні плани взаємодії. Сподіваюся, найближчим часом ті плани узгодимо і діятимемо.
У. Т.: Якщо узагальнити, що Україні сьогодні найбільше потрібно від діаспори?
– Я думаю, що сьогодні головними є питання захисту і конкретної допомоги. Найперше діаспора має чинити сильний тиск на владні структури країн свого проживання, щоб ті не лише декларативно, а й конкретно допомагали Україні. Потрібно, щоб у США, наприклад, був ухвалений закон про допомогу в захисті України, який зараз розглядає Конгрес. Цей документ надзвичайно важливий, бо передбачає надання статусу особливого союзника США – не члена НАТО, а також військової допомоги. Тому ми зараз із Українським конгресовим комітетом Америки, нашою складовою організацією, робимо відповідні кроки, щоб закон пройшов.
Читайте також: Мюнхен у дії. Ціна європейського страху
Намагаємося переконати світ переосмислити те, що відбувається в Україні. Ця криза є не тільки українською. Треба нагадати всім, що слова Путіна про розпад СРСР як найбільшу геополітичну кризу XX століття не були порожньою фразою. Багато хто тоді лише усміхнувся. Коли президент РФ щось таке каже, на Заході часто думають, що це неможливо. Але тепер видно, що він робить усе, щоб відродити СРСР. Переконаний, нам вдасться довести, що це конкретний системний план, який полягає в тому, щоб різними способами дестабілізувати сусідні країни, які межують із Росією, аби мати на них відповідний політичний вплив.
Коли такі спроби дестабілізації робилися в минулому, Захід часто засуджував їх, але потім приймав як доконаний факт і далі мав із РФ нормальні відносини. Так було, зокрема, коли вона вторглася в Грузію. У результаті маємо анексію Криму, а тепер і те, що Росія не тільки дестабілізувала ситуацію в Україні, а й спонсорує терористів. Після Другої світової війни жодна держава так явно і брутально не порушувала кордонів, узгоджених світовим співтовариством.
Коли президент Путін відкрито заявляє, ніби має право та обов’язок захищати (у його очах захист має інше значення) російськомовні меншини в різних країнах світу, то фактично дає зрозуміти, що більшість держав нині під загрозою. Бо російськомовні люди є не лише в Україні чи Грузії, а й в Естонії, Литві, Польщі тощо. І на таких прикладах ми намагаємося пояснити: те, що сьогодні відбувається в Україні, коли потужніша країна, яка має нуклеарну зброю і нещодавно навіть нагадала про це Заходу, грубо порушує чи не всі міжнародні угоди, починаючи від Хартії ООН і закінчуючи Будапештським меморандумом, є дуже небезпечним прецедентом для всього світу.
У. Т.: Наскільки ви впливові й наскільки великі маєте можливості, щоб лобіювати інтереси України?
– Наша мережа має організації в 47 країнах світу, тож це все-таки дуже поважна сила. Я часто чую, наскільки Євромайдан змінив громадянське суспільство в Україні, але він мав неабиякий позитивний вплив і на українську діаспору. Після тих подій люди, які цікавилися Україною і часом допомагали їй, не кажучи вже про тих, хто був дуже активний, почали конкретно діяти. Під час київського Майдану у світі відбувалося ще більш як 45 Євромайданів. Тож наша мережа стала не тільки великою, а й потужнішою. Люди сьогодні зацікавлені в тому, щоб допомагати, мобілізуються і роблять відповідні кроки.
У. Т.: Раніше часто можна було почути, що Україна – це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода. Сьогодні щось змінилося?
– Знову повертаючись до заяви Путіна про розпад Радянського Союзу як велику геополітичну трагедію і до його пророцтва, що до 2015 року вже існуватиме Євразійський союз, який складатиметься переважно з колишніх радянських республік, зокрема, вочевидь, й України, варто зауважити одну важливу річ, яку ми сьогодні й намагаємося донести світові. Фактично Євромайдан розвіяв міф про непоборність Росії. Заявляючи й анонсуючи створення Євразійського союзу, президент РФ був настільки впевнений, що так і буде, настільки відважний чи, можливо, гордий, що навіть визначився з датою: 2015 рік. Але Євромайдан не тільки показав силу українського народу, а й розвіяв той міф. Думаю, це дуже важливий елемент, на якому достатньо не акцентується.
