Українські ЗМІ та блогосфера «чомусь» і «раптом» гнівно здивувалися, як Путін півтора місяця тому присвоїв почесні найменування танковим полкам ЗС РФ (6-му, 68-му та 163-му), використавши назви українських і не тільки міст поруч із гвардійськими титулами. Так, це меседжі. Але відкрию «таємницю»: Росія цю практику клонує вже кілька десятиліть. Просто ми не замислювалися раніше, наскільки важливий зміст у того явища. Колір берета, дизайн нарукавної нашивки, напис на шевроні чи стязі — меседжі й коди, що пояснюють, за які цінності потрібно воювати. І в який спосіб!
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?
Навіщо російським частинам інсталювати в почесні найменування згадки про українські Львів, Ніжин чи Житомир, білоруський Вітебськ, польську столицю Варшаву або ж далеку Трансільванію? Звісно, що «збереження славних військово-історичних традицій і виховання відданості Вітчизні», як писано в путінському указі, є камуфляжем, за яким криється реальний стратегічний план реанімації імперії. Вони готують російські мізки, щоб ні в кого не виникало й тіні сумніву, що «Росія поверне власну велич і врятує слов’ян-братів». Це натяк не лише на те, що «можемо», а й що «повторимо подвиг дідів». Показова, як на мене, історія 93-ї окремої танкової бригади, на базі якої створили 68-й танковий полк, розформований на початку 1990-х років. Але цю частину, увага, відновили 2017-го, а за рік присвоїли найменування «Житомирської». Що ще потрібно пояснювати? Начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко правильно назвав таку тенденцію в РФ «озвучуванням претензій на землі інших народів».
Навіщо Міноборони РФ створило Головне військово-політичне управління? Та ще й під очільництвом генерал-полковника Андрєя Картаполова — екс-командувача російського контингенту в Сирії. Та й посада ця одразу дістала поважний подвійний статус: головний замполіт водночас є заступником самого міністра! Структура цього главку будується суворо вертикальною, базуючись від ротного рівня. Отже, знову, як у сталінські часи співали ще за кілька років до початку світової м’ясорубки: «Если завтра война, если завтра в поход, будь сегодня к походу готов!» (1938). Скільки в нас є часу? Скільки «мирних ініціатив» штампуватиме миролюбний агресор? І чи буде, якщо вже вдаватися до повних аналогій, у «Лаврова свій Ріббентроп»?..
Читайте також: Як оновлять гардероб військових
Нехай і з прикрим запізненням, але українське військо вибудовує власну, питомо націоцентричну та автентично-історичну платформу. Зроблено чимало. Великим кроком до формування такого ідеологічного фундаменту є наказ очільника Генерального штабу ЗСУ, що регламентує впровадження у війську повної декомунізації. Українське військо практично наповнює власний кейс військово-історичних традицій, окремішніх від російських чи радянських версій. Це правильно, бо потрібно не просто засудити імперські, а одразу інсталювати українські. Вітчизняний військовий історик Василь Павлов укотре закликає дивитися на події в Росії крізь призму розуміння, що «там готуються до великої війни й використовують будь-які ідеологічні засоби для мобілізації власної армії та населення». Вчений переконаний: формула «декомунізація + дерадянізація + деімперіалізація» є вкрай необхідною складовою реформ наших Збройних Сил.
І вважає, що Україна повинна далі присвоювати почесні найменування військовим частинам, спираючись на власні військово-історичні традиції та досвід російсько-української війни. До того ж (згадайте ще раз пісню про «завтрашній похід») він прибічник пришвидшення цього процесу, який має супроводжуватися потужною пропагандистською кампанією як серед військових, так і загалом у суспільстві. Українська армія, і про це з дедалі більшим жахом пишуть російські медіа-пропагандисти, стає локомотивом ідеологічного та ціннісного відриву України від «русского мира». Ми тепер на різних геополітичних плитах. «Запоребрикові» адепти з жалем констатують, що українські офіцери вже давно не дивляться в бік Москви, як колись, і тепер мріють про стажування в США, відрядження до Брюсселя чи обмін досвідом із натовськими колегами. Тобто ребрендинг нашого війська є однією з основних загроз просуванню інтересів Росії, яка донедавна контролювала українську армію, а тепер катастрофічно втрачає важелі впливу, зокрема ідеологічні моделі.
Читайте також: ООС: велике прибирання
«Такі рішення Путіна — не останній писк моди, а елемент довготривалої цілеспрямованої політики, — зауважує історик Василь Павлов. — Просто це тільки зараз потрапило в новинну стрічку. Чи приживається нова система почесних найменувань частин ЗСУ? Гадаю, що радше так. Є надійні сигнали, які про те свідчать. Військові в доброму розумінні починають гратися зі своїми почесними найменуваннями: вигадують неформальні прізвиська, ритуали, символіку, вивчають історію власних підрозділів. Так у нас вибудовується власна мілітарна ідеологія. Після торішнього параду до Дня незалежності ми зустрічалися з ініціативною групою та командуванням 24-ї бригади. Минув тільки місяць по тому, як їй присвоїли почесне найменування ім. короля Данила, а люди в ній уже позиціонувалися королівською піхотою. Це кардинальна зміна статусу! Це вже вербалізація прикметника «королівський» у публічній площині цілого військового організму, про який говоритимуть саме як про королівську бригаду. І така символіка разюче вирізняється на тлі попередньої практики.
Але народити почесне найменування — це одне, а от щоби бригада ним запишалася й почала тим грати — зовсім інше. Із людьми потрібно працювати. Наразі в близько 10 частинах триває обговорення схематики їхнього ребрендингу, це відбувається поступово, у дискусії. Тут потрібно працювати тонко, але водночас рішуче, адже варто, щоб такими речами усе-таки займалися фахівці. Ідеологія — це царина держави, і вона має її формувати. Не треба ці питання абсолютизувати до рівня «військового плебісциту». Звісно, військових краще переконувати, не ламати їхню свідомість зі страшним хрускотом. Світовий досвід показує, що такі зміни ніколи не минали гладко. От і нині значна частина наших військових іще апелює до тих чи інших традицій Червоної армії. Причому вони беруть звідти тільки те, що їм подобається, забуваючи, що її потуга базувалася на одній із найжорстокіших систем дисципліни, де ініціатива та власна думка були майже неможливими. Їхнє місце займали ідеологічні штампи. Так, усі апеляції до блакитних беретів тяжіють до радянського досвіду, до нібито зруйнованого братерства й до того, що об’єднувало спільноту десантників. Але мало хто згадує придушення «беретами» національно-визвольного повстання в Угорщині чи такого самого руху в Чехословаччині. І сучасна Україна не може дозволити собі вести родовід від військових організмів Червоної армії загалом, бо вона щодо нас є окупаційною… Одне слово, це гра в довгу».