У 2006 році, після перемоги Партії регіонів на парламентських виборах, ще живий тоді член політради ПР Євген Кушнарьов шокував прихильників біло-блакитних заявою: «Державна мова в Україні має бути одна – українська». До «вбивчої» заяви він додав пропозицію зменшувати на 20% оклади державних чиновників, які не опанували української мови, і збільшувати на 30% зарплати тих, хто спілкується на роботі тільки українською. Заява Кушнарьова викликала тоді обурену відповідь його соратника – народного депутата Вадима Колесніченка: «Я гадаю, Кушнарьов обмовився… Російська мова мусить стати регіональною в кількох областях України, і це лише перший етап». Наразі «перший етап» усе ще лишається проектом.
Під час виборів 2004 року штаб кандидата Януковича порушив негласне правило української політики і вкинув у кампанію досі заборонені теми, які роз’єднують суспільство: надання російській мові статусу державної, запровадження подвійного громадянства з РФ тощо. Крім того, російські політтехнологи, залучені до перегонів, почали поширення наочної агітації, також спрямованої на розкол: «поділ України на три сорти», інші символи ненависті.
Після поразки Януковича ці теми активно експлуатувала Партія регіонів як опозиція. Зокрема, обрані 2006 року місцеві ради Сходу та Півдня, де ПР здобула більшість, опікувалися встановленням «регіональної російської мови» й оголошенням «зон, вільних від НАТО».
Ситуація докорінно змінилася після отримання Партією регіонів усієї повноти державної влади протягом 2010-го. Здобувши контроль над країною, регіонали об’єктивно не мають бути зацікавлені в її розколі. До того ж виконання ними мовно-гуманітарних обіцянок стримують численні акції протесту, обурення української інтелігенції та опір опозиційних депутатів. Влада й сама явно не поспішає втілювати найрадикальніші з них у життя, хоча має для цього всі можливості: свої люди є в СБУ, прокуратурі, МВС, Конституційному Суді, регіонали за потреби граючись збирають депутатську більшість у парламенті. Тож, схоже, керівництво ПР, принаймні прагматична його частина, намагається уникнути подальшої радикалізації Центру й Заходу країни, тому змушене йти на певні ідеологічні компроміси.
Однак такий прагматичний і цілком логічний підхід поділяють не всі в конгломераті, який називається українською владою. Деякі персонажі ніяк не можуть заспокоїтися, шкодячи іміджу не тільки країни, а й нинішнім очільникам держави.
І Богу свічка, і чорту коцюба
Партія регіонів не має чітко визначеної ідеології. У період свого перебування в опозиції вона створила шалений ідеологічний мікс, зшитий із бажань усіх громадян, які бодай потенційно могли проголосувати за ПР. Передусім налаштованих проросійськи. Проте рух регіоналів у цьому напрямку обмежувався здебільшого тільки грізними заявами. На словах регіонали заходилися ухвалювати закон про мови, мракобісну Декларацію Верховної Ради України «Про гідність, свободу та права людини» тощо. Однак закон про мови було відкладено до «після виборів» і ще й досі не розглянуто.
У той час як один регіонал – міністр освіти Дмитро Табачник – стверджує, що галичани та українці – це різні народи, уряд і президент із помпою святкують День Соборності. У той час як нардепи Царьов та Колесніченко ведуть «священну війну» проти вшанування пам’яті ОУН – УПА, львівський депутат-регіонал Ігор Грищук закликає громадськість скинутися на добудову пам’ятника Степанові Бандері. Секретар Донецької облради Микола Левченко твердить, що українська мова має лишитися тільки для фольклору та анекдотів, тоді як заступник голови Адміністрації президента Ганна Герман наголошує: «Коли вам кажуть, що ви не українці, протестуйте проти цього!» У день пам’яті героїв Крут Колесніченко видав на-гора статтю «Трагедія Крут – не той міф, на якому можна збудувати майбутнє країни». Президент Янукович відповів йому у своєму зверненні до народу України: «Відвага та самопожертва кількох сотень військових курсантів, студентів, гімназистів стали справжнім прикладом для наступних поколінь борців за незалежність». Обурення частини ПР викликала позиція запорізького губернатора Бориса Петрова (члена ПР), що обком КПУ має розміщувати статуї Сталіна лише всередині свого приміщення. Коли заступник голови АП Ганна Герман заявила, що президент ніколи не підпише проекту реформи освіти від Дмитра Табачника, міністр у відповідь порадив їй піти у відставку.
Через зіткнення «світоглядів» усередині ПР виникає дедалі більше конфліктів. Партія регіонів опинилася в становищі ідеологічного шпагату. Для виборців, що голосували проти регіоналів, вона лишається олігархічною політсилою, яка воліє розкрасти державне майно, та ще й на догоду Росії готова роздушити українську ідентичність. Водночас прибічники ПР усе більше звинувачують її представників у «політичному колабораціонізмі». Звичка останніх говорити на Заході країни одне, а на Сході – майже протилежне зайвий раз переконує шанувальників ПР, що їм брешуть. До того ж очікуваного «покращення життя вже сьогодні» не сталося і не планується. Відтак електорат Партії регіонів тепер голосує ногами, відмовляючись брати участь у виборах. У Севастополі 2006 року явка становила 60%, 2010-го – 41%. У Краматорську на місцеві вибори прийшли 37% виборців. Рекорд поставив Мелітополь – 25% голосів «проти всіх».
Кремлівське крило
Позиція регіоналів, які не хочуть протистояння в суспільстві (бізнес-крило Партії регіонів) або схильні до компромісів у гуманітарних питаннях (Герман, Лавринович, Ландик), усе більше іде врозріз із позицією частини ПР, відверто налаштованої на обслуговування інтересів Росії (точніше, кремлівського керівництва). «Кремлівське крило» формують міністр освіти Дмитро Табачник (концепція «галичани і українці – різні народи»), голова громадського руху «Русскоязычная Украина» нардеп Вадим Колесніченко (організатор виставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН – УПА»), секретар Донецької облради Микола Левченко («українська мова – мова фольклору та анекдотів»), співголова Антифашистського форуму України, нардеп Олег Царьов (відомий боротьбою з рестораном «Криївка» у Львові) та ін. Особливі прикмети членів «кремлівської групи»: агресивне несприйняття українського і повсякчасне підспівування ідеологемам, які вкидаються в наше суспільство через російський кордон. При цьому підспівування Росії не зменшується навіть зважаючи на протекціоністські заходи щодо Москви, від яких потерпає бізнес-крило ПР. Не маючи власного системного бізнесу, побудувавши імідж майже виключно на боротьбі з українським, ці діячі нині борються за свою затребуваність.
«Кремлівську фракцію» влада використовує переважно для висловлювання тез, які хочуть чути проросійськи налаштовані симпатики ПР на Сході України та в Криму: про небезпеку «бандерівського реваншу», про «швидке» вирішення мовного питання тощо.
Проте нинішня позиція вищого керівництва Партії регіонів у питаннях, чутливих для суспільства, повільно перетворює її проросійське крило на команду блазнів, здатних (з погляду виборця) лише брехати та дурити. Квінтесенцією цього образу є влучний епітет «дешевий клоун», яким Дмитра Табачника нагородив представник бізнес-крила ПР Борис Колесников.
Міна уповільненої дії
«Покращення життя вже сьогодні» українці не побачили. Чергові обіцянки (мовляв, за рік в Україні не буде безробіття) виборець сприймає вже як наукову фантастику. Замість дешевого газу в обмін на Чорноморський флот у Криму отримали дорогий. На гуманітарному фронті – тільки проекти. У таких умовах на часі питання політичного майбутнього «кремлівської групи».
Нині розкол у ПР з ідеологічних причин малоймовірний. Вікторові Януковичу досі вдавалося мирити між собою своїх олігархів. Бізнес-еліта Партії регіонів консолідована як ніколи. «Кремлівська фракція» зараз просто не знайде собі потужного спонсора. Проте в майбутньому можливі конфлікти між самими олігархами з орбіти ПР. Тоді «кремлівська група» може знадобитися щирому спонсорові. Розкольників може також пригріти Москва
Гіпотетично є ще й третій варіант розвитку подій: напередодні наступних парламентських виборів розкол ініціює саме керівництво партії влади. Луценківська «Самооборона» свого часу підмела голоси виборців, розчарованих політикою президента Ющенка та прем’єра Тимошенко, щоб потім піти на вибори блоком із «Нашою Україною». «Кремлівська фракція» так само зможе стягнути на себе голоси електорату, зневіреного в ПР, щоб потім укотре проспівати мантру про «бандерівську загрозу» й утворити блок із регіоналами. Та це тільки гіпотези.
Фактом лишається те, що внаслідок своєї недалекоглядної ідеологічної роботи в часи перебування в опозиції нині Партія регіонів змушена висіти на політичному шпагаті. Вона має постійно балансувати між подальшою радикалізацією Центру й Заходу країни та все глибшим розчаруванням у ній Сходу та Криму. Власне, тривале сидіння на шпагаті шкодить опорно-руховому апарату.
Публічна дуель чиновників
«Якби я призначала міністрів або якби це було в моїй волі, то я готова була б сьогодні скласти всі свої повноваження і піти на вільні журналістські хліби чи стати безробітною лише для того, щоб міністром освіти був хтось інший»
Ганна Герман, програма Шустер Live, 28 січня
«Є дуже простий світовий досвід: якщо чиновник не згоден із кадровою політикою президента чи прем’єр-міністра, у нього для того, щоб тримати обличчя, є дуже простий вихід – подати у відставку»
Дмитро Табачник, «Інтерфакс-Україна», 30 січня
Дмитро Табачник про непохитність вождя:
«Местная община имеет право строить за свои деньги памятник кому она захочет. Власть не имеет права запрещать людям поклоняться любым идеологическим канонам, хотя должна пресекать попытки навязывать эти каноны другим. Если говорить о фактах истории, то Сталин был вождем победившей армии и вождем народа, выигравшего Великую Отечественную войну. Поэтому его место в истории значимо и непоколебимо»
(УНІАН)