Про що пересічному українцеві скаже факт, що на нашій мапі є 123 Іванівки, 95 Жовтневих, 72 Калинівки, 44 Мирні, 30 Малинівок, 24 Вербівки? Якщо він закінчив школу вже в незалежній Україні, то принаймні подумає, що у предків було малувато фантазії. Якщо ж наш українець «родом із СРСР», то він, звісно, зрозуміє, що Жовтневі та Мирні також звідти. Але вже і йому не спаде на думку, що левова частка Іванівок, Калинівок та Вербівок є наслідком програмної комуно-совєтської уніфікації. Адже до епідемії перейменувань кожне селище чи хутір назвою заявляли про своє походження: я називаюся Броніславівкою (Львівщина), тому що мене заснував поляк Броніслав, я ж називаюся Фрайдорф (Крим), бо мене започаткували німці-колоністи, а я звуся Бугаї (Волинь), тому що славилося биками-розплідниками. До закінчення ІІ Світової війни у радвлади руки якось не доходили до масових перейменувань населених пунктів – усю увагу, либонь, перебрала справа назовництва вулиць та гра у вигадування назв колгоспів, яких спочатку було по кілька на село. Деякі назви колгоспів вражали своєю винахідливістю: «День колективізації», «Політвідділ», «ім. ЧК-ДПУ», «Шведкомпартія», «Пам’ять Володимира Ілліча», з якогось дива «Челюскінець», «Розсадник культури», або просто «Шість вказівок товариша Сталіна». Щоправда, після розвінчання культу особи згаданого товариша цей політ ідеологічної фантазії було скориговано на більш стримані назви, як-от «Радянський Азербайджан» чи «Червоний чабан». Однак партократи пішли далі й вирішили поекспериментувати з «неблагонадійними» топонімами, чи – точніше – ойконімами – власними назвами населених пунктів.
Уніфікація національна
Перша фаза масового знищення історичних назв припала на післявоєнний період, коли влада вирішила позбутись асоціацій із народами, що не мали б занадто «засвічуватись» у процесі українського радянського будівництва. Зокрема, йдеться про німців – як народ, котрий виростив і підтримав гітлеризм (який стосунок мали до нього радянські німці, які з діда-прадіда в Німеччині не бували?!), кримських татар, звинувачених у пособництві фашизму та депортованих із малої батьківщини, поляків, у яких СРСР анексував Східну Галичину і Волинь та зображував у історіографії «панською» та «загарбницькою» нацією. Тому у виданих кожним облвиконкомом документах, що лицемірно називалися «Рекомендаціями щодо збереження історичних назв та впорядкування нових» передусім потрапили під удар «національні» ойконіми. Причому, якщо татарські назви можна локалізувати Кримом та суміжними областями Півдня, то польські й німецькі постраждали повсюдно.
Так, Янівки і Юзівки траплялися не лише на Волині чи поблизу Львова, а й на Херсонщині: вони стали Іванівками та Йосипівками. Менше перейменування зачепило назви, які українських «аналогій» не мали: Казимирівка побіля Золочева стала… Іванівкою, Мазурчина коло Бібрки – Соснівкою, у Волинській області Юнгівка стала Юнівкою, Станіславівка – Славним, Вулька Качинська – Ставищем, Лани Польські стали Ланами Українськими, а Реймонтовичі – Богунівкою (відчуваєте підтекст?). Так само в «німецькому» випадку: Унтервальден і Енердорф на Львівщині перейменовано на Яблунівку і Веселий Гай, Німецьке на Волині – на Кам’янку, Марієнталь у Криму – на Горностаївку, Кронау і Розенталь на Херсонщині – на Високопілля і Благодатівку. Про масштаби перейменувань може свідчити той факт, що тільки в Запорізькій області було понад 300 німецьких колоній, а в межах післявоєнного обміну населенням УРСР залишили 750 тис. поляків. До речі, після акції «Вісла» українським топонімам у Польщі поталанило більше: перейменовано поодинокі населені пункти, приміром, Устя Руське стало Устям Горлицьким, Довжнів став Длужневим тощо. На початку 1980-х років власті затіяли акцію перейменувань топонімів у Бескидах, але протести громадськості її призупинили.
