Єлизавета Милорадович та її «пігмаліонівський» витвір

Ім’я Єлизавети Милорадович, уродженої Скоропадської (1832–1890), згадується переважно в контексті українського меценатства. Активна діячка полтавської «Громади» початку 1860-х років, вона допомагала книжковим видавництвам, жіночій гімназії, українським недільним школам. За власний кошт заснувала школу в селі Рибка біля Полтави; підтримувала львівську «Просвіту» й галицький журнал «Правда»; дала 9 тис. гульденів на заснування Товариства імені Шевченка у Львові.

Що знаємо ми про її особистість, внутрішній світ? Небагато. Проте у 2002 році в Чернігові окремою книжкою («До тебе при­­хильна, дарма що кавалергард») було видано 20 листів Єлизавети Милорадович до графа Григорія Милорадовича, племінника по чоловікові, які дають змогу бодай почасти зазирнути в душу цій дивовижній жінці.

Листуватися із Григорієм Олександровичем Милорадовичем (1839–1905) Єлизавета Іванівна почала влітку 1860 року, перебуваючи у Відні. Їй (доньці полтавського губернського маршалка Івана Михайловича Скоропадського й майбутній тітці останнього гетьмана України Пав­­ла Скоропадського) йшов тоді 29-й рік. 12 із них вона вже провела в заміжжі з багатим, старшим за неї на чверть століття, поміщиком Левом Милорадовичем, з яким мала сина Григорія (Гриця).

«Целую тебя нежно-нежно…»

Григорій Олександрович Милорадович був молодший за Єлизавету на сім років. Закінчивши Пажеський корпус, якийсь час служив при імператорському дворі. У липні 1859-го дістав звання поручика Кавалергардського полку; звідси й іронія Єлизавети: «До тебе прихильна, дарма що кавалергард» (ці слова вона написала йому по-українськи!). До військової кар’єри свого друга ставилася скептично, іронізувала над його «усердной службой на сторожах у тела императрицы». Нагадувала йому, що він «потомок Полуботка» і що його «истинное назначение» – «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье». А коли Григорій в одному з листів написав, що, можливо, переведеться на Кавказ, Єлизавета буквально вибухнула: «Это желание мне дико. Я понимаю, для пылкой души некоторую прелесть в опасности; понимаю наконец развитое честолюбие, внушающее желание получать награды. Война за сво­­боды, война для защиты отечества против нападка сильного врага – все это дело святое; но отымать у несчастных черкес свободу, их единственное достояние, раздражать их, чтобы искать право защищаясь, быть награж­ден­­ным, все это варварство, недостойное тебя, мой друг».

«Женщине, сбросившей с себя общепринятую личину добродетели, свет ничего не прощает»

Натомість вона радила племіннику: «Направляй их оставлять военную службу, а если необходимость велит справлять лакейскую должность караулов и т. д. и потешать царя, то помоги бедным юношам не опошлить­­ся!» Пропонувала влаштуватися мировим суддею десь у Полтаві чи в Чернігівській губернії, адже починалася пора реформ, а отже, думалося, відкривається широке поле. Посада судді дасть можливість «узнать поближе народ и защитить бедного мужика от нападков сильного»…
Григорій таки прислухався до порад: у квітні 1862 року він, тепер уже штаб-ротмістр, пішов у відставку й невдовзі обійняв посаду мирового посередника у Городнянському повіті Чернігівської губернії. У 1863-му був нагороджений почесним знаком «за труды по освобождению крестьян»… Єлизавета бачила й розуміла, що Григорій Милорадович – людина небуденна. В одному з листів назвала його «писателем». Так і було: граф іще в юності захопився історичними дослідженнями, у родинному маєтку в Любечі збирав колекцію документів минулих століть, у 16 років дебютував як автор статей про чернігівську старовину…
У почутті Єлизавети до Григорія було щось материнське, навіть дидактичне. Звичайно, вона розуміла стан душі свого за­очного «співрозмовника», по-юнацьки закоханого в неї, проте… «Я испугалась силы твоей любви и не могу возвратить тебе тем же чувством, – пояснювала Єлизавета. – Утомленная душа после горьких опытов в жизни ищет успокоения и дружбы, а слово любви, предвестник новых бурь и непогод, смущает ее». Нарікала на обтяжливість провінційного життя-буття, набридливу опіку з боку «Дида», як називала в листах свого чоловіка… Звісно, вона трохи кокетувала, коли писала Григорію: «И ты любишь, мой друг, эту душевную развалину, эти обломки сердца; неужели ты воображаешь, что на окаменелой почве от бурь и времени может прижиться растение в полном цвете и красе пересаженное?».
Виявилося, що «растение» таки живе: ставлення Єлизавети до Григорія було чимось більшим, ніж просто дружба. Вона й сама цього не заперечувала, тому закінчувала свої листи не зовсім «по-материнськи»: «Целую тебя нежно-нежно, столько, сколько люблю». І від його заочних поцілунків також не відмовлялася, тільки нагадувала, що «Дид» щось підозрює, читаючи її кореспонденцію («Странно он тебя целует», – дивувався «Дид», ретельно «вивчаючи» листи Григорія, свого племінника). Через те просила «друга» писати їй по-французьки. Або ще так: «Замени слово «целую» – «кланяюсь». Я буду знать, что это значит».

