СОФІЯ КИЇВСЬКА. Такий вигляд мав головний київський храм до мазепинської перебудови. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, 1651 р.
На початку ХІІ ст. київський князь Володимир Мономах звернувся до митрополита Нікифора І з проханням роз’яснити йому відмінності між православ’ям та католицтвом. Нікифор відгукнувся розлогим посланням у якому перерахував всі відомі йому антилатинські звинувачення константинопольської патріархії: піст у суботу, дозвіл вживати сир, яйця та молоко у піст, заборона шлюбу священників й широко відоме Filoque (твердження католиків про ісходження святого Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Бога-Сина). На перший погляд звернення та відповідь на нього це звичайна буденність, якби не одна обставина. Найосвіченіша людина тогочасної Русі, чи не єдиний відомий нам князь – автор щоденника, а також автор твору філософського та теософського змісту, звернувся до київського митрополита за поясненнями у питанні, що мало на перший погляд бути зрозумілим чи не кожній освіченій людині.
“Вибір” князя-хрестителя
Чи не з перших рядків літописної оповіді про Хрещення Русі літописець проводить чітку межу між католицтвом и православ’ям — і у оповіданні про вибір вір, і під час самого хрещення у Корсуні, коли місцевий єпископ звертається до Володимира з розлогою промовою про особливу небезпеку латинства… Століттями сотні істориків сліпо повторюють ці літописні оповіді, але лише одиниці звернули увагу на той факт, що сам факт розколу між двома церквами відбувся на 66 років пізніше Хрещення Русі, й антилатинська риторика літописної оповіді про Хрещення набуває сенсу лише з точки зори антилатинської полеміки другої половини ХІ ст., коли, власне, і створювався літопис. В ІХ-Х ст. для країн-неофітів Центральної та Східної Європи питання християнізації з Риму чи Константинополя мало сенс не конфесійний, а політичний. Для Великої Моравії вибір християнізації з Константинополя князем Растиславом був чи не єдиним засобом протистояння впливу сусідньої Германії та німецького духовенства. Так само, перші десятиріччя своєї історії як християнської держави Болгарія вдало балансувала між Римом та Константинополем, й таки спромоглася зберегти певну релігійну автономію від Константинополя. Так і руська княгиня Ольга хоча й охрестилася під час візиту до Візантії, але місійного єпископа прийняла з Риму, і лише активний спротив її сина Святослава християнству взагалі завадив цій місії єпископа Адальберта. Але для жодної з цих країн вибір між католицтвом чи православ’ям не відбувався, адже й римський і візантійський обряди для них були тою самою вірою — християнством. Так само, і після розколу, Константинополь майже півтора сторіччя докладав багатьох зусиль аби пояснити країнам-неофітам навіть не сутність розколу, але сам факт його існування.
Й напередодні і невдовзі після Хрещення Русь перебувала у тісних стосунках із Церквою Заходу. Тісні дипломатичні контакти Ольги та Ярополка Святославича з Германською імперією мали не тільки військово-політичний, але й релігійно-місійний характер. Та й пізніше, у часи Володимира той радо приймав у себе німецьких єпископів місіонерів. Найбільш відомий приклад – перебування на рубежі Х-ХІ ст. у Києві Бруно Кверфуртського, який мав сподівання щодо християнізації печенігів. Зберігся лист Бруно з розлогим оповіданням про щирий прийом місіонера з боку київського князя, який особисто супроводжував його до русько-печенізького кордону та опікувався його безпекою у стані кочівників. З точки зору західних хроністів та агіографів першої половини ХІ ст. хреститель Русі Володимир був другим апостолом Петром (згадаймо, що в середині ХІ ст. Іларіон порівнює його вже с Константином).
Спільні реліквії та святі
Інколи у джерелах можна зустріти й альтернативні версії Хрещення Русі. Так, у сагах про Олава Трюггвасона (короля Норвегії 995-1000) оповідаєтся про його активну участь в наверненні Володимира до християнства – чи то особистим переконанням, чи то навіть тим, що Олав особисто привіз на Русь з Греції єпископа Павла. Ця дивна оповідь знаходить навіть паралель у Повісті временних літ, де під 983 роком наведено звернення якогось варяга, що прийшов з Грецької землі, з приводу християнської віри. Але найбільше на Русі був вшанований інший король Норвегії на ім’я Олав — Олаф ІІ Харальдссон (король 1015-1128), який став першим католицьким святим Норвегії (канонізований 1164). На Русі храми святого Олафа існували у Великому Новгороді та Старій Ладозі.
Та існували святі мощі, що поєднували Київ напряму з Римом. Німецький хроніст Титмар Мерзебурзький називав Десятинний храм на честь Богородиці у Києві храмом святого Климента. Він мав на це всі підстави, адже перші святі мощі, що потрапили на Русь, це мощі святого Климента — Папи 90-х рр. І ст. н.е., який був засланий імператором Траяном у Херсонес, де й зазнав мученицької смерті. Близько 860 р., перебуваючи у Херсонесі, мощі віднайшов святий Константин-Кирилло, який більшу їх частину поклав у храмі на місці загибелі, а іншу частку мощів передав у дар до Риму, де вони зберігаються і донині. Після пограбування Херсонесу Володимир вивіз у Київ херсонеську частину мощів Климента та поклав їх у новозбудованому Десятинному храмі. Саме главу святого Климента використовували при рукопокладенні без згоди константинопольського патріарха митрополитом Русі Климента Смолятича. Київ часто відвідували західні паломники, і традицію цю перервало тільки монгольське нашестя, коли київську частку мощів Климента було остаточно втрачено.
