Один із «визволителів» народів Середньої Азії від басмачів червоноармієць товариш Сухов виголошує сакраментальну фразу: «Схід — справа тонка!». У ній і закодована вся специфіка імперського мислення: щоб підпорядкувати «інородців», потрібна неабияка винахідливість.
Якби не було Сходу, не існував би й Захід. Але Схід завжди існував не як взаємне доповнення, а радше як контраст. Це і є визначальною позицією західної ідеологічної культури. Недарма Едвард Саїд, американський професор палестинського походження, свою розвідку називає «Орієнталізм» (1978), де й окреслює шляхи західного панування над Сходом. Автор не боїться сказати, що європейська культура навчилася формувати політичний, соціологічний, мілітаристський і науковий дискурс про Схід. Саїд припускається думки, що Схід ставав вагомим чинником ідентичності для Заходу, коли той зводив власну гегемонію на противагу східній відсталості.
Читайте також: Як протидіяти суспільству видовищ?
Отже, західний «орієнталізм» становить характерний геополітичний дискурс, щоразу маніфестуючи заангажованість дослідника в соціально-політичні та владні реалії. Саїд покладає, що не може бути автора, який не виражав би позиції певної інституції й ідеології. У науковій або естетичній практиці так само верховодить імперіалізм. Про це свідчать бодай праці Джона Стюарта Міла, який наполягає, що його ідеї про свободу та врядування не сповна пасуватимуть, приміром, Індії, жителі якої є цивілізаційно відсталими. Те саме стосується й Карла Маркса. Говорячи про азіатську економіку, він викриває британське хижацьке грабіжництво в Індії, але водночас визнає за Британією прецедент створення в колонії перспективи соціалістичної революції.
Виступаючи з позиції сили, імперська могутність Заходу декларує: східній людині відмовлено мати логіку так, ніби вона є звичайнісіньким матеріалом. А підкорені народи Сходу навіть не годні второпати, як їм краще облаштувати своє буття. Бачиться так, що східна людина завжди низькосортна. Її можна неславити, виправляти, малювати в зоологічному атласі тощо. Дотримуючи таких принципів, зовсім не дивно вважати хоча б іслам вираженням терору, демонічного нашестя та дикунства. Показово, що в хід було пущено специфічну назву — «магометанство», яка стала своєрідним тавром сектантства.
Усе це означає тільки одне: у слові «культура» міститься не лише ознака піднесення й освіченості. Кажучи про цивілізаційний аспект певних типів культур, ми помічаємо, як часто вони виступають у подобі войовничих формувань, виявляючи здатність значною мірою перетворювати інші культури. Так, романтикам було властиво бачити в індуїзмі східну версію християнського пантеїзму. Не менш цікавим є й те, як Данте в «Божественній комедії» зображує Магомета, зокрема, у пісні 28 «Пекла». Виявляється, пророк знаходить своє підходяще місце як представник зла. Через це розтинається навпіл. Тієї самої долі заслуговують не лиш Авіценна й Аверроес, а навіть давньогрецькі філософи Сократ, Платон та Арістотель. Не знаючи Христового одкровення, вони відбувають покарання в першому пекельному колі.
До ХІХ століття Схід для Заходу не був суб’єктом. Тривалий час його мислили незмінним, антидемократичним, негуманним, сексуально розбещеним; він загрожував гігієні та сімейним цінностям, нехтував раціональною розважливістю, порушував уявлення про час, простір та ідентичність. А тому бачилося так, що його неодмінно варто якось «рятувати» або ж він конче заслуговує на іншування. Здавалося б, як політика може відображатися в неупередженому науковому дослідженні. Виявляється, дуже просто. Фрідріх Шлеґель, вивчаючи в Парижі санскрит, бачить Схід застиглим. Про це можна дізнатися, зазначає Саїд, прочитавши його висловлювання про мову, звичаї, історію, літературу. Схожим чином Ернест Ренан висловлюється про семітські мови як бездушні, зупинені в розвитку, недоладні. Якось розворушити їх можна, лише створивши відповідні лінгвістичні лабораторії.
Читайте також: Популярна музика та рок-культура
Разом із тим Схід виявляється надто привабливим. Кожний його дослідник, живучи серед тубільців, нібито свій, збирає матеріал, який згодом оформиться у владу-знання. Інтелектуальна влада ставала додатковим чинником реалізації потреб Заходу. Схід спостерігають як злободенне, хоча й ефемерне видовисько, люблять за екзотику, духовність і довговічність. Таке «безкультур’я» дозволено пояснювати й приборкувати. Ціле тобі поле для дій, де можна розвернутися будь-якою зброєю: важкою артилерією чи вразливим словом. Але щоразу доводиться дратуватися, коли підкорений люд опирається. Саїд не втомлюється наполягати: дослідницька обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він примітивізує сусідні культури.
Що ж, висновки Саїда либонь і бачаться дещо категоричними, особливо коли він називає європейців послідовними расистами, імперіалістами, етноцентристами, а орієнталізм визначає як завойовницьку та зверхню активність. Але саме наука закріплювала потреби в колоніях. Іще в середині 1990-х Саїд обурювався новітньою репрезентацією араба в західній свідомості: стереотип кочівника на верблюді змінився на уявлення про антисіоніста чи шейха біля бензоколонки. У масовій культурі східна людина й надалі бахур або кровожерний злочинець. Усе це посилює страх ісламської загрози, що полонить світ. Хтозна, справи могли б обернутися зовсім інакше, якби Схід віддавна послідовно не перетворювали на слабкого, хоч і хижого партнера?