Перед загрозою втрати Україною державного суверенітету опозиційні сили нарешті спробували об’єднатися. Оскільки важелі впливу на парламент, де вчорашніх критиків режиму Януковича – Азарова що-
денно тушкують і поштучно плюсують до біло-блакитної більшості, втрачено, опозиція покладає надії на другий Майдан. Плацдарм для мобілізації опору начебто має підготувати новостворений Комітет захисту України. План дій – організація мітингів та акцій протесту, які повинні підігріти народ до потрібної емоційної кондиції. А тоді, за словами опозиціонерів, ближче до осені, перелякана влада сама тікатиме від роздратованих громадян. І можна буде призначити нові вибори, привести до влади демократичні сили, сформувати демократичний уряд, який скасує всі незаконні рішення попередників.
Та поки цей план не працює. Вже перша акція новоствореного опозиційного альянсу зібрала тільки близько трьох тисяч громадян. Решта ж віддає перевагу критиці влади на кухні й в успіх протистояння не вірить.
Простої критики влади та лише звинувачень її в усіх смертних гріхах сьогодні замало. Як показують перші місяці роботи опозиції, загальні гасла вже не працюють.
Щоб активізувати опір, потрібні якісно нові тези: за які конкретно ідеї опозиція закликає боротися? Яку програму відстоюватимуть люди, відгукнувшись на заклик вийти на вулиці? Яку країну збирається будувати опозиція, коли знову стане владою? Чіткої відповіді не дає жоден із лідерів опозиції.
Людей кличуть боротися проти олігархів, хунти, яка не поважає демократичних цінностей та діє всупереч принципу верховенства права, проти українофобів, які перетворюють державу на суб’єкта Російської Федерації. Здобудемо перемогу, а тоді вирішимо, яку країну будувати. Це все вже було. Щось схоже звучало п’ять років тому в часи Помаранчевої революції. Тоді емоційного піднесення для здобуття довіри суспільства «помаранчевим» вистачило. Однак упродовж наступних п’яти років чіткої програми дій і здійснених реформ країна так і не побачила. Не бачить вона цього плану й зараз.
Нині суспільству потрібна не заміна одного обличчя при владі іншим. Люди хочуть не гарних гасел, а розуміння, яку ідеологію відстоює опозиція і які засадничі принципи втілюватиме вона в життя після перемоги. Небайдужим до долі країни потрібні чіткі відповіді на питання, чи йтиме Україна шляхом реальної європейської трансофрмації, як буде покладено край політичній і побутовій корупції, як саме формуватиме влада ідентичність країни? Бажано при цьому розуміти, які конкретні кроки здійснюватимуться заради втілення планів у життя.
Залишається відкритим і питання, хто запропонує таку програму. Опозиція йде хибним шляхом. Зокрема, формальне керівництво новоствореним рухом опору передано Дмитрові Павличку, який став координатором Комітету порятунку України. Мовляв, Павличко людина нейтральна, тож нікому з політиків не буде образливо, що не він отримав лідерство. Штаб руху спротиву розташували в будинку Спілки письменників – інтелігенція в усі часи була передовим загоном опору режиму. Але чи впорається «стара гвардія» з напрацюванням стратегії розвитку країни і тим більше з утіленням її в життя? Адже пан Павличко та його колеги хоч і чимало зробили для незалежності України, але на початку 1990-х цей іспит фактично провалили: здобута перемога вислизнула з рук, а Україна перетворилася на країну втрачених можливостей. Сьогодні українцям, а особливо представникам нової інтелектуальної еліти, потрібні не яскраві гасла романтиків, а чіткий план дій. Опозиція не матиме широкої підтримки, допоки не запропонує європейській частині суспільства нову ідеологічну платформу, з підтримки якої й може виникнути справжній рух опору.