Прямі людські втрати в Україні внаслідок епідемії COVID-19, на щастя, далекі до моторошних італійських чи іспанських показників. Проте кількість постраждалих від прямих та непрямих наслідків коронавірусної інфекції доведеться обчислювати мільйонами. COVID-19, усупереч популярним прогнозам, жодних унікальних проблем Україні не створив, зате загострив негаразди хронічні, зокрема проблеми соціально-економічного спектра. Збір та аналіз статистичних показників за II квартал поточного року, половина якого пройшла в умовах суворого карантину, ще триває, тож підбиття остаточних підсумків ще попереду. Проте очевидно, що соціально-економічна ситуація ускладнилася в усіх без винятку регіонах і що універсальних рішень уряд не має. Тому населення пристосовуватиметься до кризи відповідно до власного досвіду та можливостей.
Передусім пандемія завдала удару по ринку праці. За підрахунками Держслужби зайнятості, у березні рівень безробіття порівняно з аналогічним періодом 2019 року підскочив на 22%, а на початок травня — майже на 50%. У кількісному виразі йшлося про 456 тис. безробітних, і це ще був далеко не кінець. За перші півтора тижня травня на облік стали ще 140 тис. осіб, тобто сьогодні їхня кількість наблизилася до 600 тис. Однак реальна ситуація може виявитися ще складнішою. Наприкінці березня лише 4% українців заявили, що втратили роботу, проте ще 32% зізналися, що перебувають у відпустці за власним бажанням («Рейтинг»). Саме такі неоплачувані відпустки в період карантину стали популярною альтернативою звільненню працівника, тим більше що після останніх нововведень вони можуть фактично тривати безкінечно. Тому сплеск зареєстрованого безробіття може статись якраз після завершення карантину, коли роботодавці почнуть оформлювати «розлучення» з працівниками. Слід брати до уваги також тіньовий сегмент ринку праці, де і зайнятість, і безробіття важко відстежити. За оцінкою Торгово-промислової палати, тільки за перший (!) місяць карантину загальна кількість безробітних в Україні сягнула 2,5–2,8 млн осіб — показника, найвищого за останні 15 років.
Читайте також: Стартер для економіки
У регіональному розрізі перед проблемою безробіття виявилися безпорадними всі області. Наприклад, у середині квітня найбільше безробітних Держслужба зайнятості нарахувала на Дніпропетровщині, Харківщині, Львівщині, а також у Запорізькій та Полтавській областях. За перші п’ять — шість тижнів карантину в Дніпропетровській області стали на облік 13 тис. безробітних, у Харківській — 9 тис., у Запорізькій — 9,3 тис., на Львівщині — близько 22 тис. (за даними обласних центрів зайнятості). Враховуючи загальний темп зростання безробіття, навіть подвоєння цих цифр сьогодні здавалося б відносно оптимістичним сценарієм. З огляду на економічний спад, зафіксований ще в I кварталі 2020 року (див. «Динаміка окремих економічних показників у регіонах»), серед областей претендентів на лідерство в цій сумній дисципліні не бракує. Одна з причин — тотальність карантинних обмежень, які торкнулися практично всіх галузей. Однак наразі невідомо, яка частка українських підприємств повернеться до діяльності після двох місяців жорсткого карантину й наскільки швидко.
Зростання безробіття ввійшло в токсичну сполуку з дефіцитом вакансій. Особливо тяжка ситуація склалася на Львівщині, де із середини березня по кінець квітня кількість вакансій (порівняно з аналогічним періодом 2019 року) зменшилась учетверо. Тепер на 22 тис. безробітних там припадає всього 3,7 тис. вакансій (ЛОЦЗ). Загалом же по Україні на початок травня, порівняно з травнем 2019 року, вакансій поменшало на 60%. Звичайно, із відновленням повноцінної економічної діяльності підприємств попит на робочу силу знов зростатиме, але автоматичного повернення до докарантинного рівня годі чекати. Не меншу роль відіграло закриття державних кордонів, яке змусило повернутися додому українських заробітчан: за оцінкою уряду, станом на 22 квітня йшлося про 2 млн осіб. Утім, насправді точна кількість заробітчан невідома: торік у Мінсоцполітики називали цифру 3,2 млн осіб, але й вона цілком умовна.
