Привид ЄЕПістану набирає дедалі виразніших форм, у Росії вже радісно потирають руки, бо, як казав Геннадій Зюганов, для неї це «способ вижить» і 210 млн осіб населення, а для нас, певна річ, це спосіб померти, та й то, мабуть, найганебнішою смертю в історії світу: державу здають її керівники, без жодного пострілу місцеві квіслінги і петени погоджуються на безумовну капітуляцію й заганяють у могилу одурений, розпорошений і дезорієнтований український народ.
Зюганов, звісно, не самотній, у кожній російській школі діточки старанно студіюють опус Солженіцина про «обустройство Россії», де чорним по білому записано, що українці мають стати будівельним матеріалом для розвитку російської нації. Весь цей опус пронизує страх за долю Росії й російського народу, саме цей страх був головним рушієм її історії, саме він спонукав її загарбувати величезні території й винищувати десятки малих народів. А нині цей безумний страх спонукає її до агресії й нав’язування світу своєї волі.
Гаразд, то російські справи, але викликають подив невичерпний запас рабських почувань і сервілізму, властивих нашим політикам, оте мерзенне лакейство, що заміняє їм душу. Таке враження, що вони взагалі нічого не хочуть робити для країни: навіщо, прийде Росія і все зробить, тому не дивують заклики приєднуватися до Єдиного економічного простору (це евфемічна назва Росії) і вправне малювання совєтського герба на передвиборчій рекламі одного кандидата. А ще один досить успішний кандидат, успіхам якого так раділа Росія і якого ввели у виборчий процес як противагу іншому перспективному кандидатові, обрав собі для реклами барви російського національного прапора.
Країну підведено до межі економічного краху, щоб представити тепер ЄЕП як єдиний можливий порятунок, й ошукані пролетаризовані, а почасти і люмпенізовані маси повірять тим, хто разом зі своїми кремлівськими господарями заганяє український народ в історичне небуття.
Про яке добросусідське ставлення з боку Росії може йтися, якщо в російських школах дітей навчають, що українці – живильний субстрат для її розвитку? Про яку християнську любов нам казатимуть, якщо найвищі церковні ієрархи Росії, одержимі тим самим патологічним страхом за збереження Росії в глобалізованому світі, не лишають місця в тому світі нашому народу і нашій державі? Яким нейтралітетом України можуть дурити нам голову політикани, якщо на її території самовладно панують війська тієї держави, яка за будь-яку ціну прагне здійснити аншлюс і поглинути нас? Чому громадяни України мають ставати заручником параноїдального страху чужої держави, яка, з одного боку, протиставляє себе цивілізованому світу, а з іншого – прагне скористатися людськими й матеріальними ресурсами України, щоб остаточно підгорнути під себе Європу і, як вона сподівається, посісти місце Америки як провідної держави світу?
Країні бракує єдності – чого ж дивуватися, як кілька років тому один кандидат у президенти півроку малював розчленоване тіло України, а гарант цілісності держави нічого не помічав, а другий гарант, який замінив його на посаді, теж не вважав за потрібне звертати увагу на ці антиукраїнські, антидержавні «пустощі»? Тож на кого з них трьох падає більша провина? Навіщо звинувачувати зовнішні сили, якщо наша головна біда – рабство, яке сидить у кожного в душі? Чому нашим політикам бракує людської і національної гідності? І хто тепер знову прагне зажити сумнівної слави ліквідатора країни?