Важливу роль у підважуванні радянської тоталітарної системи відіграло створення організованого антикомуністичного спротиву на Заході, що підтримував опозиційні рухи в СРСР та країнах соцтабору.
«Пролог» та Літературний інститут
Це була складна, багатовекторна співпраця: діаспори лобіювали інтереси поневолених комунізмом народів, інтелектуали й науковці взаємодіяли між собою, долаючи колишні конфлікти, а діаспорні спільноти зі Східної Європи та уряди країн Заходу, зокрема США, виділяли ресурси для діаспорних і громадських організацій. Спочатку це фінансування було таємним, пізніше, із 1984-го, відкритим і здійснювалося через Національний фонд на підтримку демократії (NED) — американську неурядову організацію, створену в 1983 році за президента Рональда Рейґана.
Вагому роль у цих процесах відіграла українська діаспорна організація «Пролог-Сучасність» (1952–1992), якою керували Микола Лебедь (1952–1974), Мирослав Прокоп (1974–1978), Роман Купчинський (1978–1988) та паризький Літературний інститут (1946–2000), очолюваний редактором легендарного часопису «Культура» Єжи Ґедройцем. Як і польський Літературний інститут, «Пролог» фінансувався з бюджету США, а тому ці інституції мали можливість стояти на загальнодемократичних засадах, бути досить незалежними від позицій власних діаспор, зокрема щодо дуже гострих проблем польсько-українського порозуміння. «Пролог-Сучасність» був єдиною українською діаспорною організацією, яка тісно співпрацювала із «Солідарністю», що переважно відбувалося через лондонський офіс Української пресової агенції на чолі з Тарасом Кузьо. «Пролог-Сучасність» очолювало закордонне представництво Української головної визвольної ради за підтримки ОУН за кордоном — двійкарів, що розвинули нереволюційні стратегії боротьби за Україну: через видання та розповсюдження забороненої в СРСР літератури, постачання техніки для копіювання та друку, а також співпрацю із сусідами України, зокрема польськими демократами та «Солідарністю».
Між польським Літературним інститутом і «Прологом» та їх виданнями «Культура» і «Сучасність» була добра взаємодія: вивозилися книжки дисидентів і завозилася заборонена цензурою література. Продукція, що мала антирадянський зміст, була захована під ідеологічно витриманою обкладинкою. Тільки так надруковані в США книжки мали шанс потрапити за залізну завісу.
Засідання ОБСЄ у Відні, прес-конференція. 1986 рік
Проте окрім згаданих на Заході існували й інші організації та видання діаспори. Зокрема, український політолог і публіцист Богдан Осадчук був головним редактором «Віднови» — емігрантського журналу незалежних українських інтелектуалів.
Коли після Гельсінської конференції 1975-го активізувалася співпраця дисидентських рухів країн Центрально-Східної Європи, у травневому номері «Культури» 1977 року було надруковано «Декларацію в українській справі». У ній російські, польські, угорські й чеські дисиденти та діячі висловили цілковиту підтримку державного самовизначення України. У документі наголошувалося: «Не буде справді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців. І в остаточному рахунку без вільних росіян».
Читайте також: Ілюзія «Третього Риму»
Це була нова модель устрою Центрально-Східної Європи, яка ґрунтувалася на переконанні, що міжнаціональна ворожнеча та територіальні претензії сприяли збереженню радянського панування і відсували перспективи визволення на невизначений час. Міжнаціональне порозуміння уможливлювало створення спільного фронту з метою ідеологічної боротьби з радянським тоталітаризмом. На думку Єжи Ґедройця, саме еміграційні кола, які представляли реальні інтереси народів Центрально-Східної Європи, мали сприяти міжнаціональному примиренню. Тому він підтримував опозиції країн східного блоку і ці його ідеї продовжили провідники «Солідарності».
Перемога «Солідарності» та підтримка Заходу
Особливу роль для поневоленої комунізмом Центрально-Східної Європи відіграв досвід боротьби та перемоги польської «Солідарності», що привів до краху комуністичного режиму в Польщі й став прикладом для інших країн регіону. Однак цього могло й не статися, якби не матеріальна та моральна підтримка американських профспілок. «Вісімнадцять місяців відкритого існування «Солідарності» у 1980–1981 роках позначилися великим ентузіазмом серед американських робітників… Було природно, що багато з них були в захваті від боротьби поляків. Сотні тисяч доларів допомоги для Польщі полилися в штаб-квартиру американської профспілки ALF-CIO, як і десятки пропозицій щодо поліграфічного обладнання та технічної допомоги», — писав у Washington Post 27 серпня 1989 року керівник координації допомоги підпіллю «Солідарності» в центральному офісі ALF-CIO американець українського походження Адріан Каратницький. Прикметно, що ще до запровадження воєнного стану таку відкриту допомогу американської профспілки влада Польської Народної Республіки засудила як «пряме втручання» у внутрішні справи країни. Президентові AFL-CIO Лейну Кіркланду навіть не дозволили приїхати до Польщі на перший національний конгрес профспілки у вересні 1981-го, хоча він був єдиним почесним представником від лідерів західних профспілок.
Кіркланд тісно співпрацював із радником американських президентів Джиммі Картера (1977–1981) та Рональда Рейґана (1981–1984) Збіґнєвом Бжезінським, про що є свідчення в щоденниках останнього. Зокрема, 12 грудня 1980 року, коли була загроза воєнної інтервенції СРСР до Польщі, Збіґнєв Бжезінський писав: «Після сніданку зателефонував до Кіркланда і спитав, що збирається робити профспілка. У відповідь почув, що буде зорганізовано цілковитий бойкот. Наполягав, щоб він дослідив можливість спільного виступу міжнародної профспілки транспортників. Це могло б паралізувати рух усіх радянських кораблів та літаків і мало б характер ембарго на транспортування всіх товарів для СРСР… Кіркланд згодився і повідомив, що порозуміється з керівництвом кількох західноєвропейських профспілок». Загалом роль Бжезінського в підтримці польського антикомуністичного руху, а також аналогічних рухів в інших країнах Центрально-Східної Європи переоцінити важко.
«Не може бути вільної Польщі без вільної України». Молоді українці з Польщі й Тарас Кузьо (у білій сорочці, тримає мікрофон), який очолював Українську пресову агенцію в Лондоні. Жовтень 1989 року
Під час воєнного стану в Брюсселі було створено представництво «Солідарності», через яке американська AFL-CIO надавала серйозну допомогу польській опозиції: технікою для роботи підпільних друкарень та радіомовлення, коштами сім’ям ув’язнених профспілкових активістів тощо. Тому в підпіллі виходили тисячі книжок, було організовано концерти та вистави, популярності набуло підпільне радіо. Допомогу «Солідарності» також надав і «Пролог». Прихистком для багатьох заходів стала католицька церква, що спиралася на потужний авторитет папи Івана-Павла ІІ, який у різні способи підтримував антикомуністичну опозицію. І не лише в Польщі.
Тісна співпраця й особиста приязнь поєднували лідерів «Солідарності» та української національно-демократичної революції 1989–1991 років. Після абсолютної перемоги «Солідарності» на виборах 4 червня 1989-го нова польська політична еліта підтримала ідею незалежності України та її поборників. Через Польщу надходили велика фінансова допомога, техніка для друку, заборонена в СРСР друкована література. Там друкувалися українські незалежні видання, які потім контрабандою завозилися в СРСР (лише з другої половини 1980-х вони друкувалися й у Литві). Польське підпілля опублікувало два великих спеціальні польськомовні видання «Сучасності». Частково в Україну надходила допомога з Польщі, а частково через Польщу від організованих структур української діаспори з Великої Британії, США.
правозахисна діяльність
На Заході активні представники української діаспори зуміли зорганізувати потужну підтримку переслідуваних діячів дисидентського руху, самої ідеї незалежності України. Зокрема, через радіо «Вільна Європа» та «Радіо Свобода» (з 1976-го їх об’єднали в одну корпорацію зі штаб-квартирою в Мюнхені) поширювалася інформація та формувалася суспільна думка, яка проявилася в слушний момент — у відносно ліберальні роки перебудови. Саме в цей визначальний період із 1989 по 1991 рік директором української служби «Радіо Свобода» був британець українського походження Богдан Нагайло. До того, у 1978–1982-му, він керував захистом політв’язнів в Amnesty International, а також був зв’язковим ПЕН-клубу. Його характеризували як безкомпромісну людину, яка присвятила себе висвітленню порушень прав людини в СРСР. Тодішня дружина Богдана канадка українського походження Патриція Марковська працювала в секретаріаті Міжнародного ПЕН-клубу й сприяла тому, щоб Василь Стус, Микола Руденко та інші письменники — в’язні сумління були прийняті до цієї організації.
Читайте також: Збудження чи пробудження?
Добрим товаришем Богдана Нагайла стала Христина Ісаїв, яка очолювала Комісію людських і громадянських прав при Світовому конгресі українців (СКУ), а також від неурядових організацій (НУО) брала участь у переговірному процесі з відстоювання прав людини в СРСР, зокрема через застосування Гельсінських угод. Окрім захисту політв’язнів на міжнародному рівні вона озвучувала й проблему здобуття незалежності України. Ця тендітна жінка протягом двох десятиліть виконувала титанічну роботу, бо СРСР вдавався до брехні та диверсій, а західні бюрократи нерідко до подвійних стандартів та цинізму. Тому, щоб донести іншу правду, достукатися й отримати результат, потрібні були неаби які зусилля та сила духу.
Протягом 1980-х років величезну фінансову й технічну допомогу антикомуністичному руху в Україні надавала видавнича та дослідницька організація «Пролог». Двоє її керівників Анатолій Камінський і Роман Купчинський очолювали українську редакцію «Радіо Свобода». Створені «Прологом» Товариство з вивчення радянських національностей та Українська пресова агенція в Лондоні, яку очолював політолог Тарас Кузьо, протягом 1980-х окрім польської також тісно співпрацювали з чехословацькою опозицією.
Коли у 1983 році за президентства Рейґана було створено американську неурядову організацію Національний фонд на підтримку демократії, у ній із 1987-го працювала українка Надія Дюк. На цю роботу її рекомендував лідер американської профспілки AFL-CIO Лейн Кіркланд. До 1989-го Надія керувала програмами на підтримку демократичних рухів у СРСР та Югославії й багато допомагала активістам та політичним в’язням.
Таким чином, допомога Заходу стала своєрідним «другим фронтом», важливим чинником, що сприяв перемозі антикомуністичних революцій 1989–1991 років. Ця допомога з’явилася завдяки наполегливій праці та взаємодії еліт окремих груп діаспор, об’єднаних спільними інтересами та спільною небезпекою, виразним розумінням того, що спільні зусилля дають більше шансів на перемогу.
——————
Олександр Мотиль, історик, політолог:
Варто згадати роль українського студентства в США, Канаді та Європі в захисті українських політв’язнів. На початку 1970-х були створені різні комітети, які влаштовували голодування, організовували маніфестації, випускали самвидав тощо. Адріан Каратницький і я були активними в Комітеті оборони радянських політичних в’язнів у Нью-Йорку. Також варта уваги наукова діяльність Української вільної академії наук (УВАН), Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), Українського вільного університету в Мюнхені (УВУ), а особливо Українського наукового інституту Гарвардського університету та Канадського інституту українських студій в Едмонтоні. Видавши Енциклопедію українознавства, діаспора фактично примусила Київ випустити Українську радянську енциклопедію. Слід відзначити важливу роль Тараса Кузя в діяльності «Прологу» та «Сучасності». Щодо мене, то я заснував Soviet Nationality Survey. Тарас Кузьо часто дописував, а Надія Дюк перебрала редакторство після мого переходу на академічну посаду в Колумбійському університеті.
——————–
Богдан Нагайло, історик, дипломат, журналіст:
По-перше, слід відзначити дуже важливу роль у розвитку українсько-польських відносин невтомного українського журналіста, професора політології Вільного університету Берліна Богдана Осадчука. Він був другом Єжи Ґедройця і писав під псевдонімом Олександр Кораба для Kultura і New Zurcher Zeitung. Також співпрацював із польською та пізніше українською службами RFE-RL. По-друге, слід згадати про роль деяких ключових представників української національної меншини у Польщі. Це історик Євген Мисило, Володимир Мокрий — перший українець, обраний до Сейму від «Солідарності», керівник кафедри українознавства Яґеллонського університету, Мирослав Чех — депутат Сейму, журналіст українського походження. По-третє, про вплив Папи Івана-Павла ІІ через його проукраїнську позицію. І ще кілька слів про себе. Працюючи в Amnesty International у Лондоні, я також розпочав свою кар’єру як журналіст. У своїх перших публікаціях, особливо в The Spectator, я писав із 1980 року про вплив «Солідарності» та подій у Польщі на Східну Європу та Радянський Союз, а надто на інакодумців. Моя перша стаття для The Spectator навіть називалася «Russia’s Fear of Contagion» («Російський страх зараження». — Ред.).