Повернення заробітчан ускладнило ситуацію на ринку праці нерівномірно. Не секрет, що основним донором робочої сили є західні області. За даними дослідження Німецької консультативної групи в Україні, 2017 року мешканці західних областей становили 69% усього заробітчанського потоку. Вочевидь, саме ця обставина «подарувала» Львівщині сумнівне лідерство серед областей із найвищим рівнем безробіття (хоча ця тема потребує подальших досліджень). Але в загальному підсумку карантин став періодом проїдання заощаджень для всіх регіонів. Наскільки великий запас фінансової міцності українців — питання дискусійне, але переоцінювати його не варто. Принаймні наприкінці березня 79% українців стверджували, що їхніх заощаджень вистачить на один — два місяці («Рейтинг»). Не дивно, що напружені настрої на місцях першою відчула місцева влада, яка фактично стала речницею суспільного невдоволення. Симптоматично, що скандальний виступ мера Черкас підтримали і у Львові, і в Запоріжжі — у тому, що стосується безпорадності перед соціально-економічною скрутою, «Схід і Захід» виявилися разом.
Читайте також: Лобізм, хаос та непослідовність
У відповідь уряд анонсував фантастичний «план Рузвельта — Шмигаля». Відповідно до заяв очільника Кабміну, вже в травні уряд планує створити 500 тис. робочих місць у комунальній, соціальній та бюджетній сферах із зарплатою 6–8 тис. грн. Крім того, близько 170 тис. робочих місць з’явиться в галузі дорожнього будівництва. «Це тільки в цій сфері, а ще близько 150 тис. у супутніх», — наголосив Шмигаль у квітневому інтерв’ю. Наскільки такі проекти є економічно доцільними й узагалі реалістичними — питання дискусійне (див. Тиждень, № 18/2020). Проблема ще й у тому, чи вийде заповнити ці вакансії безробітними. У карантин Україна ввійшла із середньою зарплатою 11,5 тис. грн: приміром, на Львівщині — 9,9 тис., на Дніпропетровщині — 11,6 тис., у Запорізькій області — 11,5 тис., у Харківській — 9,8 тис. тощо (Держстат). Для того щоб заповнити 500 тис. «недорогих» вакансій, які збирається створити уряд, ці вакансії мають стати для багатьох чи не єдиною альтернативою безгрошів’ю. Але такий сценарій малоймовірний.
Теперішня криза — далеко не перша, тому в суспільстві вже є готові стратегії адаптації. По-перше, це заробітчанство, яке відновиться, щойно кордони відкриють. У цьому зацікавлені не лише заробітчани, а й приймаючі країни, яким, попри економічний спад, буде важко відмовитися від української робочої сили. І уряд, попри декларативні наміри «залишити заробітчан удома», буде змушений піти громадянам назустріч. І що вищим буде в Україні рівень безробіття (і що сильнішим — дефіцит вакансій), то більше громадян прагнутимуть працевлаштуватися за кордоном. Усе це не новина. $16 млрд, які заробітчани переказали до України 2019-го, — це кошти, які вони з тих чи інших причин не змогли заробити вдома, але заробили за кордоном (Світовий банк). Тепер, коли український ринок праці ввійшов у ступор, запит на заробітчанство лише посилюватиметься, до того ж не тільки в західних регіонах, а й у решті країни.
Читайте також: Експорт – імпорт – карантин
По-друге, пережити скрутні часи українцям допоможе тіньова економіка, яка має власну тактику виживання в умовах кризи. Дедалі більше українців будуть змушені погоджуватися на неофіційне працевлаштування, непостійну зайнятість тощо. У 2019 році кількість неофіційно зайнятих Держстат оцінював у 21%, але тепер слід очікувати чергового сплеску. Бо посткарантинна криза значно підвищуватиме статус роботодавців, які матимуть у розпорядженні дефіцитний ресурс — вакансії, а отже, зможуть диктувати вигідні для себе умови. Завдяки цьому вони матимуть ширші можливості перекладати ринкові ризики на плечі працівників. Утім, певні вигоди від кризи зможуть отримати не лише тіньовики. Керівники великих підприємств матимуть хороші шанси підвищити свій політичний вплив на місцевому рівні.
І по-третє, криза стимулюватиме українців до гонитви за пільгами. Суспільство має колосальний досвід вигідного комбінування неофіційної зайнятості з отриманням пільг з безробіття та субсидій, а також застосування безлічі інших хитрощів. У який спосіб ті чи інші стратегії поширюватимуть у регіонах, ми дізнаємося згодом. Питання в тому, коли Україна зможе не пасивно пристосовуватися до кризових обставин, а бодай якось впливати на них — і не на декларативному рівні, а реально.