Єднаючи час і простір

Він дивовижний оповідач: парадоксальний, дотепний, зухвалий, запальний і найголовніше – терплячий. Нестися навздогін чи назустріч його думці не просто важко – майже неможливо. Він приголомшує десятками невідомих імен і фактів, відточених дефініцій та несподіваних ремінісценцій. Натхненно цитує середньовічні балади, Петрарку, Сковороду, свої й чужі, але у власних перекладах сонети, улюблених Михайла Ореста та Юрія Клена, співає українських пісень. Він ущент руйнує усталені поняття, канони й п’єде­стали, даруючи несподівану свободу першого подиху, першого погляду, першого відчуття. Йому 91 рік. Ми смакуємо разом французьке червоне.
 
Україну єднає мова

Франція, Іспанія, Німеччина – всі вони склалися з різних народів. Гасконь і Нормандія, Каталонія й Андалузія, Пруссія й Баварія зовсім різні. Франція єдналася силою: винищували інакодумців і практично знищили в Альбігойських війнах цілий народ – провансальців.

Ми, українці, безперечно один народ. Нас єднає наша мова. Чули дитячу пісеньку:

Задумала вража баба
та й розбагатіти,
Підсипала куріпоньку,
щоби володіти…

Її співають і лемки, й Чернігівщина. Хтось із наших мудро-вчених придумав, що після татарської навали чернігівці втекли в Карпати, тому там збереглися чернігівські форми. Ніхто нікуди не втікав. Просто давні, єдині для всіх українців форми, як існували, так і далі живуть усюди, де мешкає наш народ. Більшість населення Воронезької області – українці, південь Курської – теж українці, й скрізь співають цю пісеньку. Степову Україну виморили голодом на 90%. А ті, хто лишився, всі зросійщені, бо туди переселили росіян. Зрозуміло, чого там зараз постає мовне питання, чому їх тягне в імперське ярмо.

Та є в українській культурі один феномен. Чудо й диво української нації, коли вона втягує подекуди чужинські сили й стає ще сильнішою. То святий ірраціональний процес. Коли росіяни стають українцями, то вони бувають ліпші за справжніх українців. Справжнім патріотом України був німець Освальд Бурґгардт – Юрій Клен. Я мав щастя дуже близько його знати – жив у сусідньому бараку в таборі для переміщених осіб, то був 1947 рік. Кажуть, він ніби застудився, тому й помер, а я впевнений, що його отруїли. Якраз перед тим він написав адресований Шевельову й компанії лист-статтю «Бій може початись». З вечора температура 37,3, а на ранок – холодне тіло…

Про національну ідею

Національна ідея, національна свідомість живе в нашому народі: часом жевріє, часом спалахує, але затримується вона здебільшого серед інтелігенції. Добру справу робив Віктор Ющенко, відроджуючи історичні пам’ят­­ки та історичну пам’ять. Я розумію, що то дуже великі гроші, але без пам’яті, без пам’ятників, без власних богів нація існувати не може. Так казав видатний німецький поет-філософ Стефан Георге.

Не може існувати нація і без своєї національної літератури. Стовп, на якому тримається Україна, це й досі Тарас Шевченко. Та, на жаль, робиться все, щоб спаскудити його ім’я. Псевдовчені, такі як Грабович, чи шарлатани як Бузина… Після Шевченка був у нас несправедливо забутий поет Яків Щоголев. Далі – Франко, він нерівний, але все ж половина його творчості справжня. Є в нього геніальні речі, є й ніякі. І жив він національною ідеєю. Як і шляхетна Леся Українка. За нею…

У. Т.: Володимир Винниченко?

– Можливо. Але Винниченко був звихнутий на соціалізмі та власній персоні. «Записки кирпатого Мефістофеля» – це річ прекрасна, й новели в нього на рівні найвищого світового письменства. А ось «Чесність з собою» – чиста похабщина. Далі йде прозаїк Підмогильний і всі неокласики: Зеров, Рильський, Драй-Хмара, Клен, Филипович – він мені найчужіший із усіх.

У. Т.: Віктор Домонтович?

– Що сказати. Нещодавно видали Віктора Петрова, який був приставлений до родини Зерових як агент НКВС… Та спочатку ніхто про це й не здогадувався. Дуже освічений і талановитий письменник, псевдо – Домон­тович. Під час Другої сві­тової видавав українські журнали в окупованій німцями Україні, в 1944-му перебрався до Німеччини, обіймав якусь велику посаду в Рейхскомісаріаті. Згодом з'явився у Мюнхені, навіть в Українському вільному університеті викладав. Навесні 1949 року зник. Ходили різні чутки: що його вбили бандерівці, викрала й замордувала служба НКВС тощо. Усі в діаспорі в це вірили. А коли той Петров-До­мон­тович помер, з’явив­ся некролог, а там – що він нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня. Й поховали його в Києві серед полковників. Він був агентом НКВС, а в 1949-му просто повернувся до СРСР і спокійно собі жив.

Далі йде Празька школа. Мову вони знали погано. Але була там Олена Теліга. Якщо говоримо про українську національну ідею, цю постать не оминути. Незважаючи на те, що саме Шевельов сказав, мовляв, вона альбомна поетка. Ні, вона справжня. В той самий час в Україні на тому ж рівні була поетеса Ладя Могилянська з Чернігова. Її у 1929 році заарештували як українську націоналістку, а в 1937-му розстріляли.

Був ще в нас геніальний Євген Плужник… Хвилин на п’ять спалахнув Тичина й на тому як поет скінчився, перейшов на графоманію. Так буває часто. Як Артюр Рембо спалахнув і закінчився. Та найбільшим українським поетом ХХ сторіччя, мабуть, усе ж таки є Олег Ольжич. Хоча особисто я дуже шаную Михайла Ореста, він для мене – поет світового рівня. В нього філософська глибина… Орест, Зеров і Борхес – явища однієї найвищої проби поезії. Потім іде…

У. Т.: Євген Маланюк?

– Ні, ні. Він хороший поет, але не найвищий. А разом із ним у таборах для переміщених осіб був Леонід Лиман. У нього є такі рядки, що й досі, коли читаю, мороз по шкірі йде. Несправедливо мало знають в Україні й Бориса Олександріва, Олексу Веретенченка, Леоніда Полтаву. А Полтава справжній.

Щодо прозаїків, то виокремлюю Івана Багряного, Василя Гайдарівського, про якого майже й не згадують. А ще Фотій Мелешко, новеліст рівня Мопассана Василь Софронів-Левицький, Кость Бульдин, Михайло Ситник. Усе це література, яка б честь зробила будь-якій європейській.

У. Т.: А в Україні кого відзначаєте?   

– Із поетів є першою Ліна Костенко. З прозаїків подобається мені майже одного зі мною віку Анатолій Дімаров. Усі говорять про Пашковського, але я, на жаль, його не читав… Щодо так званих корифеїв… Гончар – письменник середнього рівня, але свого часу КДБ вирішив організувати йому світову славу. Пішли статті, де Гончара називали зрадником, націоналістом, громили «Собор», аби на Заході склалося враження, що його утискають. От і почали тут Гончара великими тиражами видавати, але Захід його не сприйняв.

Цікава історія була в мене з Загребельним. Я тоді працював на «Радіо Свобода», а всі начальники на РС, майже всі, були подвійні агенти: одна нога в КДБ, а друга – в ЦРУ. Й ось викликає мене мій шеф і каже, щоб я стежив за творчістю Загребельного, що той далеко піде, бо КДБ його просуває. Я став його читати. З великим зусиллям подолав «Я, Богдан» і натрапив там на сторінки, переписані живцем, із «Міст через Дрину» нобелівського лауреата Іво Андрича. Сцену розп’яття, коли циган заганяє кілка, щоб не пошкодити органи, Загребельний один до одного переписав до свого роману. В нього багато є цілими сторінками переписаного з інших авторів. Раніше я думав, Загребельний – плагіатор, а зараз вважаю, що це хвороба клептоамнезія: він забував, де що прочитав, і вважав за своє.

Укрсучліт

На жаль, у сучасній українській літературі панує культ псевдовартості та псевдоідолів. Це як у житті: може бути палац, може бути селянська хата й може бути нужник. Й ось тепер уся увага Андруховича і компанії зосере­джена на нужниках. Фізіологічні функції людина робить на столі під образами. Оце і є сучасна українська література.

І не треба говорити про сучасність цих письменників. Час нічого не значить. Завжди була в мистецтві течія похабщини й було справжнє мистецтво. Боккаччо не переходить межі.

Він був тут у мене, Андрухович, я йому сказав усе, що я про нього думаю, але не подіяло. Мабуть, поганий я педагог…  Тож повторюю: поки що єдина постать, яка може всіх нас об’єднати, – це Шевченко, але вона в минулому.
 
«Мовне питання» Качуровського

Я сам із Крут. Мати, дворянка з роду Саковичів, мала там невеликий маєток. Із селянами говорила українською. Батько – наполовину білорус, наполовину німець, розмовляв російською. Він народився в Києві, закінчив Першу чоловічу гімназію, потім Київський університет – юридичний факультет і заочно в Москві – економічний. З дитинства я писав вірші й українською, й російсь­кою.

Нас із маминого маєтку не вигнали, бо батько по документах був сином селянина. В 1929-му вже стали притискати, а потім розпочався голод, тож у 1930 році ми втекли спочатку в Ніжин, потім на Херсонщину, а далі перебралися до Курська. Мало не  загинули, але материна тітка була революціонеркою й отримала персональну пенсію. Отак і врятувалися.

