До війни головне не звикнути. І не змиритися з нею, хай якою безнадійною здавалася б ситуація. Бо це лише смуга. Хай навіть дуже чорна, яка може коштувати життя. Утім, цей момент від нас не залежить: ми не можемо ні сховатися від нього, ні змінити його. Можна повернутися з пекла полону й загинути в автокатастрофі. І немає на це ради, на жаль. Але ми точно можемо не опускати руки, доки в нас бринить життя. Бо за чорною смугою неодмінно буде біла. Для когось це перемога, а для іншого — кінець жаху.
Принаймні так мало би бути. І так буде. Адже війни рано чи пізно закінчуються. А особливо війни такого масштабу й інтенсивності. І суть саме в тому, щоб не лише побачити цю чудову мить перемоги, а й максимально її наблизити й пришвидшити. Це може зробити кожен на своєму місці та рівні.
Змирившись із війною, звикнувши до неї, ми мимоволі втрачаємо пильність і прирікаємо себе на поразку або й смерть.
Від прильоту ракети, бо лінуємося бігти в бомбосховище, чи від кулі снайпера, бо «мене вже нічим не злякаєш»… Віддаємося на чужу волю, піддаємося паніці, втрачаємо віру й силу — і це початок кінця.
Сьогодні з’явився новий тренд — втомлюватися від війни. Цей ще один варіант звикання особливо популярний серед тих, кого війна майже не торкнулася. Хіба що сиренами тривог. Та й то час від часу. Бо зануреним у неї по самі вуха втомлюватися ніколи: мусять або відбиватися, або відбивати, або вбивати. Зрештою, так, усе дуже непросто.
І що далі від лінії фронту, то гірше й страшніше. Із-за кордону взагалі вся ця картина на вигляд — як вселенське жахіття. Не видно просвітку, беруть нерви, іноді опускаються руки й новини не надають оптимізму. Хтось боїться мобілізації, хтось втратив сенс життя після зміни Головнокомандувача, у когось розпалася сім’я, бо дружина-біженка знайшла собі в Лондоні кращого, хтось втратив побратима чи сина, а комусь орки розбомбили будинок і вбили всіх рідних…
Різна глибина болю й жалю, і мірятися, кому гірше, не варто. Бо це наша спільна війна і наш спільний біль. І зараз не може бути «я поза політикою», «моя хата скраю», «це не мої проблеми». Ракета не обирає собі цілі за політичними переконаннями чи мовною ідентифікацією. Вона прилітає та вбиває. Її завдання — зачистити цю територію від нас усіх.ʼ
Читайте також: Зупинити хаос
Хто ж сподівається, що в разі окупації України москалями зможе вижити, перефарбуватися та ще й зберегти майно, глибоко помиляється. У найкращому разі вас перетворять на безправних рабів і все від беруть, але й це не точно. Найімовірніше, уб’ють — так простіше. Немає людини — немає проблеми. Та й не потрібні оркам зайві клопоти. Занадто помітний цивілізаційний розрив між нами й ними, як виявилося. Їм потрібна лише наша земля. Без нас. Бо в їхній хворій уяві саме тут захований сенс їхнього імперського існування. А ким заселити, вони знайдуть.
Тому єдине, що має сьогодні керувати українцями, хай що б там відбувалось у всесвіті, — це тваринне бажання перемогти цього одвічного ворога. Не втекти від нього, не домовитися з ним, не «просто припинити стріляти», бо всі ці шляхи ведуть до одного — нашої смерті. Натомість формула виживання дуже проста: ми або вони. Третього не дано.
Лише убитий і розчленований ведмідь ніколи не завдасть болю нам і нашим дітям. Лише знищена, спалена й розірвана між сусідами московщина нарешті вгомониться. Це той момент, коли вибір не передбачає ні компромісів, ні угод, ні півтонів. І навіть перепочинку. Це мегазавдання, але в нас немає іншого вибору, як його втілити.
Звісно, ми сьогодні перебуваємо не в найкращому стані й з багатьох причин. Щонайменше, маємо владу аматорів і пройдисвітів, які не здатні консолідувати Націю та організувати її до боротьби, які більше заважають і шкодять, ніж допомагають та скеровують, і це страшенно демотивує. Але Україна досі не впала, бо Нація в скрутні часи сама здатна організовуватися всупереч обставинам і владі. І це неймовірний аргумент на користь нашого спільного успіху. Ба більше, ми зобов’язані привести владу до тями й змусити її належно працювати, якщо хочемо перемогти в цій війні й вижити. Змінювати верхівку під час війни небезпечно й непотрібно, але вимагати в неї адекватної поведінки необхідно.
Країна мусить бути переведена на воєнні рейки повністю. А не одна рука воює, а решта органів танцюють, розважаються й пиляють гроші. Мобілізація — це не про ординські лови привілейованими членами суспільства невдах, яким не пощастило, а про загальне переформатування життя країни на час війни. І це функціональний обов’язок президента як Верховного Головнокомандувача — усе правильно організувати. Усі підприємства повинні працювати на перемогу. Усі громадяни повинні працювати на перемогу. Діти чиновників першими повинні йти до військкоматів і проситися, щоб їх узяли до війська, а не переховуватися по Лондонах, Монако і Дубаях.
У нас є чудова звичка проводити паралелі з Ізраїлем. Мовляв, варто вчитися, як можна жити в оточенні ворогів і процвітати. Секрет успіху Ізраїлю дуже простий: сьогодні майже всі діти політиків цієї країни воюють у лавах ізраїльської армії проти терористів. Сини президента Іцхака Герцоґа й прем’єра Беньяміна Нетаньягу також серед них.