Радянська влада масово перейменувала селища з татарськими назвами, які були не лише в Криму. Приміром, на Херсонщині у зв’язку зі ще «єкатерининським» витісненням ногаїв за сто з гаком років ойконіми пройшли певну еволюцію і звучали вже трохи по-українському: Келигеї (стали Гладківкою), Чалбаси (Виноградове), Юзкуї (Фрунзе), Керменчук (Гаврилівка), Агаймани (Партизан) тощо. У Криму змінено навіть ті назви, які свідчили про присутність слов’янського етнікуму: наприклад, Ак-Чора Руська неподалік Старого Криму стала Долинним, а с. Китай коло Керчі перетворилося на – спробуйте вимовити – Лібкнехтівку. Під спільну гребінку потрапили й народи, які особливо перед титульною нацією не завинили: с. Шльонзаки коло Буська стало Підлісним, с. Вейсманівське поблизу Городка – Залісним, Жидатичі недалеко від Львова – Гамаліївкою, с. Жидовичі побіля Перемишлян – Житовичами, чеська Якубовка в Криму – Зерновим, Молдова неподалік Скадовська – Андронівкою, Старошведське над Дніпром – Зміївкою.
Уніфікація станова
Ще одним напрямком у затиранні історичної правди в назвах стало вимивання шляхетсько-дворянського та царсько-королівського елементів. Тож не мали шансів залишитися на мапі Галичини Великі і Малі Фільварки (Пригородок Великий і Малий) Ляшки Королівські (Ліски), Шляхта (Гайовий), Солтиси (Червоне), на Волині Бискупичі Шляхетські (Соснина), Преображенське (Гайове), а на мапі Півдня Султанівка, яка так називалася, оскільки коло її берега було розбито султанські кораблі, стала Южним, Цареводар (Правдиним), Уварове – Запорізьким. Відповідно класи, пригноблювані царатом, також мали право реабілітації через назви: с. Батраки на Херсонщині змінено на Довге, а Британи – на Дніпряни. За шляхтою і царями комуністична влада змінила також назви, які були пов’язані з релігійністю та культом. У тій же Херсонській області Янголи перейменували на Передове, Хрестівку – в Степове, а у Львівській – хутір Ксьондзи став Садком, хутір Божа Воля – вдумайтеся! – Божеволівським, Чесний Хрест коло Володимира-Волинського – Світанком.
Від гріха подалі перейменовували під аргументацією «немилозвучності». Так, хутір Америка на Галичині «впорядковано» як село Велике, хутір Шахрайка в тому ж Великомостівському районі став Карпівкою, с. Пархач там же – Шевченковим. Під Винниками хутір Жлоби названо Подолом, хутір Хами поблизу Жовкви став Крутою Долиною, хутір Пердуни побіля Яворова – Долиною. На Волині в 1964 р. перейменовано стародавнє село Свинюхи, яке згадується в Іпатіївському літописі. Місцеві жартують: «За чесну працю, за хліб та сало село Свинюхи Привітним стало». Того ж року змінено назву Пулганів коло Луцька на Промінь, яку дослідник Віктор Шульгач схарактеризував як таку, що «належить до ідеологічних найменувань з мінімумом мотивації». Подібним чином висловився він про перейменування села Пузів у Володимирі-Волинському районі на с. Зоря: «Назва меморіального характеру з мінімумом мотиваційних засад та історичної інформації, закладеної в ній».
«Нова сорочка» для України
Більше року тому міськрада Цюрупинська вислала до столиці прохання перейменувати місто на Олешки. Історія Олешшя сягає часів Київської Русі, коли в пониззі Дніпра існував центр торгівлі. У кордонах Оттоманської Порти діяла одна з Січей – Олешківська. З містом, окрім такої «визначної» особи, як організатор голоду 1921 р. Олександр Цюрупа, пов’язані імена драматурга Миколи Куліша та засновника Херсонського краєзнавчого музею Віктора Гошкевича. Резонне запитання: де відповідь президента, який невпинно говорить про необхідність «одягти на Україну чисту сорочку»? Часи, коли «сам по собі» луганський Комунарськ повернув назву Алчевськ, львівська Жовква відмовилася бути Несторовим, тернопільський Язловець – Яблунівкою, минули давно. А в чергу за Цюрупинськом, можливо, колись стануть Артемівськ (Бахмут), Слов’янськ (Тор), Торез (Чистякове), Шахтарськ (Катик) і кілька Первомайських та Красноармійських. Це, зауважмо, міста, – села до такого самоусвідомлення не дійдуть, – одна з частин згаданої вище Гладківки (Келигеїв) під час поділу на два села не придумала нічого ліпшого, ніж назватися Таврійськом.