Єдиним фронтом

Сьогодні життя кожного українця наповнене думками та пережи­ваннями про фронт, про близьких і рідних, які там, і про те, як наблизи­ти нашу перемогу.

І ми знаємо, за що ми боремося, за що воюємо — за наше майбутнє. А ще — за мрії наших предків. Сьогоднішня війна — це наш переможний бій, до якого ми го­тувалися не одну сотню років.

Наша нація ще ніколи не говорила так — одним голосом. Ми єдині незалеж­но від регіону, де народилися, від церкви, до якої ходимо, від мови, якою розмовля­ємо. Не забуваймо, що політика деваль­вації всього українського була настільки сильною та агресивною, що ми могли, як то кажуть, «не встигнути на потяг» до ко­ла європейських націй. А проте ми змог­ли, ми здолали й ми встигли. Сьогодні ми — європейська політична нація. І то­му здобули шану, нас поважають, ба біль­ше — нам заздрять!

Сила українців у їхній єдності перед ворогом і справжньому національному самоусвідомленні. Усе це далося нам до­рогою ціною і високо котується. Тому ми не боїмося «руского міра» і його дикта­тора. У якому ще суспільстві соціологіч­ні опитування покажуть готовність 87 % громадян боротися за свободу й незалеж­ність навіть за умови застосування воро­гом тактичної ядерної зброї?

Світ високо оцінив Українське вій­сько. Яка ще армія світу могла б так вою­вати, як наші хлопці й дівчата?

Сьогодні армія — наш головний ди­пломат. Нема у світі сили, яка могла б сказати нашим солдаткам і солдатам: за­кінчуй воювати, «давай переговори». Ні­хто не може примусити їх, які пройшли такі важкі бої, які бачили стільки втрат і горя, скласти зброю та почати перемо­вини з ворогом. Та й пам’ятаймо: законо­давство України прямо забороняє вести мирні переговори з ворогом до звільнен­ня всіх українських територій.

Українці ніколи не здавалися, навіть у найтемніші часи терору й Голодомору, вони боролись і зберегли свою пам’ять про природну належність до світу євро­пейських цінностей. Ми завжди, не лише у XXI столітті, а й у часи наших минулих держав, прагнули повернутися до нашого дому, тому й змогли уникнути долі сусід­ньої та близької нам Білорусі.

Сьогодні світ нарешті добре усвідом­лює, що без успішної України, без укра­їнської перемоги безпечний і мирний європейський дім неможливий. Наша європейська сім’я розуміє, що настала потреба змін в інструментарії для консо­лідації Європи, необхідна зміна протоко­лу у відносинах між європейськими дер­жавами — коли доля всієї спільноти не залежатиме від поведінки однієї країни.

Якщо не буде зміни базових позицій, Єв­ропа стане слабкою та загроженою з боку авторитарних і диктаторських режимів, які вже показали свою здатність бути еко­номічно ефективними. Якими мають бу­ти ці зміни в європейському домі? Запро­вадження елементів конфедерації? Чи федерації? Час і робота в цьому напрямі покаже. Важливо, що нарешті ми всі усві­домили життєву потребу змін.

Як могло так статися, що сьогодні європейський світ і його цінності пере­живають кризу й фактично опинилися на порозі війни проти Росії?

Якщо ми подивимося на політику Заходу остан­ньої чверті XX століття, яка говорила про пріоритет прагматизму над цінностями й моральністю, то ми багато чого зрозу­міємо. СРСР, а потім і Росія своєю мані­пулятивністю й корупцією заклали в За­хідному світі своє лобі, яке працює досі і яке подолати буде ой як нелегко.

Згадаймо сумний і дуже близький українцям досвід Грузії. Ще в далекому 2008 році, виступаючи на мітингу в Тбі­лісі разом з польськими друзями, я ска­зав, що коли ми не зможемо захистити Грузію, наступною стане Україна. Якби тоді європейська спільнота була сильні­шою, ми, я переконаний, змогли б уник­нути того, що сьогодні називаємо «путі­нізація Європи».

Канцлер Німеччини завершує свою каденцію і… працевлаштовується в ро­сійському державному «Газпромі», що має неабияке значення для продажу ро­сійського газу в Європу. Росія починає війну проти Грузії, вводить свої війська, а невдовзі з’являється угода про поста­чання газу до Європи через магістраль­ний газопровід з Ямалу, відомий нам те­пер як «Північний потік-1», це також має неабияке значення для європейської еко­номіки, що поступово ставала все більше залежною від російського газу. І таких прикладів ви знайдете сотні. Які ще по­трібні докази впливу російських грошей на європейську політику?

Європейські політики це прийняли, вони добровільно погодилися на «путіні­зацію Європи».

Чи могло статися інакше?

Історія не знає умовного способу дії — «якби…». А проте нам варто пам’ятати уроки історії. Коли сьогодні нам говорять про безпекові гарантії, то ми пам’ятаємо й про Будапештський меморандум 1994 року, який фактично обеззброїв Україну в обмін на обіцянки можливих гарантій. А також про Бухарестський саміт по­чатку квітня 2008 року, коли Україні та Грузії відмовили в приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ НАТО). Через чотири місяці Росія почне війну проти Грузії, а через шість років — про­ти України. У 2008 році я чув від Анґели Меркель, що суспільна підтримка вступу до НАТО 30 % недостатня, німецька кан­цлерка не чула моїх аргументів ані про те, що очевидною була позитивна динамі­ка, бо перед тим ми мали лише 14 %, ані про те, що Іспанія стала членом НАТО, коли рівень підтримки там був приблиз­но 13 %.

Тогочасна європейська безпекова політика була слабкою, Європа не мала сильного й харизматичного лідера. Крем­лівський диктатор вирішив, що так бу­де завжди. Доки не спробував захопити Україну.

У 2014 році йому здавалося, що він майже досяг успіху: Україна перебуває в стані перманентного збройного кон­флікту з росіянами на українській те­риторії, Захід продовжує вести бізнес із російською владою, «Північний потік-2» успішно працює.

Але кримське шампанське швидко вивітрюється.

Сьогодні, через десять років після вторгнення, уже не працює ані «кримнаш», ані ейфорія від «перемог» на укра­їнському Сході. Потрібні свіжі мотивації, тому тема імперськості набула функціонального значення. У XX столітті світ пережив багато трагедій: Голодомор, Го­локост, дві світові війни. Проте для Путі­на це не трагедія — такою для нього став крах СРСР і комунізму. Обґрунтування захоплення нових земель через ідеологе­му «руского міра» є головною тезою для чергових «виборів» диктатора, хоча най­краще перемогу на «виборах» йому забез­печить ФСБ.

Та ми не можемо собі дозволити замкнутися лише на українській части­ні перемоги. Росія не може залишитися путінською. Друга частина нашої пере­моги — щоб такої Росії і такої російської політики не існувало. Українці, як ніхто інший, знають, по кому подзвін.

Наша перемога — це шанс корінним народам Росії. Башкир чи татарин най­краще знає, як йому облаштувати свою державу та як дати раду її ресурсам. Для корінних націй, де збережена національ­на пам’ять і генетика, мрія про власну державу ніколи не зникала — тільки влас­на держава може їх захистити й зберегти. Що означатиме поширення «руского мі­ра» для дагестанця, башкира, татарина чи інших народів? Саме визвольний рухдасть відповідь на запитання про долю й роль кремлівського диктатора.

Чи можливе історичне примирення між Росією та Україною?

Щоб знати відповідь на це запитання, варто подивитися на те, чим є Росія, що сталося з росіянами.

Носій путінської ідеології — не пре­зидент Росії. Носій путінізму — 140 мільйонів маленьких путінів. Навіть вільні вибори в Росії не принесуть миру й по­розуміння в наших відносинах. За кого голосуватимуть після Путіна? За «пу­тіна». Чому в гітле­рівській Німеччині одразу після краху гітлерівського режи­му не було виборів? Бо та країна після Гіт­лера проголосувала б за «гітлера». Зомбу­вання працює і через покоління — просто «відрізанням» мину­лого скальпелем ця хвороба не лікується. Мав минути час, змі­нитися покоління, щоб німці позбулися омани, визнали свою вину й були готові її спокутувати.

Путін створив спільноту, яка приймає його політику. То ж чи потрібні їй вільні вибори, свобода й демократія?

Чи вірить кремлівський диктатор у те, що говорить? Його генеральна ідея — влада, влада, влада… У країні без демо­кратії не варто очікувати відповіді на за­питання, як створити успішне майбутнє 140 мільйонам або як розбудувати країну, де живе майже сотня корінних народів. Але генеральної ідеї щодо справжньої федерації чи конфедерації немає не ли­ше в Путіна, а й серед тих, хто вважає себе опозицією до нього. Росія мала би бачити свій порятунок у демократизації на основі здійснення проєктів корін­них народів Росії. Проте для російських демократів демократія закінчується на імперії. Та й де сьогоднішні російські демократи? Де М. Касьянов? Б. Нємцов? В. Кара-Мурза? І ось тепер — А. Наваль­ний? Хтось загинув, а інші в ув’язненні або в еміграції.

До війни проти Росії — і до 2014 ро­ку, і перед 2022 роком — у нас було бага­то такого, чого нам не хотілось би мати. І проросійська п’ята колона, і Московська церква, і корумповані чиновники. Проте те­пер нам, як ніколи ра­ніше, треба говорити єдиним голосом. І єд­наємося ми, коли ма­ємо спільні цінності — у ставленні до мови, до пам’яті, держави. Мова — це вмістили­ще нашого духу, наш кордон, основа наших цінностей, але це й тонкий лід, який ви­магає поваги до кожної людини. Генетич­на пам’ять українців — це наша історія, це цільність нашої нації. І сьогодні ми бачимо зміну вектора в тому, як українці розуміють себе та своє коріння.

Україна стала прикладом усьому сві­тові, як треба боротися за свою свободу й незалежність. Тож маємо зробити все, щоб світ дізнався правду про нас, щоб на­близити нашу перемогу.

Тож борімося за українське! Пле­каймо українське! Розмовляймо україн­ською! І все буде Україна.

Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині