Здається, ніби ж усі ці характеристики підпадають під цілком природне прагнення. Та інколи підхожа воля до могутності вміє обернутися суцільною халепою. Тільки тоді й виявляється, що абияке нарощення потужності не лише спирається на фізичну міць, а й послуговується здобутками цивілізації.
У «Культурі й імперіалізмі» (1993) Едвард Саїд засвідчив, як вибудовується делікатна структура підтримки таких домагань. Під імперіалізмом він розуміє теорію та практику домінування над приборканими теренами, а колоніалізмом іменує спробу їх освоєння. Як професору англійської літератури йому були добре відомі прийоми сприяння імперському наративу через письменство. Тож спитаймо услід і ми. Чим є романи: розрадою чи пропагандою? І чи народжуються вишукані літературні сторінки завдяки колоніальній політиці?
Виявляється, вирішальну роль тут відіграє та інтелектуальна думка, для якої віддалення від метрополії відразу маркує будь-який народ як відстале плем’я. Чи ж не тому філософ Джон Мілль, противник самостійності Індії, у «Принципах політекономії» визнає британські колонії повноправною власністю білих властителів? Адже чужа національна самототожність є загрозливою. Достатньо лише звістити про недосконалість іншого й сфабрикувати відповідне уявлення про нього. Схожим чином і Томас Карлайл у «Негритянському питанні» мислить карибських квошів ледацюгами, вартими батога, які мають невпинно нарощувати англійське багатство. А Фрідріх Енґельс у дописі до «Нової американської енциклопедії» називає алжирських маврів лякливими, жорстокими й мстивими: вони стали такими через тривале пригноблення.
Читайте також: Мораль і споживання
Як уміло добачає Саїд, після Пруста ми звикли сприймати роман як те, що розгортається в часі, й не надто звертаємо увагу на описи простору. Проте нерідко останній і є предметом пожадання. Починаючи з «Робінзона Крузо» (1719) Даніеля Дефо, розповіді про мореплавця, який шукає швидкого збагачення в чужих краях, продаючи туземних невільників, і виростає ідеологія експансії, що породила ідентичність імперій.
Гляньмо на роман Джейн Остін «Менсфілд-парк» (1814), де згадуються вест-індійські маєтності сера Томаса Бертрама, глави родини, до якої належить героїня Фані Прайс. Саїд наполягає: у неї, а зарівно й у авторки твору, не закрадається бодай і дещиці сумніву щодо справедливості нажитого. Заразом і побудована на єгиптологічних студіях опера Джузеппе Верді «Аїда» (1870) стає зразком багатьох орієнтальних стереотипів, які раз по раз репродукує імперська уява: еротизм гаремних невільниць, розгнузданий деспотизм, безкінечний порахунок і кровожерливість.
Так само й у канву роману Джозефа Конрада «Серце пітьми» (1899) вплетена промовиста імперська риса: загарбання є виправданим, бо такою є звична система речей. Оповідач Чарльз Марлоу розказує про мандрівку до витоків річки Конго, у «серце Африки», з метою з’ясувати, чому трейдер Курц припинив постачати слонову кістку. Але той уже втратив глузд, помишляючи себе богом туземців. Але Конрад, на противагу своїм героям, спочуває огидність колонізації. Тому наостанок Курц вигукує: «Жах!».
А от роман Редьярда Кіплінґа «Кім» (1901) написано від імені білого колонізатора — споглядальника, який усе інспектує. Автор народився в Індії, тому для європейця його оповідка може видаватися компліментарною щодо локального контексту, тоді як для місцевого обивателя вона є либонь расистською. Кіплінґа нітрохи не цікавить свобода Індії. Позаяк володар усякчас вказує на підневільне місце автохтона. Виникає своєрідна мораль: усякий спротив розцінюється як непокора, чим і виправдовується контрудар імперського ментора. Те, що один із персонажів цієї книжки — індійська вдова — позитивно висловлюється про силовиків, означає безроздільне схвалення колоніалізму. Тим часом людям зі Сходу властиво брехати, бути склепарями, страхопудами й морально ущербними людьми. Смерть або послух. Не надто захоплива перспектива для упокореного.
Читайте також: Гібридний маскульт
Та чи не найпекучішим цвяхом у домовину новоєвропейської літератури є докір Саїда в бік Альбера Камю. Його твори пропонується трактувати як виклади про французьку інвазію в Алжирі. Саїд закидає: хіба можна так спокійно змальовувати вбивство безіменного араба? Такими самими анонімами залишаються й померлі від чуми. Саїд зізнається, що не хоче помсти. Однак бачиться так, що Камю пропонує літературне виправдання захоплення Алжиру, а під кінець свого життя ще негативно ставиться до незалежності цього краю. На додачу тамтешнє правління видається йому законним, адже дає змогу безклопітно співіснувати. Що це, якщо не література колонізаторів?
Чому в європейському романі немає рефлексії на тему доцільності колоній? Бо панування визнано нормою, а однотипне письменство перетворюється на інституційну форму імперіалізму. У ньому влада декларується не прямо, а за допомогою естетичних прийомів. Ці способи переконання набагато ґрунтовніші, позаяк організовують тло повсякденності. Варто зізнатися: з такими думками невільно починаєш підозрювати в імпліцитному імперіалізмі й себе, навіть якщо не належиш до цієї традиції.