«Одно утешение – книги, и я читаю запоем»
У листах Єлизавети Милорадович багато гіркоти, яка виказує болісну драму цієї небуденної жінки. Вона була людиною широких інтересів, готовою кинути виклик оточенню заради «іншого життя», задля інших цінностей, що виходили за межі обивательських уявлень. Проте можливостей для самореалізації мала не так багато – звідси й гіркота. «Женщине, сбросившей с себя общепринятую личину добродетели, нарушивши приличия, свет ничего не прощает», – написала вона одного разу. Щось було в ній від героїні роману Марка Вовчка «Жива душа» (1868), котра так само бореться з «пошлостью» довкола себе, намагаючись знайти точки прикладання власних сил.

«Соседство Гарибальди опасно для меня, слово свободы слишком упоительно…»

Єлизавета Милорадович знаходила їх передусім у філантропії, меценатстві, проте враження таке, що її потенціал був значно більшим. Її кумири – Алєксандр Ґєрцен і Джузеппе Ґарібальді (якось замовила для свого малого сина Гриця ґарібальдійське вбрання – теж промовиста деталь!). Вона уважно стежить за політичними подіями в Європі, уболіває за Італію та Угорщину, які борються за свою свободу. Читає «Колокол», поширює його, і часом сама висловлюється в листах до Григорія цілком «по-ґєрценівськи». Її енергійна натура поривається до дії, проте є сили та обставини, що стримують жінку. Це схоже на внутрішній конфлікт: «Быть может, и к лучшему, если я не останусь в Италии; соседство Гарибальди опас­­но для меня; слово свободы слишком упоительно; я видела из общества венгерцев, сколь для меня опасна патриотическая сфе­­ра, и, конечно, вмешалась бы в политические дела, за которые дорого могла бы приплатиться». Хочеться чогось більшого, а доводиться задовольнятися малим. І Єлизавета втішається жадібним читанням книжок; вивчає англійську мову; береться писати «для знакомых моих венгерцев» історію України; займається шкіль­­ництвом…
Але все це не те, не зовсім те… І в якийсь момент читачеві листів Єлизавети Милорадович починає здаватися, що, не реалізував­­ши себе сповна, вона натхненно, як Пігмаліон, «ліпить» свій ідеал із закоханого в неї графа. Вона «навіює» Григорію свої мріяння про емансипацію селян, пересилає статті улюбленого Ґєрцена, «заражає» політикою. І раз по раз нагадує: ти «потомок Полуботка», ти «юный свобод­ный казак, сын Украины, колысь свободной». Здається, що й про Італію та Угорщину йдеться в листах неспроста: приклад боротьби італійців та угорців за свободу мав чогось-таки навчити «потомка Полуботка»…

Епілог
Григорій Милорадович зробить блискучу кар’єру. Він повернеть­ся в армію, дослужиться до звання генерал-лейтенанта, отри­­має ку­пу орденів, буде призначений сенатором. Проте головне все ж не це: Милорадович стане визначним істориком, автором важливих генеалогічних досліджень. Жаль, що його праці не перевидаються… Архів, у якому був і унікальний щоденник 1875–1905 років, утрачено…
Чи таким хотіла бачити свій «пігмаліонівський» «витвір» Єли­­завета Милорадович? Хтозна. Відповіді на це запитання вона нам не залишила.