Москва із феноменальною легкістю розірвала Будапештський протокол 1994 року, за яким Україна відмовлялась від ядерної зброї, а Росія, США, Велика Британія, Франція та Китай гарантували її суверенітет, незалежність і територіальну цілісність. Однак ніхто з них не виконав гарантій, адже Україна втратила частину своїх теренів, що внаслідок збройної агресії були приєднані до Росії. Дещо дивує позиція Китаю. Політику цієї країни називафють далекоглядною, але насправді вона такою не видається. КНР хоч і обережно, але підіграє Кремлю. Проте Пекіну варто було б звернути увагу на заяву одного з міністрів Японії, який назвав російську акцію в Криму «бандитською».
Тепер Японії, що живе між ядерними Росією, Китаєм та КНДР, є про що серйозно замислитися, як, до речі, й Південній Кореї, Тайваню та В’єтнаму, який претендує на регіональне лідерство в Індокитаї. Бо що мають собі думати сусіди Піднебесної, коли вона нічого не зробила щодо виконання своїх гарантій і де-факто поблажливо поставилася до російської агресії?
Те, що держави-гаранти вважають нелегітимними анексію Криму та карикатурний псевдореферендум, – добре, але це значно менше, ніж було обіцяно Україні в 1994-му. Зрештою, США 50 років не визнавали радянської анексії Литви, Латвії та Естонії. Балтійцям це, певно, зігрівало душу аж півстоліття…
Не забуваймо, що в сучасному світі гарантії дають часто, однак виконують дуже рідко. ХХ століття в цьому сенсі продемонструвало чимало сумних уроків: Франція і Британія під час судетської кризи гарантували Чехо-Словаччині, що після здачі Судетів чехам забезпечать спокій. Але невдовзі Вермахт прийшов у Прагу… Давали гарантії і Польщі, проте після нападу на неї німців Франція і Британія хоч і оголосили Гітлеру війну, однак реально нічого не робили. Тому їхні медіа називали її «дивною», а німці – «сидячою». Внаслідок такого «виконання» обіцянок Німеччина разом із СРСР спокійно знищила Польщу…
Якщо гаранти не виконують гарантій, то інша сторона звільняється від виконання своєї частини зобов’язань. Тепер Україна має цілковите право дбати про власний захист самостійно, зокрема розпочати виготовлення ядерної зброї. Адже фактично сьогодні для Києва (як і для багатьох інших столиць) це єдина реальна гарантія незалежності, суверенітету й територіальної цілісності.
До такого погляду є опозиція всередині країни: переважно колишні керівники, що у 90-х віддали весь український ядерний арсенал, навіть те, чого іноземні потуги не вимагали (наприклад, тактичне ядерне озброєння).
Оскільки їм конче треба виправдати себе, вони запевняють, що Київ, по-перше, нічого зі згаданого потенціалу все одно не зберіг би через страшний тиск іззовні (хоча насправді цілком міг би, якби цього хотіла тодішня політична верхівка); по-друге, Україна начебто не здатна продукувати, випробовувати й утримувати власну ядерну зброю. Дива та й годі. Північна Корея все те робити здатна, Пакистан здатен, а Україна – ні. Ну хто ж у це повірить? Крім того, стверджують, ніби Україна надто мала за територією держава, щоб зберігати таке озброєння. А як же з цим упорався Ізраїль, менший за площею, ніж Крим? Кажуть, що на своїх крихітних теренах Медінат Ісраель знайшов місце для ядерних бомб і ракет. Принаймні тамтешні керівники традиційно не визнають і не спростовують факту ядерного статусу своєї держави.
Науково-технічний потенціал України цілком дає змогу створити як ядерні заряди, так і носії для них. А якщо знову нарікатимуть, мовляв, немає коштів, то відповідь ось: коли нація усвідомлює, що йдеться про її життя чи смерть, гроші знаходяться. Та і який вибір: або жорстока, кривава війна з непередбачуваним кінцевим результатом, або дуже дорога ядерна зброя, котра її унеможливлює… Що краще?
Власне, тут є варіанти: або ядерний статус, або негайний вступ до НАТО. Але вони аж ніяк не скасовують міжнародної боротьби за повернення Криму, за відновлення цілісності України. І насамперед це в інтересах Заходу. Бо якщо територіальну єдність не буде відроджено, то весь режим нерозповсюдження ядерної зброї стане суто факультативним. І тоді навіть маленькі регіональні держави лихоманково створюватимуть власний ядерний потенціал.
Україна – величезний демонстративний ефект для всього світу. Чимало урядів зрозуміють, що краще мати свою ядерну бомбу, ніж підтримку США, Британії, Франції і НАТО. Зрозуміють вони також, що Захід – доволі сумнівний союзник, на якого не слід розраховувати. А це може суттєво змінити всі баланси сучасного світу й означатиме геополітичний та моральний занепад Заходу, втрату ним ролі світового лідера. Тоді його місце заступлять цивілізації із зовсім іншими цінностями.