«Единая страна!» – переконували українські телевізори два роки тому в момент, коли вже фактично відбулася анексія Криму. «Єдина країна!» – запевняли борди і сітілайти на вулицях, коли починалася окупація Донбасу шахтарями з бурятським корінням. Власне, на фоні цих лозунгів сепаратисти захоплювали обладміністрації в Донецьку і Луганську, Стрєлков брав під контроль Слов’янськ, а «Нона» гатила по українських блокпостах.
Здавалося б, це гасло мало переконати громадян без вираженої самоідентифікації в тому, що Україна таки їхня батьківщина, і не важливо, якою мовою ти говориш: українською чи російською. Хоч гінді – головне, аби не проявляв ознак путінізму і розумів, що на Сході почалася реальна гібридна війна зі «старшим братом». Це була така-сяка відповідь російській пропагандистській машині, «відповідь Чемберлену», якщо завгодно. Адже путінські медіа безупинно переконували, що, мовляв, фашисто-хунтисти з Києва змушують особин з інакшою формою щелепи розмовляти українською, вчити Гімн і молитися на портрет Бандери. Російськомовні, за версією жителів Москви, безжально утискалися. Знову почалося бродіння на тему «второго государственного».
Читайте також: За рибу гроші-6
Проте гасло щодо «Единой» і «двуязыкой» довго не протрималося – посприяли тому «ущємльонні шахтарі» на бронетехніці, які, певно, від великої любові розстрілювали українських військових і прив’язували до стовпів у Донецьку жінок з жовто-блакитними прапорами. Врешті, стало зрозуміло, що «Єдина країна, единая страна!» не актуальна. Настільки, наскільки це взагалі можливо. Через два роки про цей лозунг нагадує хіба що одинока реклама між ескалаторами київського метро. Про другу державну також не йдеться, не той порядок денний. Це підтверджують цифри. Згідно з даними центру Разумкова, оприлюдненими 7 червня, 60% громадян вважають рідною мовою українську, 22% – і українську, і російську, і лише 15% – російську. Соціологи зауважують, що частка громадян, які вважають рідною українську, зросла, але причини цих змін поки не вивчені.
Аналогічна ситуація і з використанням мови в побуті: 44% послуговуються українською вдома, 25% спілкуються і українською, і російською, і лише 13% – російською. Подібна ситуація і з використанням державної мови поза домом – 40% людей спілкуються українською, 29% українською і російською і 12% – російською.
В той же час, 43% вважають, що в їх оточенні престижно використовувати українську. 22% називають такою мовою російську.
Щодо «второго государственного» – то 56% українців вважають, що єдиною державною і офіційною мовою має бути українська. Інші, зокрема російська, може використовуватися в побуті. 24% опитаних переконані, що вона може бути офіційною лише в окремих регіонах, а 14% продовжують виступати за дві державні мови – російську і українську.
Фактично, якщо порівнювати ці дані з подібним дослідженням 2005-го, то сам собою напрошується висновок – статус української як державної вже не піддається сумніву, а її престижність серед суспільства зростає.
Якщо про примиренне гасло початку війни вже забули і «Единая страна» рознесена до фундаменту, то боротьба з «мовою окупанта» триває. Це можна було б назвати махровим фашизмом, як це люблять робити російські медіа, проте так ж таки соціологія дає підстави припускати, що борці проти мови північного сусіда робили свої висновки не на порожньому місці.
Читайте також: «Країна без мови є країною без душі»
Згідно даних того ж таки дослідження, російськомовні більш прихильні до РФ. Скажімо, позитивно ставляться до Путіна 15,6% російськомовних українців, 6,7% двомовних і лише 1,7% україномовних. Негативно до російського президента ставляться 49,1% російськомовних, 66,9% двомовних і 87,7% україномовних. Щодо нейтрального ставлення, то тут знову перші громадяни, які володіють лише мовою «північного старшого сусіда» – 29,4%.
Щоправда, міф про «різність народів» західної і східної України серед російськомовного населення не прижився: погодилися із таким твердженням лише 9,6% опитаних. «Скоріше згодні» 21,1%, «скоріше не згодні» 24,9%, не згодні – 21,2%. Не змогли відповісти на це питання 23,2% опитаних російськомовних українців.
Проте в питаннях, пов’язаних із визнанням Голодомору геноцидом, засудженням тоталітарних режимів, визнання ОУН і УПА, перейменування «Дня перемоги» на День пам’яті та примирення, забороною використання комуністичної символіки тощо українці, які говорять лише російською, ближчі до московських пропагандистів, ніж хотілося б. Так,серед російськомовних (порівняно з двомовними і україномовними) найбільше тих, хто не підтримує такі ініціативи.
Але найбільш цікаві дані дослідження стосуються оцінки війни в Україні. Так, 25,3% російськомовних вважають події на Донбасі загарбницькою війною Росії проти України, 30,7% переконані, що це боротьба між Україною та «проклятими піндосами» в образі США за сфери впливу, 25,2% думають, що війна – це громадянський конфлікт. Важко із вибором було у 18,9% опитаних. Для порівняння – 64,6% україномовних вважають війну війною, 12,9% думають, що це боротьба за сфери впливу, 10% сприймають події на Донбасі як громадянських конфлікт і 12,5% не визначилися. Десь посередині перебувають двомовні – 41,7%, 24,9%, 16,4% та 17,1% відповідно.
Фактично через два роки з’явилися цифри, які дають можливість припустити, що результативність пропаганди «Единой страны» доволі сумнівна. І попри намагання боротися із російськими міфами серед російськомовного населення вони приживаються найбільше. Питання «Що робити?» в даному випадку перетворюється на риторичне, оскільки дієві поради, які непогані в теорії, на практиці можуть виявитися пшиком.
P.S. цифри, наведені вище, не відображають повної картини проведеного дослідження. Ознайомитися із ним можна на інтернет-порталі Центру Разумкова.