Читайте також: "Спецзона" України. Що ми втрачаємо на Донбасі
Після саміту Східного партнерства в Литві, на якому мали підписати Угоду про асоціацію з ЄС, поміж країн, переважно тих, котрі підтримували процес євроінтеграції України, було велике розчарування відмовою режиму Віктора Януковича зробити це. Я тоді, виступаючи в литовському парламенті на засіданні голів комітетів закордонних справ країн ЄС, підкреслював, і Євромайдани якраз дали мені можливість сказати це, що є голос українського народу, який тепер змобілізований, і він набагато важливіший, ніж голос авторитарного режиму, з яким Європа й без того не дуже хотіла рахуватися останні роки. Тому я закликав, щоб ЄС і далі стежив за подіями, здійснював моніторинг ситуації й принагідно підписав зазначену угоду, що стало б першим конкретним кроком на шляху до євроінтеграції і зрештою привело б Україну до повноправного членства в ЄС. Саме Євромайдан уможливив підписання цієї угоди вже в червні 2014 року.
На зустрічах із лідерами різних європейських держав, що входять до ЄС, коли вони казали, що Україна ще не готова до повноправного членства, і постійно наголошували, що мусять побачити, як вона втілює в життя європейські цінності, я їм відповідав, що не знаю жодної країни ЄС, яка може змобілізувати в холодні осінні й зимові дні понад 100 тис. людей, котрі виходять на вулицю не заради підвищення платні чи вирішення соціальних питань, а за європейські ідеали та цінності. Європа, яка чекала від українського народу, щоб він виявив прихильність до таких цінностей, тепер не може обмежитися лише словами, що ми це побачили, нас це тішить і на тому кінець. Тепер вона також мусить довести, що готова пригорнути Україну й реально їй допомогти. У різних сферах. Але насамперед допомогти захистити кордони, а згодом і стати на ноги економічно після російської агресії. Ми закликаємо і вимагаємо, щоб Європа і США задумалися над планом на кшталт плану Маршалла, аби Україна справді перетворилася на провідну європейську державу, бо це буде на користь не лише самій Україні, а й європейських держав, які можуть продемонструвати свою силу.
У. Т.: Як далеко готовий піти цивілізований світ, щоб припинити війну в Україні? Бачимо, що санкції не дуже зупиняють Путіна.
– Більшість тих санкцій, які оголошують чи то США, чи Канада, чи Європа, певною мірою і для них є фінансовою втратою. Вони готові вкласти цей гріш, і я думаю, що тут очевидна готовність допомогти Україні захистити свої кордони. На жаль, ви правильно сказали, що до президента Росії це, так би мовити, не доходить. В тому якраз суть авторитарного режиму, який не цікавиться долею власного народу. Путін не надто переймається тим, що запроваджені обмеження негативно впливають на російську економіку, через що страждають пересічні росіяни.
Читайте також: Альянс ватніків і фраків
Отже, потрібні ще жорсткіші санкції щодо президента РФ і його оточення. Що ближче буде це до нього, то ефективнішим ставатиме тиск. А коли нам справді вдасться переконати європейські країни, що має місце світова криза, а не тільки українська, Захід надасть Україні конкретнішу військову допомогу.
У. Т.: Ми можемо сподіватися на зброю?
– Після саміту НАТО, думаю, можна сподіватися на конкретні сигнали. Наш обов’язок – як української влади, так і української діаспори – чинити якнайбільший тиск, намагатися на конкретних прикладах показати, що Росія не рахується зі світовим співтовариством, зі своїми обов’язками відповідно до міжнародних угод, які вона підписала. Однак вважаю, що український народ, як і під час Майдану, мусить здебільшого розраховувати на свої сили. Тоді він переможе, а ми робитимемо все можливе, щоб Україна відчувала підтримку Заходу. Я відвідав головний військовий госпіталь, спілкувався з пораненими бійцями і бачив, наскільки вони відважні й переконані в остаточній перемозі. Україна пережила набагато гірше. Вірю, що вона поборе нинішню кризу.
У. Т.: Ви багато допомагаєте українським солдатам, але часто є проблеми з логістикою. Тижнями неможливо відправити вантаж. Уже якось вирішено цю проблему?
– Щодо наших гуманітарних ініціатив, якими займається Уляна Супрун, директор гуманітарної ініціативи СКУ, то справді існували певні проблеми з логістикою. Ми звернулися безпосередньо до прем’єр-міністра України, і їх дуже швидко було вирішено. Я бачу, що сьогодні, принаймні коли звертаємося з такими питаннями, є бажання їх розв’язати якнайшвидше.
У. Т.: Як почуваються зараз українці в Росії?
– Тиск на українців у Росії досить сильний, і ми закликаємо комісарів з прав людини, щоб вони моніторили це питання і намагалися захистити українські громади в РФ.
Біографічна нота
Євген Чолій – канадський правник українського походження. Член Палати адвокатів Квебеку, діяч української діаспори, старший партнер однієї з найбільших адвокатських фірм Квебеку «Лавері, де Біллі». Народився 1959 року в Монреалі (Канада). У 1981-му закінчив Монреальський університет, здобувши фах юриста. У 1992–1996-му був головою Світової управи Спілки української молоді, яка під його керівництвом відновила свою
діяльність в Україні. Належить до другого покоління емігрантів