Ми можемо й повинні виробляти зброю та боєприпаси, не оглядаючись, дадуть чи не дадуть її нам партнери, бо ніхто нічого не зобов’язаний нам давати. У країні не може бути вільного ринку, коли триває війна. Кожна дрібна забігайлівка чи кіоск мають працювати на ЗСУ. Квоти на відстрочку повинні бути в тих, хто працює на перемогу, а не протирає в кабінетах штани. Зрадників, колаборантів і мародерів не можна судити за законами мирного часу й випускати на поруки чи під заставу. Це все прописні істини, які чомусь в Україні не працюють. І про все це варто говорити, цього треба вимагати від влади. Бо ціна питання — існування, наше й країни.
Читайте також: Боги війни — без нас ніхто нікуди
А панікувати чи втікати тут не допоможе. Бо, по-перше, бачили очі, кого обирали. Хотіли «по приколу», то веселіться. Хто втомився чи боїться, кому себе дуже шкода, бо і те не йде, і там не клеїться, і грошей бракує, і за кордон не пускають, — просто подумайте про тих, хто сидить у ямах на передку й ціною свого сну, здоров’я та життя дає нам змогу прожити ще один день у відносному спокої та мирі, випити з друзями кави, погратися зі своїми дітьми, банально виспатися, умитися й сходити в туалет. Там усі ці дрібниці — справжня, часто недосяжна розкіш. Вони не зобов’язані це робити, якщо керуватися логікою тих, що втекли за кордон чи принишкли, ховаючись від мобілізації, бо також просто хочуть жити й нікому нічого не винні. Проблема хіба в тому, що в цьому світі взагалі ніхто нікому нічим не зобов’язаний, але вижити наодинці навряд чи комусь вдасться. Виживуть ті, які тримаються купи, які жертвують собою заради інших, які б’ються, не зраджуючи та не кидаючи своїх, хай там що станеться.
Ну а по-друге, спільними зусиллями ми таки багато на що здатні. Хто вже забув: два роки тому нам ніхто не давав шансів, що ми вистоїмо й виживемо. Але — о диво! — ми звільнили величезні території, які ворог встиг загарбати, допалюємо йому Чорноморський флот, не маючи жодного корабля, і влаштовуємо фаєршоу по всій його смердючій імперії, включно з Москвою та Петербургом. Ніхто ніколи не дізнається, які мільярди українці інвестували у своє військо й у свою перемогу, але це гідний аргумент, щоб не зупинятися на півшляху. Попереду неймовірна здобич і трофеї, пам’ятаймо про це.
Ворог хоч підступний і хитрий, проте не такий крутий, яким хотів би здаватися. Два роки війни довели це. Його можна бити й реально перемогти. Просто до справи треба підходити з розумом і без галасу. Піар і відосики, які годяться для розкручування чергового квартал-шоу, не допомагають у плануванні та втіленні бойових операцій.
Хотілося б вірити, що урок із проваленим контрнаступом 2023 року в Офісі Президента все ж засвоїли. Там сидять не дурні люди. Звалюючи вину на військових, вони добре знають, хто анонсував взяття Криму за лічені тижні, поки самі військові скептично мовчали, хто не забезпечив армію технікою та боєприпасами від партнерів, хто не налагодив виробництво власних БК тощо. Визнавати свої помилки там, звісно, не будуть, бо тоді доведеться зізнатися не лише в цьому проколі, а й у тотальному непрофесіоналізмі з моменту приходу до влади у 2019му, але принаймні зробити відповідні висновки повинні.
І те, що передчасні балачки в інфопросторі про близьке відновлення країни нарешті втихли, наштовхує саме на таку думку. Щось потроху та й засвоюється. Бо можна мріяти про гарні заробітки на програмах із відновлення, тільки це погано вписується в жорстоку реальність. Ніхто не знає, який будинок зруйнує наступна бомба чи шахід, коли і в чию хату прийдуть біда й смерть. Планувати на цьому фоні якусь відбудову, тим паче малювати наполеонівські плани з відновлення ще не звільнених територій — абсурдно.
Читайте також: «Build Back Better». За цим принципом пропонують відбудовувати Україну, але в чому саме він полягає?
Натомість країна потребує потужних оборонних кордонів, які чомусь не з’явилися ні після 2014 року, ні після 2022-го. Відсутність лінії оборони сьогодні доводиться компенсувати життями українських солдатів, і це занадто висока плата за чиюсь бездіяльність або тупість. Країна потребує бомбосховищ, підземних заводів, укриттів, енергетичних об’єктів, які неможливо було б вразити ракетами чи безпілотниками. Так, це недешево. Але, закопуючись у землю, ми зможемо зекономити на постійних відновленнях, зможемо врятувати людей, які працюють на стратегічних підприємствах і є висококласними спеціалістами.
На жаль, у цій війні занадто багато політики й комерції та занадто мало розуміння реальних наслідків поразки. І тут ми знову змушені впертися в тотальну мобілізацію, про яку йшлося вище й про яку ні президент, ні влада загалом не хочуть навіть думати, бо це для них — ніби страшний сон. Але варіантів розвитку подій насправді не так багато. Або всі ці небожителі, пардон, видатні державні діячі знімають свої рожеві окуляри, повертаються на грішну землю, усвідомлюють, що ігри в «нелохів і лохів» закінчилися, налагоджують нормальну комунікацію з власним народом, запускають потрібні процеси й усі як один, чиновники та народ, закочують рукави й працюють на перемогу. Або… Другий варіант краще все-таки не розглядати. Світ, у якому нас не буде, навряд чи матиме привабливий вигляд.
Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині