Спогади Богдани Садомської про її батька, героя Едуарда Садомського, який загинув, виконуючи бойове завдання під час російсько-української війни (04.04.2022).
«Татушко, я тебе люблю», — казала Богдана до свого тата. Він зазвичай ласкаво називав її Данька або Татусева радість і жартівливо відповідав: «А я ся люче», що означало в сімʼї Садомських «а я тебе більше».
У неділю, 3 квітня 2022 року, Богдана телефонує своєму батькові, який був на фронті в Харкові. Тоді він не відповів їй улюбленими словами.
Місце сили
Разом з Богданою Садомською крокуємо біля ставка на Хуторівці поруч із Українським католицьким університетом, у якому сьогодні навчаємося на магістерках Школи журналістики та комунікацій. Фізично тут, але спогадами Богдани ми мандруємо вздовж озера біля села Коритна Хмельницької області. Це один з найбільших ставків у регіоні — 22 гектари. З 2000 року його орендував і доглядав Едуард Садомський — батько Богдани.
Зариблене озеро поважно розляглося вздовж сільської місцевості на Хмельниччині. Десь з-під водойми й очерету кумкають жаби в симфонічному оркестрі ставка. Ген-ген білокрилий лебідь мрійливо ковзає, додаючи легкого ритму мелодії шуму води. Блакитне небо красується в озері, видозмінюючи обриси своїх хмарин, наче поправляє їх перед водянистим дзеркалом.
Озеро Садомських.Місце сили
— Мені подобається блакитний, — милується краєвидом Богдана. — Тато дуже вподобав цей колір, бо, по-перше, він служив десантником, відтоді дуже любив небо. І, по-друге, так само любив і воду. Тато багато часу присвячував ставку: зариблював, виловлював, продавав. Пізніше викопав ще один, менший. Усе робив сам. Тому я дуже люблю погуляти біля озера. Мені вода асоціюється з дитинством, затишком, татом. Ми любили з ним і меншою сестрою покататися на надувному човні. Він навчив нас веслувати й плавати. Мені було вільно, хоч нібито обмежена ставком, але дуже вільно. Ми морально не готові від ставка відмовитися. Тато все життя туди вклав. Ми там виросли. І це особливе місце сили.
Сімейна кавʼярня
На подвірʼї біля навчального корпусу холодно. Вітер зимним подихом пробирається крізь весняний одяг до шкіри. Ми вирушаємо по гарячу каву до трапезної університету. Спогади Богдани беруть мене за руку, щоб показати їхню з татом улюблену кавʼярню в Хмельницьку — Savoury coffee. Маленька, непримітна з першого погляду, сімейна ростерія особливо вподобана військовими й поліцією. У закладі затишно й подають смачну каву, зерна якої обсмажують, мелють і готують на місці. У приміщенні біля столиків стоїть великий щит із шевронами. Богдана залишила на ньому батьків після його загибелі.
— А ще в мене тато непосидючий. Він дуже любив каву. Міцну каву. Але посидіти в кавʼярні й попити її — це для нього було важко. Тато мусив постійно щось робити.
«Будь ласка, зачекайте», — втручається у розмову кавовий автомат біля трапезної. «Ш-ш-ш, цик-цик, цик-цик, гуп, вжух, ж-ж-ж-ж-ж», — працює мотор, коли в пластянку ллється й піниться американо, яке замовила Богдана. Спогади далі оживають з її уст.
Останнє фото з татом
— Одного разу я завершувала писати магістерську. Мені треба її погодити, а я нічого не встигаю. І тато мене підганяє. Він був дуже зібраний і відповідальний. Якщо обіцяв щось зробити, то це зробить. А ми з мамою розсіяні, і в нас усе в останній момент. Хоча більшість каже, що я схожа на тата, — згадує Богдана. — І він мене підганяє: “Ну давай швидше, ну давай швидше”. Я вже зібрана, і тоді запитує: “То що, їдем на каву?”. Ми поїхали в цю кавʼярню.
Донька десантника
Ми присіли за крайній стіл біля панорамного вікна у галасливій трапезній. Богдана ввімкнула телефон на своїй улюбленій фотографії — вона й батько одягнені в білі шоломи. На їхніх плечах — рюкзаки з основними парашутами, маленькі сумки, закріплені червоною металевою скобою із запасними, та ще по одній, щоб надалі їх скласти. Світлина зафіксувала мить, коли очікували перший стрибок з парашутом, який подарував тато на 20-річчя Богданки.
— Ми дуже хотіли другий раз стрибнути. Він казав, що перший раз ще не знаєш чого очікувати, бо ти вся на ейфорії. Третій раз уже працюєш за завченою схемою, а другий — страшно, бо вже розумієш, що має бути, але ти ще не дуже знаєш, як це робити.
Перший стрибок
Батькові лілії
Богдана показує мені на смартфоні зображення батькових виробів: власноруч зроблені металеві герби України на воротах, деревʼяна альтанка, декоративний млин, садовий фонтан, три коптилки, одна з яких залишилася недоробленою.
Туї Садомських
— І ніхто не знає, що він з неї хотів зробити. Навіть ті друзі, які татові допомагали робити це. Не любив розповідати про плани. Усе казав: “Зроблю — побачиш. Побачиш, побачиш, тобі воно треба? Побачиш”. І тепер розумію, що так, воно мені було треба, але я вже не побачу, — промовляє Богдана, ненавмисно водячи пальцями по шкірі біля хрестика на тонкому ланцюжку.
Дівчина планує посадити дві туї біля батькової могили. Едуард дуже любив рослини у своєму саду: серед квітів — лілії, а з хвойних — туї. Він садив матіоли, які духмяніли зоряними ночами, родючі черешні й вишні, з плодів яких бродило домашнє вино, ніжні іриси, тернисті троянди, що обплітали арку до саду, деревовисті півонії, морозяники, які прокидалися ранньою весною.
Одна з найулюбленіших його квіток — це дочка. Розкішне волосся акуратно зібране в шпильку, наче золоте колосся. Гривка легкими хвилями спадає по обидва боки чола. Великі сірі очі, наче два ніжних вербових котики, але дивляться на виклики життя з рішучістю. Шию тендітно огортає різнобарвна хустка з орнаментом Буковинського Поділля. На ній зображені символи дерева життя, яке обʼєднує минуле, теперішнє й майбутнє. Елегантний діловий костюм окреслює граційний стан дівчини. Біло-чорні кольори вбрання наче натякають на принциповість Богдани: у неї є або правда, або брехня. Характером вона найбільше подібна до батька — упевнена, сильна та справедлива.
«Богдана — Садомська, татова», — звикла чути дівчина.
«Татусева радість» — два слова, вигравіювані на срібному браслеті дівчини. Він, де-не-де легко подряпаний, обіймає її праву руку, наче оберіг. Вона замовила його як памʼятку про тата. Про те, як він її називав.
— У тата було дуже багато друзів і знайомих. Він легко виходив на контакт. Але якщо людина вчинила підло, то все. Міг просто з нею не спілкуватися, і йому було байдуже, що про нього подумають. Коли він не вважав людину гідною, то вона випадала з кола його спілкування, — описує Богдана свого рідного. — Як тато був дуже ніжний і люблячий. Жодних табуйованих тем. У міру суворим, але водночас нам стільки всього можна було. Стільки забаганок наших виконував. Але це дуже дивно, бо також мав різкий та принциповий характер. І дуже любив справедливість.
24 лютого 2022
Трапезна вже значно спорожніла. Розмова з Богданкою тільки дійшла до основної частини.
— 24 лютого я розуміла, що тато піде. Він мені ввечері зізнався, що наступного ранку йде у військкомат. Попросив нікому не казати. Я й нікому не розповіла. І нині, напевно, трохи жалію, тому що, можливо, його хтось відмовив би. Хоча навряд, знаю його характер. Утім, розумію: якби тато знав, що я його “здам”, він мені не сказав би, — розповідає Богдана.
— Тільки я знала, що тато пішов зранку. Коли повернувся додому, то сказав: “У мене п’ять хвилин на збори”. Він швидко зібрався. Мама дуже плакала. А я не знаю, у мене взагалі не було чуття, що тато може не повернутися.
Товариші Едуарда не розуміли, чому він долучився до танкової бригади на посаді командира відділення, якщо мав багато друзів у військкоматі, військових частинах, які могли б його перевести в менш небезпечне місце чи на іншу посаду. Батько Богдани ніколи цим не користувався. Він вирішив, що має служити. Перед відʼїздом на фронт йому пропонували перевестися, але Садомський стояв на своєму: «Як ви це собі уявляєте — зелень везуть, а я тут лишуся?».
«Ніхто, крім нас» — гасло десантників, яке батько Богдани зберігав у серці до самого кінця ламаної перед нескінченністю прямої.
4 квітня 2022
У суботу, 2 квітня, Богдана, її мама й сестра прибирали на дачі до приїзду переселенців.
— Я вперше відчула, що немає тата. Мені тоді стало так дивно, сумно, порожньо. Я роззирнулася навколо: є подвірʼя, де все він облаштував, є його собака Лорд, є ми, а його немає, — згадує дівчина про своє передчуття. — І немає відчуття захисту, надійності, немає на кого покластися. Увечері, як ми поверталися додому, тато постійно надзвонював. Він хотів наговоритися — було таке враження.
Могила Едуарда
У понеділковий ранок тато Богдани зателефонував її мамі. На запитання «Як ти?» він відповів: «Усе добре поки що» замість звичного «все добре». Після цього сімʼя добу нічого не чула від батька.
4 квітня Едуард Садомський загинув. 9-го на Алеї Слави поховали нашого героя.
— Відтоді гімн звучав як похоронний марш, а прапор асоціювався з домовиною.
Прапор
Ми зробили невелику перерву в нашій бесіді. Ділитися не лише словами, а й тишею, — це також вагома частина розмови. Богдана розповідала, що з татом любили якісно поговорити й помовчати. Сьогодні в нашу безмовність ніхто не втручався, бо серед відвідувачів трапезної залишилися лише ми.
— Я дуже добре пам’ятаю, як забирали татів рюкзак, — вела далі Богдана. — Бо він важив приблизно 10 кілограмів. Мама казала, що, мовляв, попросімо дядька, бо він буде їхати машиною і забере з пошти. Я звикла до того, що завжди мене оберігали, жила у своєму ілюзорному світі, де не можна було підіймати важкого, важкого робити. А тут різко залишилася сама. І вся відповідальність, яка раніше була на татові, лягла на мене. Я розуміла, що хочу першою взяти цей рюкзак.
Богдана була категорично проти, щоб рюкзак забирав дядько чи хтось ще. Тому вона з мамою вирішили податися до пошти вдвох. Обмотаний захисною плівкою рюкзак був дуже важкий, але сьогоденна Богдана не вважала це проблемою. Тому мама з донькою домовилися нести його по черзі.
— А коли ми його почали розбирати, то в його верхній кишеньці був прапор (я не знаю, чи всі військові так роблять, але мені казали, що командир відділення у своєму рюкзаку носить прапор). На ньому був написаний позивний. Тоді я дізналася, що мій тато — Прапор.
Богдана не змогла повністю закінчити з рюкзаком одразу. Витягла прапор, форму й записник. Далі його розбирала мама дівчини. Вона знайшла дещо для себе неочікуване, що не могла знайти вже два місяці.
— Я пам’ятаю, що в березні мама шукала свою рукавичку шкіряну. І ми вже з нею жартували, що та десь її загубила чи лишила на роботі, чи в маршрутці. Вона не могла її знайти. Кілька разів до цього поверталася, перескладала там у шухлядках, шукала — і нічого. Одна була вдома. А іншу вона знайшла в цьому рюкзаку. Тато звик засинати, поставивши мамину руку собі на серце.
Батькова любов зігріває крізь сон
— Є моменти, коли я просто йду до тата на могилу нажалітися на всіх і на все. Сказати: “Тату, ну, чому мене ніхто, крім тебе, не розуміє”. Це, напевно, найважче, тому що можна впоратися з фізичною відповідальністю, але коли не маєш розуміння й підтримки, то це дуже виснажує, — ділиться зі мною Богдана. — Коли я вирішила вступати до УКУ, то боялася сказати бабусі. Не знала, як відреагує. Вона мені така: “Боже, та люди заміж виходять, дітей родять, а та все вчиться. Та ти би, може, дитину народила.” Розумію, що бабуся про мене турбується, любить, і я її люблю. Але ми різні. І нам іноді дуже складно порозумітися. Я після того так плакала, бо не могла вирішити, чи йти вчитися, чи не йти. Мені було важко наважитися на це, тому що ти ніби доросла, на тобі стільки відповідальності, а хочеш втекти в навчання. І тоді він мені приснився. У цьому сні в тата все добре, він смажить шашлик, ми всі крутимося біля бесідки, біля гамака. І хтось зі всіх сторін шарпає — одне, друге, третє, а тато мене рукою заступив і сказав: “Ну, чекайте, вона йде вчитися”. І тоді вирішила, що я таки піду.
Пообідня пора. Сьогодні ми вже відвідали всі свої пари за розкладом, тож збираємося виходити до автобусної зупинки поруч із нашим університетом. Дорогою минаємо хуторівське озеро з відображенням скорботно-сірого неба, нерухомого, ніби воно принишкло й спостерігає за нами, та ділимося одна з одною враженнями про навчання на журналістиці й комунікаціях.
***
Богдана востаннє сідала в бежевий універсал батька перед тим, як виставити авто на продаж. Вона торкнулася холодного керма, повільно провела рукою та оглянула салон. Її погляд зачепив дивний предмет між передніми сидіннями автівки. Дівчина потягнулася до нього й дістала. У її руках лежав батьковий шеврон. Знахідка наче хотіла промовити доньці останні недомовлені слова:
— А я ся люче.
Шеврон у машині
Текст написано в межах суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ.