У. Т.: Як так сталося, що ви з Донецька і не в Партії регіонів? Яким був ваш шлях у політику? Адже стати народним депутатом у 25 років, якщо ти не чийсь протеже, – це виняток із правил гри в українській політиці.
– Політикою зацікавився в часи Помаранчевої революції, вступив на ентузіазмі до «Нашої України». Та недовго музика грала. Перша акція, у якій довелося взяти участь, стала й останньою – це був приїзд Віктора Ющенка до Донецька в лютому 2005-го. Зателефонували з проханням обов’язково прийти для масовки. А потім по закінченні видали 50 грн. Був шокований, бо відчув фальш й зав’язав із політикою на п’ять років. Потім вирішив, що треба спробувати ще раз, показати, що є й інший Донецьк. Молодий, енергійний, креативний, із мозком, що не засмічений совком, – саме такі люди в моїй команді. Так, їх меншість, але ж вони є, і хтось має репрезентувати їхні інтереси. Мені імпонував Кличко, в якому я побачив чесність. Тому до УДАРу, який тоді мав згідно з рейтингами 1–2%, потрапив 2011-го за власним бажанням – написав у штаб, і там відгукнулися. Почав із донецької міської організації, потім довірили обласну.
Як тільки стали активно діяти, тут-таки «підкотили» регіонали, мовляв, чи не час об’єднатися в одну команду. Так вони підминали під себе усіх протягом свого панування в регіоні. Щодо мого депутатства, то не маю ніяких покровителів, у мене звичайні батьки: мати – державний службовець, тато – дрібний підприємець, жодного стосунку до політики вони не мають. Не збираюся вихваляти свою партію, та як не крути, але вона та Віталій Кличко повірили й надали можливість кар’єрного зростання, якої немає в більшості політичних структур. Розумію, що цікавий був передовсім тим, що з Донецька та з чистою політичною біографією, яка тут є великою рідкістю. Однак факт залишається фактом – мене внесли до виборчого списку під № 37, який вважався прохідним. Кличко не продавав місця, тому в нас немає жодної тушки й досі, попри заманливі пропозиції в мільйони доларів. У 2012-му не вистачило зовсім трохи, щоб стати депутатом. Зрештою все одно ним став, після того як наші нардепи пішли працювати у виконавчу владу. Чи буду ще – хтозна. Плазувати за місце в списку не буду.
Читайте також: Василь Гацько: «Щоб УДАР не перетворився на чергову Партію регіонів, у Київраді має бути сильна опозиція»
У. Т.: І як воно вперше у Верховній Раді? Які відчуття, враження? З ким спілкуєтеся, до чиєї сфери впливу належите?
– По-перше, ніхто нікого не слухає, якщо не має якогось свого конкретного інтересу в питанні. По-друге, в залі постійно відсутня понад третина нардепів. По-третє, панує стійка атмосфера базару: хтось із кимось спілкується по телефону, хтось кричить, хтось регоче, хтось шепочеться в куточку. Роботою це назвати важко, адже Турчинову для ключових голосувань доводиться депутатів ледве не стусанами збирати. Відчуття, що все прогнило до коріння, не відпускає. Добре пам’ятаю, як потрапив на засідання якраз із Донецька, де напередодні на нас із друзями напали на конспіративній квартирі – довелося відстрілюватися, без автоматів ми вже там не їздимо. І тут потрапляєш до зали засідань і бачиш цілковиту байдужість та порожнечу в очах. Які там державні інтереси – ці люди звикли вирішувати особисті фінансові питання й відірвані від того, чим живе країна. Майже не бачу однодумців у парламенті, кепське відчуття, коли навколо лише «рибоокі». Тому така Рада просто не має права існувати, вона неефективна, і це питання до всіх депутатів. Ви не перший запитуєте про групи впливу, он у парламенті навіть з інших фракцій цікавляться.
У. Т.: Є стереотип про донецьких як безпринципних та безідейних людей. Та й УДАР не має чітко окресленої ідеологічної спрямованості. Чи існують для вас якісь ґрунтовні засади? Особливо цікавить ставлення до «вічних» питань, як-от мова, цивілізаційний вибір тощо.
– З європейським вибором не буду оригінальним – підтримую на всі 100%. Останні події на Донбасі назавжди закрили можливість будь-якої дискусії з цього приводу. Не погоджуся щодо браку ідеології в УДАРі – вона правоцентрична, в основі якої – свобода підприємництва, чесна судова система тощо. Щодо мови, то бачу Україну з єдиною державною – українською. У перспективі другою може стати хіба що англійська. Все життя прожив у російськомовному регіоні й сам розмовляв російською, жодних утисків ніколи не відчував, жодного аргументу на підтримку її окремого статусу, як на мене, немає. Набридло говорити на цю тему, надуману тими силами, які за підтримки Росії й занурили Донбас у хаос.