Змішані шлюби еліт
Так сталося, що ми майже нічого не знаємо про православну ієрархію на Русі до середини ХІ ст. Існують декілька суперечливих списків київських митрополитів, що донесли до нас лише сухий перелік імен. Саме після церковного розколу, що збігся для Русі ще з одним визначним рубежем — смертю Ярослава Мудрого — на Русі з’являються митрополити-греки, яких ми знаємо не тільки по імені. І більшість митрополитів другої половини ХІ — початку ХІІ ст. залишили по собі послання антилатинського спрямування. Таку наполегливість можна пояснити ще й тим, що у своєму повсякденному житті еліта Русі довго лишалася байдужою до протистояння православ’я та католицтва. Особливо добрим прикладом цього може слугувати шлюбна політика Рюриковичів. Розкол 1054 р. не поклав край західноєвропейським шлюбам руського князівського роду, попри всі перешкоду цьому з боку руських церковних ієрархів. Більше того, руські княжни та князі навіть звертаються по заступництво до папського престолу. Так, Євпраксія-Адельгейда, відома своїм невдалим другим шлюбом з германським імператором Генріхом IV, багато років перебувала під особистим захистом Папи, та неодноразово свідчила на церковних соборах. До заступництва Святого Престолу звертався й київський князь Ізяслав Ярославич, вигнаний своїми братами з Києва. До нас дійшов т. зв. «Молитовник Гертруди» – молитовник укладений дружиною Ізяслава, створений у дивному синтезі одночасно і візантійської і романської культур, де традиції східної Церкви переплетені з традиціями Церкви Заходу. Католицькі святі реліквії, за уявленням русичів, мали ті самі сакральні властивості, що й православні. Так, 1152 року на сторінках Іпатіївського літопису оповідується, як Володимирко галицький дав угорському королю клятву на хресті св. Стефана — хрестителя угрів — і був покараний Господом за її порушення.
Відкрита шлюбна політика між католиками та православними володарями Русі тривала до середини ХІІІ ст., коли папа дорікав угорському королю Белі IV, що той віддає дочок за «схізматів» — одна з них вийшла заміж за Ростислава Михайловича, інша — за Льва Даниловича. Та особливі стосунки між католиками й православними у Прикарпатті в ІХ—ХІІІ ст. вимагають окремої публікації.
Храми об’єднували, а не роз’єднували релігійні громади
Та хіба тільки представники князівського дому Рюриковичів слабо цікавилися питаннями церковного розколу! Дивні свідчення знаходимо у творі представника церковної ієрархії — ігумена Даниила, що здійснив на початку ХІІ ст. паломництво у Єрусалим. Перший хрестовий похід, результатом якого стало утворення 1099 року Єрусалимського королівства, розпочав добу масового паломництва до Святої землі, до якого приєдналися й численні прочани з Русі. Даниил відвідав Святу Землю десь між 1104 та 1115 роками. Він, ігумен православного монастиря, був радо прийнятий королем Балдуіном І — той не тільки дозволив Даниилу з міркувань безпеки приєднатися до його війська у поході, але й дав гроші поставити на камені Гроба Господня лампаду «от всея Руския земли», й надав найкраще місце на великодній службі у цьому ж храмі. Жодним словом цей руський ігумен у своєму «Ходінні» не обмовився про міжконфесійні чвари між католиками та православними, так само й для короля Єрусалиму цей паломник був не православним ігуменом, а братом у Христі, посланцем з далекої і мало відомої йому країни.
Існує достатньо свідчень і про існування католицьких храмів в давньоруських містах. Існування католицьких церков у купецьких подвір’ях Новгороду, Пскову, Полоцьку, Смоленську оговорювалося торговими угодами цих міст з іноземними купцями. Так само під 1203 роком у літописі згадується про існування храмів у «гостів-іноземців» у Києві. Більше того, збереглися свідчення про існування у Києві у першій половині ХІІІ ст. домініканського монастиря Преславної Діви з церквою св. Марії. Інший приклад, коли майстри із Західної Європи брали участь у будівництві давньоруських храмів. Зокрема, скульптурний декор більшості храмів Північно-Східної Русі рубежу ХІІ-ХІІІ ст. виконаний західними майстрами. Збереглися свідчення й про вклади руських князів у церкви та монастирі в Західній Європі. Так, володар Києва (скоріш за все, мова йде про Святополка Ізаславича) дав гроші на будівництво монастиря св. Іакова у Регензбурзі. А наприкінці ХІІ ст. Роман Мстиславич дав 30 марок срібла на бенедиктинський монастир святого Петра в Ерфурті.
Що ж поклало край цій дивній конфесійній толерантності? Російські та пізніше радянські історики Церкви в один голос звинувачують у цьому агресивну політику Риму та католицьких держав. Як свідчать численні антилатинські послання православних ієрархів, агресія духовенства була всі ці роки взаємною. Але церковний розкол маже півтора сторіччя лишався майже непоміченим у свідомості політичних еліт Русі та Заходу. Русь довго намагалася лишатися осторонь релігійних суперечок Константинополя та Риму, добре розуміючи, що під канонічними причинами насправді переховується нездоланне протиріччя між доктриною вселенської влади візантійського імператора, та вселенської ж влади Папства.
Як відзначив британський візантиніст сер Стівен Рансіман, для руських земель межею розколу став не 1054 рік, а початок ХІІІ ст., коли з одного боку католики-хрестоносці взяли Константинополь, а, з іншого, католики-хрестоносці з’явилися на Балтиці. Тільки тоді, коли конфесійне протистояння переросло у військове, політичні еліти Русі відчули таки розкол єдиної християнської Церкви. Два сторіччя релігійної пропаганди дали свої плоди — Риму та Константинополю таки вдалося перетворити на непримиренних ворогів рядових віруючих.