Тоді відбирали зерно, й українські села стали вимирати. Основну масу куркулів вивезли на Сибір, де вони померли не голодною, а холодною смертю. Біля Курська зерно не вирощували, там доглядали багато корів, селянки несли молоко до Курська й продавали. Село російське не голодувало. А в містах люди мусили, аби прожити, продавати золото. В німецьких таборах денну норму їжі розрахували на те, щоб людина не вмерла. А радянський пайок – щоб людина загинула. Це було зроблено, аби відібрати в людей золото. Усі ці срібні ложечки, хрестики, прикраси золоті – все йшло до Торгзіну.

Читати я любив змалку. В часи революції, коли відбирали панські бібліотеки, мама заховала в клуні скриню з книжками. Якось я натрапив на ту забуту скриню, а там – скарби. Так у десять років я прочитав «Дон Кіхота» Сервантеса, «Легенду про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера, Олексія Костянтиновича Толстого, прозу Пушкіна, вірші Лєрмонтова, знав напа­м’ять першу частину «Енеїди». І були в тій скрині дві книжки: Тобілевича «Хазяїн» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного. Став читати й зрозумів, що це не література. Вони не витримували того критерію, за яким я звик сприймати західну й російську літературу. Це мене так вразило, що я відвернувся від української літератури.

Коли почалася війна, мене не взяли до армії: забракували через серце. Згодом в Аргентині якось потрапив до місцевого світила – лікаря Телющенка. Сам українець, із одеських блатних, він у 1920-ті роки втік за кордон, дістався до Аргентини, здобув медичну освіту. Він мене всього обстукав і сказав – серце у вас здорове, але б’ється ритмом навпаки. Називається це – акцент другого тону й трапляється раз на 600 тисяч людей.

За німецьких часів ми повернулися до України. Приїхали в Крути, а читати нічого. Якась учителька позичила мені книж­­ку без обкладинки, став читати, й тут мене як струмом ударило – українська мова, але яка! На рівні найвищих світових мов! Це я тепер знаю, що українська набагато перевищує російську своїми формами, а тоді це відкриття перевернуло весь мій світ. То була «Орлеанська діва» Вольтера в перекладі Максима Рильського. Так я навернувся на українство й почав перекладати українською світову поезію, яку сподобав для себе.

У світах

Влітку 1943-го ми подалися до Галичини, а далі Німеччина, Чехословаччина, Австрія. З табору в Лінці втекли, бо в той час почали вивозити в СРСР. Ховалися в лісах, на покинутих фермах. Нам зробили фальшиві документи, що ми галичани. І треба сказати, ніхто нас не видав, тому й лишилися живими. Тож виїхали до Аргентини, де батько влаштувався нічним сторожем у якійсь майстерні, а я п’ять років пропрацював у ремонтній бригаді портової залізниці – міняли згнилі шпали, рейки. Потім 15 років був двірником у порту. Жили ми в жахливому передмісті Буенос-Айреса. Був у нас город малесенький, виноград, квіти, ожина, малина. Робили вино. Друзі говорили – живемо, як жебраки, а п’ємо, як королі.

Потім знайшлися люди, які мене рекомендували на «Радіо Свобода», і 20 років я відтрубив у Мюнхені. Коли дозволяли, робив літературні розвідки, а так новини. Й увесь час писав вірші й перекладав. Якщо вірш подобався, хотілося його перекласти рідною мовою. Це була для мене пошана до поезії. Коли перекладів назбиралося багато, потроху видавав. Хотів би тут зробити одну заувагу. Пишуть, що я знаю багато мов. Я знаю лише польську, іспанську, часом перекладаю з італійської, німецької. Тож для більшості моїх перекладів дослівні підрядники робила моя дружина Лідія Борисівна. Всі підрядники з англійської, з французької, контролювала мої переклади з німецької і більшість перекладів з іспанської. Вона за освітою мистецтвознавець, знає досконало сім мов, тобто вільно перекладає з сімох мов на сім. Ліда – дочка відомого київського художника, майстра книжкової графіки Бориса Крюкова. Всі картини в нашій хаті – то його роботи. Він викладав у Київському художньому інституті, товаришував із братами Кричевськими, вчився разом із Іваном Багряним. В Аргентині здобув слави портретиста, про­ілюстрував понад 150 українських та іспанських книжок. Дружина вже декілька років поспіль опікується тим, щоб частину художньої спадщини батька передати Україні, але заважає клята бюрократія.

Колись я вірити не вірив, що Україна може стати незалежною, але ж сталося… А тепер… Ось уже й немає України. Справжньої. України, властиво, й не було, але що вона потроху формуватиметься, на це надія була. А тепер, очевидно, скасують українське шкільництво (мовляв, хай батьки вибирають, до якої школи посилати, – як за Хрущова), згорить випадково кілька бібліотек, а двомовність стане офіційною. 8 лютого вранці я написав:

Країна мучена й безсила –
Та в ній шляхетне щось було –
Тепер сама собі прибила
Тавро безчестя на чоло.

[2000][1999][2001][2002]