Читайте також: Важка булава. З чого почати Петру Порошенку
У. Т.: Яким ви бачите майбутнє УДАРу з урахуванням того, що плани на президентство Кличка не справдилися, ваш лідер – лише мер Києва, а Порошенко цілком здатен перетягнути до себе чималу частину людей?
– Для мене свого часу стала шоком відмова Кличка балотуватися в президенти. Однак у перспективі це було правильне рішення – у Порошенка миттєво підскочив рейтинг, що неможливо було ігнорувати. До того ж Кличко завжди закликав підтримати єдиного кандидата від опозиції, який матиме найвищий рейтинг. Сподівався, що то буде він. Але тішить, що свого слова дотримав навіть у ситуації не на свою користь, хоч як боляче це було для нього та всієї команди. Як і вся партія, підтримуватиму президента, тільки якщо його справи не розходитимуться зі словами, які він сказав у своїй інавгураційній промові. У «жити по-новому» на слово не вірю, поживемо – побачимо. Якщо він захоче щось змінити – всі варіанти є, а якщо вирішить чинити по-старому й зі старими кадрами, то й закінчить так, як попередники. Поки що не бачу жодних причин чи ознак розколу у своїй партії. Частина депутатів піде працювати до мерії, як, зокрема, Павло Рябикін на особисте прохання Кличка. УДАР цілком мене влаштовує, і навіть не розглядаю варіантів кудись переходити.
У. Т.: Чому у вашій торішній декларації про доходи нулі? За що живете?
– Я займаюся виключно політичною діяльністю, по партійній лінії отримую певну допомогу. Іноді надходив прибуток від кількох сайтів, але вони давно закриті. Тепер маю депутатську зарплату, за яку наймаю двох помічників – хлопців із Донецька, яким довелося евакуюватися.
У. Т.: І про Донецьк. Ваша команда організовувала вибори в чотирьох західних районах Донеччини. Як ви оцінюєте, ситуацію. Чи має досі вплив на неї Рінат Ахметов?
– Донбас у глибокій кризі, й триватиме вона ще довго – не тільки у військовому сенсі, а й в економічному, інфраструктурному, моральному. Я цілком упевнений у силовій перемозі, але після неї залишаться озлоблені люди, з якими треба щось робити. Найбільша проблема України – це дуже погане позиціонування, через яке багато хто на Донбасі не вважає себе українцем. Близько 70% тамтешнього населення не схвалювало Майдан і до 50% було на боці ДНР. Більшість із них не мали чіткого уявлення, за що голосують на референдумі й навіщо, однак цифри саме такі. Зараз підтримка ДНР падає, бо ті бандити себе дискредитують. Однак підтримка України при цьому не зростає, ось у чому проблема. На жаль, ми глобально програли цей регіон в інформаційному сенсі, програємо й досі. Нам конче потрібні нові інформаційні засоби для донесення своєї позиції до людей. Щодо виборів і не тільки, то нам суттєво допоміг голова Дніпропетровської ОДА Ігор Коломойський. Він чітко розуміє: якщо не втримати Донбас, то весь цей жах перетече в Дніпропетровськ, тому приймає з командою швидкі, адекватні рішення. Зокрема, батальйон «Дніпро» відповідав за безпеку, він же допоміг призначити голів чотирьох РДА тощо. Що потім дало змогу активізувати проукраїнські сили, особливо в Добропіллі.
Читайте також: Чи стане УДАР партією влади?
На жаль, жодної допомоги ми так і не дочекалися від губернатора Сергія Тарути. Понад те, саме через його бездіяльність був упущений момент для люстрації людей у МВС та владі, які майже поголовно зараз стали зрадниками. Як він казав із приводу свого ставленика керівника МВС Пожидаєва: «Не час для люстрації, нам потрібні спеціалісти, щоб навести порядок». Навели… І це при тому, що ми як члени Комітету патріотичних сил Донбасу зустрічалися з ним 15 разів та постійно на тому наголошували. До жодної поради він так і не прислухався. Як, наприклад, щодо створення Самооборони, коли казав, що люди мають все організувати, як на Майдані, без участі влади. Як державний менеджер він показав нульову ефективність, намагаючись не зіпсувати стосунки ні з ким. Вплив же Ахметова був до моменту, коли на Донбасі запанувала зброя. Остаточно вбила його репутацію епопея з «гудком» – увесь регіон побачив олігарха безпорадним. Бандити захотіли, щоб господар Донбасу поділився статками, а тому не було чим відповісти. Стало зрозуміло, що хоча Ахметов, який три місяці тому міг усе зупинити помахом мізинця, тепер абсолютно втратив контроль над процесами. Як на Донбасі, так і в Києві, де в нього також не залишилося важелів впливу після краху ПР. Його вистачає тільки на те, щоб через своїх людей у ДНР поки що не дозволяти грабунку та зупинки його підприємств.